Узагальнено результати дисертаційного дослідження та визначено шляхи подальшого подолання недоліків судово-правової системи. Виконане дослідження дозволяє зробити такі висновки: 1. Проведене комплексне наукове дослідження реалізації в Україні судово-правової реформи після здобуття нею незалежності і до кінця 2004 року дозволяє виокремити такі її етапи: перший етап реформи розпочався після прийняття Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” 28 квітня 1992 року та тривав до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року; другий етап реформи припадає на період між 28 червням 1996 року та до ухвалення Верховною Радою України пакета змін до нормативно-правових актів 21 червня 2001 року, яке отримало назву “малої” судової реформи; третій етап розпочався від моменту проведення “малої” судової реформи та триває до сьогодні. 2. Аналіз теоретичних та практичних проблем реалізації судово-правової реформи дозволяє визначити основні проблеми, які залишаються невирішеними на сьогодні: 1) нерозв’язана проблема спеціалізації суддів у місцевих загальних судах; 2) незадовільний рівень забезпечення гарантій незалежності суддів; 3) дискусійним є питання про порядок призначення на адміністративні посади в суді; 4) сьогодні на практиці спостерігається неефективне забезпечення судової діяльності кадровими, матеріально-технічними та фінансовими ресурсами; 5) проблеми у запровадженні фіксування судового засідання технічними засобами; 7) реформою не вирішено ряд проблемних питань судового провадження; 8) потребує перегляду чинне законодавство, яке визначає місце і роль прокурора в кримінальному процесі; 9) якщо Конституція в цілому і відповідає положенням Конвенції про захист прав і основних свобод людини та інших міжнародних документів у цій галузі, то галузеве законодавство, зокрема, кримінально-процесуальне, ще не повністю переглянуте щодо його відповідності міжнародним документам і багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав і свобод людини; 10) не здійснюється залучення до судового провадження народних засідателів та присяжних, тому потребує деталізації правове визначення питання участі народу в здійсненні правосуддя. 3. Є потреба підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради України Концепції становлення судово-правової системи громадянського суспільства та правової держави як методологічної основи системного вдосконалення правових відносин у сфері здійснення правосуддя. У ній повинно бути передбачено, зокрема: 1) концептуальні форми приведення законодавства України у сфері судово-правової системи у відповідність із стандартами, які діють в європейському суспільстві, яке, на нашу думку, є зразком громадянського суспільства та правової держави; 2) шляхи гарантування ефективного фінансування судової гілки влади; 3) встановлена відповідальність осіб, які забезпечують організацію реформи у разі необґрунтованого затягування цього процесу; відповідальність повинна бути у формі відставки і складання такою особою своїх службових повноважень. Для більшої ефективності даного документа він повинен бути прийнятий не у формі Постанови Верховної Ради України, а як Закон України. 4. Сформульовано пропозиції щодо подальшого здійснення реформування судово-правової системи України: 1) проведення дальшої уніфікації законодавства про судоустрій шляхом прийняття Кодексу правосуддя. Ця необхідність обумовлюється такими чинниками: по-перше, не знята проблема розгалуженості правової бази щодо регулювання діяльності судової влади; по-друге, потребує визначення у законодавстві таке питання, як правила поведінки судді, які б визначали етичні норми та культуру судочинства; 2) зміна структури загальних судів і виокремлення в окремі судові ланки кримінального та цивільного судів. Необхідність цього зумовлюється неможливістю одного і того ж судді кваліфіковано розглядати одночасно кримінальні та цивільні справи у зв’язку із складністю цих галузей права. Разом з тим, доцільно ввести і нову ланку – Вищий цивільний та Вищий кримінальний суд. По суті, ці нововведення створять дві нові спеціалізовані ланки судочинства, на чолі яких стоятиме Верховний Суд України; 3) теоретичне вирішення та прийняття відповідних змін до процесуальних кодексів з метою забезпечення належного функціонування інституту участі народу в здійсненні правосуддя. Ми дійшли висновку, що у Конституції України зроблено намагання об'єднати дві форми залучення народу до участі у здійсненні правосуддя- це англосаксонську та європейську моделі. Якщо стосовно народних засідателів у судочинстві, законодавстві та практиці є певні напрацювання, то участь присяжних у суді є новим. Авторське бачення основних питань законодавчого вирішення цієї проблеми є таким: по-перше, на початковому етапі функціонування інститутів народних засідателів та присяжних у законодавстві повинна бути встановлена можливість альтернативного вибору для учасників процесу тієї чи іншої форми участі представників народу у здійсненні правосуддя. Крім того, повинно бути надано також право взагалі відмовитися від залучення до розгляду справи народних засідателів та присяжних. Це дасть змогу апробувати дані інститути щодо їхньої ефективності; по-друге, необхідно розмежувати представників народу в здійсненні правосуддя у такий спосіб: народні засідателі беруть участь у розгляді будь-яких справ по першій інстанції на однакових правах із професійними суддями. Щодо суду присяжних, то автор погоджується з висловленою думкою про необхідність залучення присяжних виключно в кримінальних справах і тільки у суді першої інстанції. | 