Проведене дослідження причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину дозволило автору зробити наступні основні висновки: 1. В філософії найбільш впливовими вченнями про причинність є діалектичний матеріалізм, згідно якого каузальність – це особлива форма детермінації, що має генетичний характер, теорія І.Канта, для якого причинність є апріорною логічною категорію та погляди Д.Юма, який розумів її як психологічну звичку свідомості. Специфіка світоглядного змісту цих теорій робить їх використання при аналізі особливостей причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину недостатнім. 2. Домінуючий у вітчизняній науці методологічний підхід, згідно якого кримінальне право в розумінні причинного зв’язку повинно прямо спиратися лише на філософію діалектичного матеріалізму невиправданий, оскільки не повністю враховує специфіку кримінального права. 3. Серед українських вчених панує теорія “необхідного спричинення”, зміст якої полягає в тому, що підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв'язок (йдеться про необхідність наслідків), а “випадковий причинний зв'язок” її виключає. Ця концепція недостатньо обґрунтована, оскільки кримінальна відповідальність настає незалежно від того, чи були наслідки необхідними або випадковими. 4. Слушною є позиція тих вчених (М.Грінберг, В.Кудрявцев, П.Матишевський, А.Тер-Акопов та ін.), які конструюють кримінально-релевантний причинний зв'язок за допомогою спеціальних юридичних критеріїв. 5. Кримінально-правова наука створює власне розуміння причинного зв’язку з урахуванням практичних потреб правозастосування. Цьому відповідає теорія безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є “спеціально-юридичною”, оскільки враховує специфіку кримінально-правових норм. Зміст цієї теорії полягає у тому, що кримінальна відповідальність настає, якщо діяння винного було найближчою ланкою каузального ланцюга. Безпосередність причинного зв’язку є його юридичною, а не філософською ознакою. 6. Серед поширених у західній кримінально-правовій доктрині і судовій практиці найбільш впливовими є концепції “conditio sine qua non”, “адекватної причини” і “найближчої причини”. Але ці теорії прямо не пов’язані з філософським світоглядом. Найбільшим позитивом теорії “conditio sine qua non” є метод уявного виключення, а концепції “найближчої причини” – вимога встановлення прямого причинного зв’язку між діянням і наслідками. 7. З метою забезпечення єдності правозастосування дисертантом розроблені пропозиції по внесенню змін до окремих постанов Пленуму Верховного Суду України, які містять загальні критерії встановлення причинного зв’язку при кваліфікації різних категорій злочинів. 8. З метою уніфікації законодавчої термінології пропонується, щоб у диспозиціях статей Особливої частини КК України для позначення наявності причинного зв’язку використовувалися лише два терміни: “спричинило” (наслідки немайнові) та “завдало” (наслідки майнові). 9. В науці кримінального права прийнято вважати, що бездіяльність як пасивна поведінка здатна спричинити наслідки. Це обґрунтовується її вольовим характером, специфікою суспільних відносин, мотивуючою здатністю тощо. Підкреслюється, що бездіяльність є юридичною категорією, заснованою на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує і тому причинний зв'язок при бездіяльності існує виключно в кримінально-правовому його розумінні. 10. В доктрині домінує позиція, згідно якої при співучасті слід встановити причинний зв'язок між діяннями співучасників та наслідками, які настали в результаті дій виконавця. Це положення є спірним, оскільки ігнорує вільний характер дій виконавця, змішуючи причинність із мотиваційно-телеологічним механізмом. Стосовно співучасників можна говорити не про каузальність, а про “соціальний” зв’язок. | 