Складність завдань, які вимагають вирішення на сучасному рівні розвитку нашого суспільства і людства в цілому, вимагає не тільки перебудови практично всіх сторін життя, а й висуває на перший план проблеми вивільнення творчої активності людини, ініціативи й підприємливості, що невіддільне від розуміння сенсу життя. Критичне переосмислення подій нашої історії, яка творилася в рамках християнської культури, їх філософська рефлексія сприяє глибокому розумінню трактування сенсу життя людини-християнина мислителями епохи середньовіччя в Україні. Християнство привнесло у світогляд людини-русича відчуття особистості, яка повинна в земному житті сподобитися Божої благодаті, заслужити її і своїми діями виправдати своє призначення як сотворіння Божого. Мислителі доби Київської Русі осмислювали сенс життя людини як шлях до святості насамперед. Цей шлях розуміли двояко – як ангельський, шлях молитви і посту, томління плоті у повній ізоляції від земних турбот, та апостольський, що передбачав, крім християнського благочестя, ще й “завзяту роботу на Бога”, тобто примноження добрих справ, служіння людям, спільноті, рідній землі. Клим Смолятич, Данило Заточеник, Володимир Мономах вбачають сенс життя людини в міркуванні, розсудливості, кмітливості, що є запорукою добрих і корисних вчинків. Те, що людина-християнин розуміла свій сенс життя як примноження добрих справ, засвідчує період культурно-національного відродження (кінець XVI – перша половина XVII ст.). Проте мислителі тієї доби по-різному оцінюють таке призначення людини. Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та інші їх однодумці вбачали сенс життя людини в утвердженні духовності, зміцненні віри в Бога, захисті православної церкви в її первісних витоках, а молитву й усамітнення в печері чи монастирі оцінювали як велике духовне зусилля людини на шляху до Бога. Нині, коли у світі переважає утилітаризм і корисливе ставлення до природи й людини, особливо гостро відчувається вагомість зусиль тогочасних мислителів для порятунку духовного єства людини як носія гуманності, толерантності, терпеливості й любові. У період культурно-національного відродження досить помітно вима-льовується напрям, який заявляє про те, що людина в земному житті при-значена для активної діяльності, творчості та примноження спільного блага і щастя. Поняття спільного блага включало захист релігії і церкви не тільки в полеміці зі супротивниками, а й у збройній боротьбі, захист рідної землі, її мови, традицій культури, примноженні цих традицій. Саме так розуміли сенс життя діячі братського руху, письменники-полемісти, козаки, релігійні та світські представники інших конфесій – католики, уніати та протестанти. Загальна установка на спасіння в потойбічному світі і Божу благодать як сенс життя у християнській культурі середньовічної України трактувалася неоднозначно. З одного боку, це була проповідь відречення від світських турбот і благ, з другого – спроба використати земні турботи і блага на шляху до спасіння душі. Так мислителі середньовічної України задали параметри розуміння сенсу життя людини у майбутні культурно-історичні епохи. Як одна із вищих структур особистості, що визначають її індивідуальну неповторність, життєва мета як сенс життя відіграє важливу роль у процесі свідомого саморегулювання життєдіяльності. Зміст її нерозривно пов’язаний зі соціальною спрямованістю особистості і служить інтегративним показ-ником характеру її ставлення до панівних у суспільстві цінностей, ідеалів, цілей і норм, а також мірилом соціальної, духовної та моральної зрілості самої особистості. Зміст, характер і значення життєвої мети як сенсу життя має вирішальне значення для суспільного розвитку і для життя кожної людини, як вчить наш історичний досвід і досвід його осмислення. Розумний вибір життєвих орієнтирів, сенсу життя більшістю членів суспільства нині особливо важливий, оскільки зміст поняття сенсу життя, як відомо з історії, якнайбезпосередніше відображається на діяльності й поведінці індивіда, способах і засобах практичної їх реалізації. Здатність людини, переломлюючись через призму інтересів, потреб і цілей, що становлять сенс життя, знаходить свій вираз в активній діяльності у різних сферах, найважливішою з яких є праця. Успіх творчого самоздійснення людини залежить від її переконань, світоглядної зрілості, вміння й бажання самої людини організувати своє життя відповідно до принципів христи-янської моралі, Розуму, Добра й Краси. В українській філософській думці XI – XVII ст. виразно виступає морально-етична проблематика, що переконливо показує проведений аналіз. Дві лінії, які намітилися в розумінні призначення людини мислителями княжої доби, прослідковуються в наступні епохи. У дисертації вдалося висвітлити двояке розуміння сенсу життя людини мислителями періоду культурно-національного відродження, що може спонукати до продовження й поглиблення аналізу пам’яток української духовної культури наступних віків і під таким кутом зору. |
