1. Бароко як стиль мислення і тип культури становить епоху в європейському історико-культурному процесі, загалом, а в українському зокрема. Українське бароко як стиль архітектури малярства й літератури вивчене досить докладно, проте як стиль мислення, як епоха в розвитку філософії воно ще мало досліджене. Добу Бароко з її неповторним світовідчуттям і світорозумінням можна вважати специфічною формою мислення. Вона сформувала універсальні образи для відображення суперечливого, складного і строкатого за своїми проявами людського буття. Явища й процеси світу сприймались мислителями доби Бароко як символи, алегорії, емблеми й метафори. Реальні предмети і явища втрачали своє буденне значення й ставали елементами мови, поняттями й образами, за допомогою яких створювався інший світ символічних значень. 2. Світовідчуття та світорозуміння епохи Бароко, як і всіх інших епох, тісно пов’язані з іншими періодами історико-культурного розвитку – попередніми й наступними – зв’язками генетичного й типологічного характеру. Українське бароко пов’язане генетично з періодом культурно-національного відродження і з ідеологією Просвітництва. Межуючи з ними в часі, воно типологічно співставне із Середньовіччям і романтизмом, особливо як художній стиль. Бароко в найглибшій своїй основі течія “синтетична”, що об’єднує в цілісність розмаїття форм світовідчуття. Це синтез елементів готичного й ренесансного мистецтва, особливо архітектури, живопису, графіки та скульптури. Підґрунтям барокової “антитетики” й барокового світогляду є філософія дуалізму – усяке дійсне буття – антитетичне. Основою синтезу, сполучення різноманітностей у бароковій культурі є гра антитез, поєднання непоєднуваного як органічний розвиток ідей Миколи Кузанського про антиномії. 3. Філософія бароко увібрала й синтезувала, зберігаючи й водночас поглиблюючи, ірраціоналізм середньовіччя – його містичні осяяння, прагнення духовного вдосконалення, спрямованість у трансцендентне з одного боку, а з іншого – поглибила численні ренесансні думки про світ і людину, представивши її в активній взаємодії з природою і суспільством. Ренесансна гармонія була недостатньою для відображення цієї складності людського буття, зокрема ірраціоналістичного його боку. Квінтесенцією ірраціоналістичного світогляду можна вважати ісихазм – вчення про спокій і мовчання як шлях до осягнення істини. Із неоплатонізмом ісихастське вчення споріднене ідеєю про божественну енергію та наповнення нею світу, тезою про незбагненність божественної суті в імені, переконанням про можливість поєднання людини з Богом шляхом споглядання. Зразком філософського ірраціоналізму можна вважати чільного представника цього напряму Івана Вишенського. Уповаючи на вільну волю людини на шляху вивищення до духовної істоти, мислитель проповідував відмову від усього світського, постійне самоприниження, повне усамітнення для самовдосконалення, во ім’я спасіння душі. Зразком духовної досконалості І. Вишенський вважав чернецтво. 4. Людина Бароко виступає у своїй стражденності як залежна від внутрішніх афектів і зовнішніх чинників. Вона повинна пізнати себе, відкрити в собі особистість як неймовірно складну систему вражень, далеку від схематизму механічного світовідчуття, тому конкретне вона сприймає за несуттєве або за нереальне. З цього випливає хвиля містики та аскетизму й тенденція до заміни мистецтва легкою грою, яку не складно розуміти, але реальність прихована за символами. Спроба пізнання світу за допомогою символів відбулася у всіх галузях мистецтва доби Бароко: в архітектурі, іконописі, графіці, емблематиці, навіть виникає цілий жанр літератури, цілком побудований на символіці – “емблематична поезія”, символізм присутній у драматургії, музиці тощо. Символічне розуміння Всесвіту стало основою філософських рефлексій, підґрунтям яких було звернення людини у свій внутрішній світ у пошуках істини про себе та універсум. 5. На відміну від своїх попередників, мислителі Бароко виявили суттєві суперечності між людиною й природою, людиною та законами світобудови, що існують поза нею й без неї. Трансцендентні символи доби бароко залишили вагомий відбиток у свідомості людини, яка вважала, що світ інобуття можна пізнати за допомогою інтуїтивного почуття та символічних форм. Символічне розуміння Всесвіту стало основою нових філософських пошуків, підґрунтям яких було звернення людини до свого внутрішнього світу в пошуках трансцендентного. 6. Традиція неоплатонізму в українській філософії, яка орієнтувала людину на осягнення трансцендентного через спасіння душі аскезою й мовчанням, висувала на перший план особистісне начало, що в атмосфері Ренесансу стало перед природою й космосом. Гуманістична спрямованість Ренесансу, не здолавши антично-середньовічного неоплатонізму, “доручила” його наступній епосі бароко, де він поєднався з раціоналістичною традицією пояснення світу й людини. 7. Бароко відкрило нову галузь почуття, коли душа прагне розчинитися у висотах безмірного й безмежного. Ця доба повернулася до ієрархічної системи життєвих цінностей, розмежовувала в людині “високе” і “нице”. 8. Українське бароко – це епоха синтезу духовних здобутків православної духовної культури й латиномовного заходу, сполучення релігійного й світського елементів культури у цілісну сутність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом. Своєрідність світосприйняття епохи бароко наклала свій відбиток на всі сфери життя й духовної творчості – літературу, мистецтво, релігію, політику, освіту тощо, а також на самих творців цих духовних цінностей. Барокова епоха, її ідеологія та духовні орієнтири зумовили в Україні такий особливий феномен як очевидну конвергентність філософії та літератури, що засвідчувала процес офілософлення літератури, мистецтва чи то факт проникнення філософії в найрізноманітніші сфери національного життя. Сама філософія за подібних умов ставала духовною домінантою усієї національної культури. 9. Епоха Бароко зумовила не лише процес синтезування ідей, які функціонували у суспільстві в попередній період, але й значно розширила коло наукових зацікавлень, що сприяло поглибленню та збагаченню духовної культури України. 10. У межах барокової схоластики Києво-Могилянської академії здійснювався синтез досягнень західноєвропейської філософії з духовною спадщиною київського візантинізму, ускладненого ісихастськими тенденціями другого південнослов'янского впливу й містицизмом православ'я. В атмосфері такого синтезу формувалося філософське підґрунтя українського бароко. | 