Це перше комплексне дослідження, в якому досліджуються та узагальнюються положення вітчизняного законодавства та доктрини цивільного права, присвячені правовому статусу установ. Автором сформульовано ряд рекомендацій і положень науково-теоретичного та практичного характеру. 1. Пропонується викласти ч. 3 ст. 83 ЦК України у такій редакції: установою визнається непідприємницька організація, що не має членства, фінансується засновником повністю або частково, створюється для здійснення соціально-культурних та інших непідприємницьких функцій шляхом об’єднання (виділення) майна, яке використовується для досягнення виключно непідприємницької мети. 2. В окремих нормах ЦК України необхідно закріпити такі положення: - установа не може бути перетворена в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку; - у разі припинення (ліквідації чи перетворення) установи, майно, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, переходить до осіб визначених в установчих документах установи (засновників чи дестинаторів) або спрямовується на цілі, заради яких вона була створена чи благодійні цілі. Ці та інші положення, присвячені установам, можуть бути закріплені у вигляді окремих статей або у главі 7 підрозділу 2 ЦК України, або в окремій главі “Непідприємницькі товариства та установи”. 3. На підставі аналізу загальнотеоретичних положень та норм цивільного законодавства України в якості основних (визначальних) елементів правового статусу установ пропонується визнавати: 1) правоздатність та дієздатність установи; 2) склад відокремленого майна установи, джерела його формування, речові права на нього, що можна охопити поняттям “правовий режим майна”; 3) їх цивільно-правова відповідальність за власними зобов’язаннями. 4. Враховуючи адаптацію вітчизняного законодавства до правової системи Європейського союзу, пропонується зараховувати до юридичних осіб публічного права організації, що виконують управлінські функції, інакше кажучи, органи влади та управління. Напроти, створені державою та її органами влади соціально-культурні та подібні до них установи, які не наділені управлінськими владними функціями, пропонується або відносити до юридичних осіб приватного права, або прирівняти (уніфікувати) їх правовий статус до правового статусу приватних установ. 5. Встановлено, що як державні, так і приватні установи наділяються спеціальною (цільовою) правоздатністю безпосередньо в силу закону. Для цих непідприємницьких організацій винятком із загального правила про універсальну правоздатність юридичних осіб приватного права, закріпленого у ст. 91 ЦК України, є положення ч. 3 ст. 83 ЦК України. У зв’язку з цим, ч. 2 ст. 91 ЦК України слід доповнити положенням про можливість обмеження цивільної правоздатності не лише за рішенням суду, а й в силу закону та через засновницьке волевиявлення, закріпленому у статуті (положенні). 6. Враховуючи той факт, що дієздатність установ, що мають спеціальну (цільову) правоздатність в силу закону, носитиме також спеціальний (цільовий характер) пропонується доповнити ст. 92 ЦК України такими положеннями: обсяг дієздатності окремих видів установ має визначатись залежно від обсягу їх правоздатності. 7. З метою законодавчого врегулювання правового режиму майна приватних установ, пропонується доповнити ЦК України статтею, що визнавала б приватну установу власником: 1) майна, виділеного засновником, а також доходів від використання такого майна; 2) доходів від підприємницької діяльності дозволеної засновником, а також майна, придбаного за рахунок цих доходів; 3) майна, отриманого за цивільно-правовими договорами (дарування, пожертвування тощо) та за заповітом; 4) доходів від використання власного майна, яке надійшло не від засновників. Також у ЦК України слід передбачити статтю, яка б визначала порядок відповідальності приватних установ за власними зобов’язаннями з урахуванням положень ст. 96 ЦК України. 8. Для усунення прогалин у чинному законодавстві щодо державних установ пропонується до прийняття спеціального законодавчого акту “Про непідприємницькі організації”, внести такі зміни до ст. 39 Закону України “Про власність”: - майно, що передається власником-засновником державній установі у момент створення й у процесі її існування, а також доходи, отримані від прибуткової діяльності, пов’язаної із використанням майна засновника, належить державній установі на праві довірчої власності (довірчого управління); - доходи, отримані від дозволеної підприємницької діяльності, майно, придбане за рахунок цих доходів, а також майно, що надходить до державної установи з інших джерел, не пов’язаних із засновником, закріплюється за державною установою на праві власності; - стягнення кредиторів за зобов’язаннями державної установи можна звертати як на кошти, що надійшло до неї від засновника, так і на кошти, які вона отримала з інших джерел; - державна установа не несе відповідальності закріпленим за нею майном за зобов’язаннями її засновника. |
