1. Статус фоностилістики в сучасному мовознавстві, її межі, об’єкт і предмет дослідження, а також поняття фоностилю мають неоднозначне трактування й непослідовно представлені у спеціальній лінгвістичній літературі. Одним із актуальних завдань фоностилістики є аналіз звукової будови функціонального стилю. 2. Просодичні засоби, які так само, як і сегментні, забезпечують стилістичну диференціацію мовлення на фонетичному рівні, є первинними щодо сегментних засобів онтологічно, перцептивно й дистинктивно, але на сьогодні вони є найменш дослідженими, що зумовлено складністю їх опису як в акустичному, так і в перцептивному аспектах. Надсегментність і звукова специфіка, властиві і просодії мовлення, й інтонації, спричинили ототожнення і змішування цих понять. Тим часом просодія служить базою реалізації інтонації і об’єднує в собі ряд акустичних і перцептивних параметрів сегментації й організації тексту в цілому, служить створенню фоностилістичних особливостей і жанрових характеристик тексту, індивідуалізації його оформленості при спонтанному мовленні й читанні. 3. Серед компонентів просодії, які мають стилістичне значення, найбільш релевантними є ритм, який, з одного боку, може бути складовою просодії, а з іншого – виявляє себе на всіх мовних рівнях, та темп. Основною одиницею просодії є синтагма, яка виступає також основною одиницею ритму прози в ієрархії ритмічних одиниць. 4. Акцентно-ритмічна структура слова в науковому й художньому стилі має такі стиледиференційні ознаки: – можлива довжина слова (1–10 складів для НФС, 1–7 складів для ХФС); – переважне вживання довгих (НФС) чи коротких (ХФС) слів. При цьому прагненням слова наблизитися до показника його середньої довжини (1–6 складів) ми пояснюємо тенденцію до: а) роз’єднання довгого слова НФС на дві й навіть три РС. Чим довшим є складне слово, тим більша ймовірність, що побічний наголос однієї з його частин перетвориться у самостійний, і складне слово розпадеться на дві або й три РС. Здебільшого цьому сприяє нормальний чи уповільнений темп вимови, а в швидкому темпі слово зберігає свою цілісність; б) об’єднання здебільшого коротких слів ХФС в одне фонетичне слово (РС). Поєднання двох слів (службового й самостійного) в одне фонетичне є стилістично нейтральним, а злиття трьох, чотирьох словникових (самостійних і службових) слів, а також двох і більше самостійних слів в одну РС – стилістично маркованим і характерним насамперед для художнього мовлення; – частотність уживаності ритмічних структур. Для НФС ядро уживаності складають 3-, 2- і 4-складові РС з плавним зниженням (слова довжиною до 7 складів) і поступовим загасанням уживаності (слова від 8 до 10 складів). Ядро частотності ХФС окреслено чіткіше – його наповнюють 2- і 3-складові РС (близько 70% усіх РС); – обсяг набору можливих РС. У НФС набір типів РС ширший, ніж у ХФС (30 проти 22); –“поведінка” словесного наголосу. У НФС наголос вільно розташовується в словах від 1-го до 6-ти складів, а починаючи з 7-складових “зсувається” ближче до кінця слова, уникаючи проте його маргінальних ділянок. У словах ХФС наголос є більш централізованим: у семискладових структурах він можливий лише на серединних трьох складах, у шестискладових – не покриває першого й останнього складу, а в словах від 1-го до 5-ти складів розташовується вільно. 5. Стиледиференційними ознаками в акцентно-ритмічній структурі синтагми виступають: – середня довжина синтагми, яка більша в текстах НФС (9 скл., або 1,83 сек.) і менша в текстах ХФС (7-8 скл., або 1,52 сек.); – темп – прискорений і нерівномірний у НФС порівняно з ХФС. Середня швидкість вимови для НФС становить 5,57 скл./сек., для ХФС – 5,3 скл./сек.; – паузація – стилістично вагомими є: а) розподіл пауз за довжиною. У текстах НФС вживаються здебільшого короткі (у тому числі й надкороткі) та середні паузи і дуже незначною мірою – довгі. У текстах ХФС, де середні й короткі паузи також перебувають на піку частотності, довгих пауз нараховується утричі більше, ніж у НФС; б) характер паузації. Для паузації НФС більш характерними є дикторські паузи й паузи хезитації (відносно нечисленні), для паузації ХФС характерні психологічні паузи; – варіативність синтагматичного членування (можливість різночитання): є меншою в НФС, де максимальне розходження в поділі аудиторами (дикторами) одного й того самого тексту на синтагми становило 6 одиниць (максимальна темпоральна розбіжність – 128 мсек., найзначніша паузальна розбіжність – 7 одиниць), і більшою в ХФС, де максимальне розходження в поділі тексту на синтагми становило 9 одиниць (максимальна темпоральна розбіжність – 241 мсек.; найзначніша паузальна розбіжність – 9 одиниць). Це свідчить про більш однозначне прочитання наукового тексту, де синтагматичне членування продиктоване переважно синтаксичною будовою речень, більше корелює з пунктуацією й підпорядковане суворій логіці викладу – на відміну від художнього тексту, де синтагматичний поділ зазнає значного впливу емоційних чинників, що зумовлює ширшу варіативність у прочитанні й тлумаченні; – ритмічні характеристики синтагм у науковому й художньому стилях, які показують, що: а) правильних ритмічних фігур (РФ) менше в НФС, де синтагма в середньому довша, і більше (на 10%) у ХФС. Проте в НФС правильні РФ часто мають складніший малюнок, ніж такі фігури в ХФС. Однослівних РФ більше в НФС, що зумовлено строкатим синтагматичним малюнком текстів, де дуже короткі синтагми чергуються з довгими. Неправильні РФ у НФС здебільшого мають цілком неправильний, ламаний характер й акцентують увагу на особливо важливих моментах тексту. Натомість у ХФС неправильні РФ можуть бути утворені порушенням правильності лише останньою РС й часто мають внутрішню симетрію: дзеркальну, послідовну пряму або послідовну дещо порушену. Переважно наголошеними в ритмічних фігурах є: для НФС – 2-ій і 3-ій склади, часто – 4-й, можливі 5-й і 6-й склади під наголосом; для ХФС – 1-й і 2-й склади; б) ритмізація синтагми (тексту) періодичним повторенням однакових РС у НФС має непослідовний характер (простежується далеко не в усіх авторів, часто виражена слабко або практично відсутня) – на відміну від ХФС. Для НФС характерна насамперед горизонтальна (ланцюжкова) ритмізація текстів, утворювана скупченням однакових РС у сусідніх синтагмах. Вертикальна ритмізація поширена менше. Для ХФС характерна як горизонтальна, так і вертикальна наскрізна ритмізація. Показовою є також внутрішня симетрія окремих, а з розширенням контексту – сусідніх синтагм. РФ, утворені повторенням однакових РС, пов’язують не лише слова у синтагмі, сусідніх синтагмах чи фразі, а й сусідні фрази і навіть фоноабзаци, сприяючи суцільній ритмізації тексту. Вертикальна (наскрізна) ритмізація ХФС утворюється завдяки вживанню високочастотних дво- і трискладових РС, які наскрізно “пульсують” у тексті. в) співвідношення сусідніх синтагм за довжиною й тривалістю більш контрастне в НФС, завдяки чому малюнок розподілу синтагм має специфічний “ламаний” шпилеподібний характер, що утворює своєрідний зубчастий ритмічний контур тексту. Внаслідок цього ритм наукового тексту сприймається як нерівномірний, що дозволяє уникнути монотонності і сприяє кращому донесенню інформації до читача (слухача). У ХФС сусідні синтагми співмірні за обсягом і мають виразну тенденцію до ізохронності. Частотнішими є випадки послідовного чергування однакових за обсягом коротких синтагм з однаковими за обсягом довгими, що утворює хвилястий малюнок ритмічної будови тексту, часто посилений синтаксичним паралелізмом. Унаслідок цього ритм ХФС більш згладжений, хвилеподібний, рівномірний, що створює відповідний настрій у читача (слухача) і сприяє виконанню текстом насамперед зображальної функції. |
