У дисертації наведено теоретичне узагальнення та здійснено системний аналіз проблеми розвитку теорії і практики соціально-педагогічної підтримки дітей в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., що дає підстави для таких висновків: Соціально-педагогічна підтримка у досліджуваний період полягала у діяльності різних суспільних інститутів і приватних осіб з метою організації виховання, навчання (загального та професійного) та створення сприятливих умов соціалізації тих категорій дітей, які потребували захисту. Незважаючи на те, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. не використовувалася сучасна термінологія, у суспільстві велася діяльність, зміст якої полягав в організації соціального виховання, допомоги дітям, які потребували захисту, в отриманні освіти, що й відповідає поняттю “соціально-педагогічна підтримка”. Головною частиною соціально-педагогічної підтримки є її педагогічна складова, пов’язана з вихованням та освітою, створенням сприятливих умов для розвитку і соціалізації дитини. Пріоритетну роль у цьому процесі у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. відігравали такі чинники, як удосконалення навчальних програм, побудова їх з урахуванням потреб дітей і загалом суспільства; використання методів навчання, спрямованих на розвиток особистості учнів та їхніх здібностей; а також поширення ідей соціального виховання дітей, які потребували захисту. Творчі пошуки К.Ушинського, Т.Лубенця, Б.Грінченка, В.Зеньковського, О.Кістяківського, М.Корфа, В.Одоєвського, С.Русової, С.Рачинського, В.Стоюніна, Т.Шацького стали основою для розвитку вітчизняної теорії соціально-педагогічної підтримки дітей, які походили з бідних родин, дітей-сиріт, дітей, схильних до правопорушень. Вперше в історії української педагогіки ними було доведено необхідність суспільної підтримки дітей, які потребували захисту, у процесі їхнього навчання та виховання, висвітлено значення такого педагогічного впливу не лише для окремої особи, а й у цілому для суспільства. Суб’єктами соціально-педагогічної підтримки дітей у зазначений період виступали земства, православна церква, громадські організації, приватні особи. Тобто до середини ХІХ ст. соціально-педагогічна підтримка еволюціонувала від приватного, церковного та громадського до державного рівня її прояву. Завдяки цьому у зазначений період існувала розгалужена мережа закладів опіки дітей. Державна соціально-педагогічна підтримка дітей здійснювалася земськими органами місцевого самоврядування. Об’єктами соціально-педагогічної підтримки були такі групи (категорії) дітей: селянські діти, діти міської бідноти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які скоїли правопорушення. Соціально-педагогічна підтримка дітей мала комплексний характер. Вона включала освітньо-виховну діяльність та заходи щодо громадської опіки підростаючого покоління. Зміст соціально-педагогічної підтримки дітей здебільшого полягав в організації їхнього виховання, навчання (загального і професійного) та забезпеченні сприятливих умов соціалізації. Формами соціально-педагогічної підтримки дітей були: створення навчальних закладів, влаштування виховних будинків, виправних притулків, забезпечення виховання у прийомних сім’ях, заснування дошкільних та позашкільних установ, проведення заходів щодо матеріальної допомоги дітям, які походили із найбідніших сімей або були позбавлені родинної опіки, забезпечення умов, за яких вони могли отримати виховання, освіту відповідно до їхніх здібностей та суспільних потреб (оплата навчання, призначення стипендій). Особливості соціально-педагогічної підтримки дітей у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. полягали в тому, що вона здійснювалася в умовах прискореного розвитку вітчизняної педагогічної думки та активізації діяльності педагогів, які займалися проблемами соціального виховання та освіти народних мас, виявляли особисту благодійність, а також в умовах боротьби за становлення національної школи, впровадження рідної мови навчання. Однією із засад соціальної підтримки був принцип педагогізації даного процесу, який здійснювався, здебільшого, шляхом проведення виховних та освітніх заходів, забезпечення функціонування закладів соціалізації дітей, надання можливостей для опанування професійними навичками. Розвиток теорії соціально-педагогічної підтримки дітей, її практичне впровадження відбувались у контексті загального суспільного поступу й були зумовлені соціальними, культурними та педагогічними процесами другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Дослідження проблеми показало, що інститут соціально-педагогічної підтримки дітей як суспільне явище пройшов складний шлях еволюції впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Враховуючи внутрішню логіку та особливості розвитку соціально-педагогічної підтримки, здійснено періодизацію її еволюції у вітчизняній педагогічній теорії і практиці. В основу періодизації покладено зміни у суспільному житті та ставленні суспільства до соціально занедбаних верств населення. Визначено й обґрунтовано три періоди розвитку соціально-педагогічної підтримки як суспільного явища впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: 1864 – 1873 рр. – період становлення соціально-педагогічної підтримки, який характеризується розрізненими типами роботи відповідних інститутів; 1874 – 1904 рр. – період, який характеризується структуризацією соціально-педагогічної підтримки дітей; 1905 – 1918 рр. – період, що визначається розвитком тенденції до оформлення соціально-педагогічної підтримки в систему. Проблеми соціально-педагогічної підтримки дітей є актуальними і сьогодні. Це стосується релігійно-морального виховання підростаючого покоління, що здійснювалося на основі теоретичних розробок К.Ушинського, В.Зеньковського, С.Рачинського, П.Юркевича; педагогічної діяльності земств, громадських організацій, релігійних об’єднань стосовно виховання бережливого ставлення до природи, що не втратило актуальності для сучасної школи та позашкільних установ у плані формування екологічної культури дітей; педагогічної спадщини О.Кістяківського з питань становлення вітчизняної системи виправного виховання, спрямованого на ресоціалізацію дітей, схильних до правопорушень; досвіду організації антиалкогольного виховання дітей, теоретичні засади якого розроблені І.Сікорським, С.Рачинським, О.Віреніусом, В.Зарайським. Проведене дисертаційне дослідження не вичерпує усіх аспектів теорії і практики соціально-педагогічної підтримки дітей у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Подальшого цілісного дослідження потребує вітчизняна система виправного виховання, педагогічні ідеї О.Кістяківського, система опіки дітей-сиріт. Окремої уваги заслуговують проблеми соціально-педагогічної підтримки дітей з вадами фізичного або розумового розвитку. |
