У висновках узагальнюються основні положення та результати дисертаційного дослідження. В українській суспільно-політичній думці дискусії про оптимальну форму державного та адміністративно-територіального устрою України тривають досить давно. Незважаючи на унітарний статус України, ідея запровадження федеративної форми устрою час від часу набуває своєї актуальності. Це пояснюється тим, що сучасна Україна має цілу низку особливостей регіонального характеру, що зумовлює інтерес до цього питання. Зокрема, наявність автономного утворення та сильних регіонів на теренах нашої держави, а також застаріла, за переконанням більшості дослідників, структура територіального поділу країни вимагає переосмислення майбутніх перспектив державного устрою та вдосконалення територіальної організації. Із подальшим розвитком державності значно активізувалася проблема розширення повноважень регіонів. По-перше, набула популярності ідея федералізації, її прихильники доводили, що держава буде міцною тоді, коли будуть міцними регіони, а останні тоді будуть міцними, коли будуть враховані їхні особливості – природно-географічні, економіко-господарські, історичні, етнокультурні, мовні, релігійні. По-друге, повноцінна регіональна політика не може бути сформованою у центрі. Тенденції федералізму мали у різних регіонах різні відтінки. На основі проведеного в дисертаційному дослідженні аналізу позицій вже існуючих та новостворених українських політичних партій під час парламентських та президентських кампаній 90-х років ХХ століття, ми бачимо, що більшість партій не підтримує федералізм і зупиняється на абстрактному заклику розширювати регіональне самоврядування, не маючи наміру виходити за рамки унітаризму. Лише маловпливові на той час організації виступали за федералізацію країни. Ними передбачається зміна існуючої адміністративної структури і розподіл України на землі, що приблизно збігаються з відомими культурно-історичними провінціями. Щодо ролі політичних партій в процесі взаємин між центром і регіонами, то у силу цілого ряду причин активний розвиток регіональної ідентичності і зв’язаних з нею регіональних політичних культур в Україні виявився загальмованим і сильно локалізованим. По-перше, у рамках унітарної України, що розвивається за моделлю національної держави, регіональна політична активність придушувалася, і регіони не могли конкурувати з Києвом, тим більше – йому протистояти. Це показав приклад Криму. Крім того, склалася ситуація, коли практично всі регіони, за винятком Криму пропонували своє бачення української державності, а не автономного саморозвитку. По-друге, слабість демократичних традицій не дозволила розвитися таким формам політичної участі, як створення “знизу” регіональних політичних партій, які користуються реальною підтримкою місцевого населення. Загалом же необхідно відзначити, що в сучасній українській політичній думці не існує єдиного бачення майбутнього України. Можна виділити три основних напрями щодо шляхів формування адміністративно-територіального устрою нашої країни. 1) це представники табору прибічників унітаризму, котрі застерігають від будь-яких експериментів, пов’язаних із впровадженням досвіду федеративних держав; 2) це прибічники запозичення окремих елементів федералізму з метою вдосконалення існуючого в Україні нині унітарного устрою шляхом її поступової децентралізації; 3) це прихильники перетворення України на федерацію з усіма її ознаками, що їй притаманні шляхом кардинальної зміни адміністративно-територіального устрою. При цьому переважна більшість українців не бачить особливої потреби у зміні державного устрою країни, що частково можна пояснити їх необізнаністю щодо унітарної та федеративної моделей держави. На нашу думку, найбільш реальний і доцільний шлях до розв’язання проблеми державного устрою – це впровадити унітарну децентралізовану модель, що означає практичну децентралізацію державної влади без радикальної зміни адміністративно-територіального поділу та форми державного устрою. Наявність в Україні автономного статусу Криму, вільних економічних зон вже тепер вказує на відсутність чистого унітаризму в державі. Однак це не означає, що не повинні бути винятки стосовно територіальних змін у межах кількох областей чи районів через особливості економічного розвитку певних регіонів. Слід також проробляти і ймовірні майбутні моделі трансформації державного устрою України. | 