Проведене дослідження дозволило зробити висновки: 1. Жіночі організації України наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. розгорнули просвітницьку діяльність, спрямовану на духовно-інтелектуальний поступ суспільства. Для досягнення мети вони сформували просвітницьку концепцію, яка передбачала просвіту народу через просвіту жінки, виховання дітей і дорослих на засадах національних, гуманістичних цінностей. Просвітницький рух українського жіноцтва розгортався під впливом жіночого руху Європи та Америки, основними завданнями якого визначено: здобуття прав жінок на освіту, фахову працю, суспільну діяльність; формування повноцінної особистості жінки. Важливим для українок був досвід зарубіжних жіночих організацій щодо розв’язання проблем громадянського, духовного виховання, створення жіночих фахових закладів, утвердження у суспільстві гуманістичних цінностей. Втім, через несприятливі історичні умови, відсутність власної держави жіночі організації України не мали змоги повною мірою використати надбання світового жіноцтва. Основна відмінність українського жіночого просвітництва, яка полягала у його підпорядкуванні цілям національно-політичного визволення Батьківщини, визначала пріоритетним національно-громадянське виховання дітей та дорослих. 2. На основі аналізу джерел, аргументів, викладених у матеріалах дисертації, виокремлено етапи просвітницької діяльності жіночих організацій України досліджуваного періоду: - перший етап – освітньо-культурницький (1884-1914 рр.), для якого характерним було спрямування зусиль жіночих організацій на пробудження самосвідомості жінок, надання їм організаційно-педагогічної допомоги у здобутті загальноосвітніх знань; - другий етап – філантропічний (1914-1917 рр.) відзначався локальною просвітницькою діяльністю жіноцтва у соціальних закладах; - третій етап – національно-державницький (1917-1921 рр.), провідними тенденціями якого вважаємо: зосередження уваги на проблемі українізації освіти, що позначалося на організації вивчення української грамоти, національному вихованні молоді та ін.; - четвертий етап – політичний (1921-1939 рр.) характеризувався посиленням уваги до патріотичного, ґендерного виховання дітей і молоді („Союз українок”); реалізацією комуністичного виховання (жінвідділи КП(б)У); - п’ятий етап – опікунсько-виховний (1939-1945 рр.), для якого притаманною була локальна діяльність жіночих організацій, спрямована на формування національної свідомості народу, створення притулків з метою захисту молоді від вивозу до Німеччини. Своєрідним етапом виокремлено просвітницьку діяльність емігрантських організацій, які сприяли збереженню духовної спадщини українства, просвіті дорослих, створенню рідномовних шкіл. 3. Як свідчать результати дослідження, ідейні засади просвітницької діяльності українського жіноцтва формувалися на основі національних історичних традицій: високого статусу жінки в суспільстві, пошанування матері, Батьківщини, Богоматері, відповідальності українки за освітньо-культурний розвиток народу та утвердження духовних цінностей. Репрезентована жіночими організаціями України досліджуваного періоду просвітницька концепція передбачала просвіту народу через просвіту жінки. Відповідно, ідейними засадами просвітницького руху українок були: паритет родинної і суспільної місії жінки, формування її особистості як матері, фахівця, громадянки, християнки; культ матері; ідея „громадянської материнськості”, яка визначала обов’язком жінки опіку над духовним життям громади; система жіночого просвітництва, що заснована на принципах співпраці, взаємодопомоги, самоосвіти; духовно-інтелектуальна спадщина народу як засіб національного виховання; відповідальність за духовне і фізичне здоров’я, сміливість, працелюбність, естетизм, гуманізм, пошана до жінки, матері, взаємоповага між статями як основні риси виховного ідеалу. На відміну від українських жіночих організацій, які популяризували ідеї національного, християнського, родинного виховання, збереження народної культури, жіночі організації УРСР спрямували зусилля на утвердження „нового побуту”, інтернаціональне, атеїстичне, суспільне виховання. Спільними рисами їх діяльності визначено: принцип соборності (співпраця жінок різних верств та регіонів), пріоритет просвіти дорослих, реалізація гендерного виховання. 4. Підтверджено, що засновані жіночими організаціями навчальні заклади сприяли вирішенню проблем суспільної опіки дітей, забезпеченню жіночої фахової освіти, ліквідації неписьменності, національному та релігійному вихованню громади. Виокремлений у змістовій структурі просвітницької діяльності українських жіночих організацій національний компонент забезпечував формування громадянської свідомості вихованців, прищеплення у них любові до рідної землі. Радянсько-ідеологічний змістовий компонент сприяв формуванню особистості громадянина, відданого радянській державі. Загальноосвітній – забезпечував здобуття знань з основ наук, елементарних умінь та навичок. Гендерний – спрямовувався на формування гендерної культури вихованців шляхом вивчення духовно-інтелектуальної спадщини жіноцтва, прищеплення пошани до жінки, матері та взаємоповаги між статями. Обґрунтовано, що, використовуючи традиційні форми виховної роботи (академії, вечори, реферати), жіночі організації сприяли розвитку просвітницького руху в Україні досліджуваного періоду. Практикуючи специфічні форми просвітницької діяльності (День матері, День українки-громадянки), вони започаткували традицію суспільного ґендерного виховання. Доведено ефективність методів просвітницької роботи жіночих організацій, серед яких були: лекції, бесіди, диспути, вправи та ін. Рідна мова, історія, література, релігія, природа, праця виступали засобами просвітницької діяльності українського жіноцтва; революційна література, „червоні свята”, атеїстична пропаганда, праця – засобами просвітницької роботи радянських жіночих організацій. У дисертації обґрунтовано доцільність використання просвітницького досвіду жіночих організацій України у сучасних навчальних закладах. Зокрема, йдеться про підбір гендерно збалансованого матеріалу у процесі викладання гуманітарних дисциплін; практикування таких форм виховання як День матері, День українки-громадянки, Марійське свято, що дозволять прищепити учням пошану до жінки, матері та взаємоповагу між статями; використання досвіду педагогічної підготовки матерів, опікунсько-виховної роботи із соціально незахищеними дітьми, молоддю, жінками. Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми жіночого просвітницького руху. Подальшого вивчення потребує внесок діячів жіночого руху у розвиток української і зарубіжної педагогічної думки, вплив просвітницької діяльності жіночих організацій в поліетнічному середовищі, проблема естетичного виховання у просвітницькій спадщині жіноцтва та ін. |
