Історіографічний аналіз наукової літератури свідчить, що окремі аспекти діяльності вищої школи України у 1996-2007 рр. були предметом дослідження фахівців різних наукових галузей, але деякі аспекти залишились не висвітленими. Зокрема: вплив державної політики на реформування вищої школи; її фінансове забезпечення; навчання за національними і європейськими стандартами; формування студентства та якість підготовки фахівців; забезпечення вищої школи професорсько-викладацьким складом; соціальне становище учасників навчально-виховного процесу вищої школи та ін. За межами дослідження залишились питання, які можуть стати предметом подальшого вивчення: науково-дослідна робота викладачів і студентів, підготовка фахівців у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації за освітніми галузями. Нині система вищої освіти нараховує 904 ВНЗ І-ІV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети), з них 553 – ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації, у тому числі 255 державної форми власності, 298 – інших форм власності. Мережа ВНЗ І-ІV рівнів акредитації нараховує 351 заклад, у тому числі 224 державної форми власності і 137 – недержавної форми власності. Статус національного закладу мають 93 ВНЗ. У секторі ВНЗ І-ІV рівнів акредитації функціонує 196 університетів, 56 академій, 119 інститутів. Частка університетів, як найбільш прогресивної форми надання освітніх послуг в економіці знань, є найбільшою в містах Києві та Севастополі (понад 30 %). П’яту частину регіональної мережі (від 20%) займають університети в АР Крим, Вінницькій, Миколаївській, Рівненській, Сумській, Харківській областях. Нерівномірне розміщення ВНЗ є причиною великої розбіжності в потенціалі вищої освіти в різних регіонах, що водночас викликає соціальну напругу пов’язану з проблемою зайнятості населення. Протягом досліджуваного періоду сталися суттєві зміни у фінансовому забезпеченні вищої школи, відбувся процес диверсифікації фінансування ВНЗ. Загальну сукупність фінансових потоків, що забезпечують діяльність ВНЗ, можна поділити на п’ять складових: держбюджетне фінансування, позабюджетні кошти за надання платних освітніх послуг громадянам України, валютні кошти за контрактну підготовку іноземних громадян, госпрозрахункові кошти за виконання договірних робіт, інвестиції в розвиток вищої освіти (гранти, безповоротна фінансова допомога, акціонерний капітал). Видатки на освіту в 2000 році склали 7,1 млрд. грн, у 2006 році – 33,0 млрд. грн, у 2007 році – 47, 0 млрд. грн, тобто зросли в 6,8 рази. Відповідно фінансування ВНЗ системи Міністерства освіти і науки України в 2000 році склали 2 млрд. 285 млн. грн., а в 2007 році – 12 млрд. 628 млн. грн., тобто в 5,8 рази більше. Це позитивний фактор у розвиткові системи вищої освіти в Україні. У період 1996-2007 рр. зросло значення платних освітніх послуг. Платні послуги є важливим джерелом збільшення обсягів фінансування вищої освіти. Невикористаним резервом є виконання науково-дослідних тем в інтересах підприємств регіонів на платній основі. Водночас вища освіта фінансується лише на 4 % від ВВП, при визначеному нормативі 10 % від ВВП, що негативно впливає на матеріально-технічну базу, інформаційне забезпечення, кадровий потенціал ВНЗ, а отже на якість вищої освіти та ефективність реформування. Вища освіта є потужним фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення продуктивних сил суспільства. Ця складова гуманітарної сфери спрямована на забезпечення наукової та професійно-практичної підготовки особистості, формування інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найбільшої цінності суспільства. У досліджуваний період змінилася парадигма освіти: не людину вчать, а людина вчиться. ВНЗ стає не тільки методично-освітнім, а і науково-освітнім центром. Забезпечується перехід на дворівневу систему освіти “бакалавр – магістр”, вдосконалено нормативно-правову базу вищої школи, забезпечено диверсифікацію методології і методики навчання на різних стадіях професійної підготовки випускників ВНЗ. В умовах реформування вищої школи забезпечується насамперед якість підготовки фахівця, його здатність бути конкурентноздатним на ринку праці, запровадження кредитно-трансфертної системи організації навчального процесу, мобільність студентів і викладачів, запровадження стандартів освіти і відповідних дипломів та ступенів. В Україні за основу реформування взято чотири основні елементи: зміст, структуру, технології і матеріально-технічну базу, які в сукупності забезпечують процес модернізації вищої школи в інтересах країни. Питання визначення дипломів в європейському освітньому просторі вимагає розпочати спільно з країнами ЄС роботу з переліку напрямів і спеціальностей та відповідних їм наборів з переліком змістовного наповнення і кредитного розрахунку. Водночас питання мобільності студентів, викладачів, навчання за кордоном на державному рівні є невирішеним. Високій якості підготовки фахівців сприяє створення навчально-науково-виробничих комплексів. Реформування вищої освіти передбачає відпрацювання певної системи відбору, теоретичної і практичної підготовки фахівців, їхньої перепідготовки, взаємодії з працедавцем. Забезпечується інтеграція національної освіти і науки України. Реформування системи вищої школи забезпечило якість підготовки фахівців, їх конкурентноздатність на ринку праці, наукову складову підготовки фахівців, інтеграцію вищої освіти України в європейський освітній простір, економічне зростання на макрорівні в період 2000-2007 рр., забезпечення соціальних пріоритетів у розвитку українського суспільства. За 12 років відбулося багатократне збільшення кількості студентів ВНЗ різних рівнів акредитації з погляду зайнятості молоді продуктивним видом діяльності – навчанням, є безумовно позитивним. У регіональному розрізі висока динаміка зростання кількості студентів ВНЗ (на 10 тис. населення ) спостерігається в Київській (735, 8%), Житомирській (611,4%), АР Крим (533,1%), Черкаській областях (553,2%) при середньому по Україні темпі зростання контингенту 337,6%. Тобто найбільший розвиток отримав ринок освітніх послуг тих регіонів, населення яких у радянський час активно мігрувало в найбільші освітні центри України. Відповідно останні за цей період показали відносно низькі темпи зростання контингенту: м. Київ – 367,3%, Харківська – 249,7%, Львівська – 249,1%, Дніпропетровська області – 275,3%. Проте значне зростання відбулося в основному за рахунок контрактної форми навчання в державних ВНЗ та розвитку приватної освіти. Частка студентів, які навчаються у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації за кошти фізичних осіб у регіонах України коливається від 53,0% (Закарпатська область) до 70,5% (АР Крим, Тернопільська область) при середньому по Україні рівні 64,2%. Необхідно розширювати державний сектор освітніх послуг, ув’язуючи його з регіональними концепціями соціально-економічного розвитку. Діючі виробництва, бізнесові структури регіонів мають замовляти підготовку фахівців за спеціальностями, які будуть потрібні ринку праці в середньостроковий та перспективний період. Аналіз складу науково-педагогічних працівників показав постаріння викладачів, особливо вищої кваліфікації, питомих показників кількості викладачів з науковими ступенями на 100 студентів, зокрема значні обсяги педагогічного навантаження, які унеможливлюють поєднання освітньої та наукової діяльності; низький рівень оплати праці. Навчально-виховний процес, науково-дослідницьку діяльність у вищій школі ведуть 90,5 тис. викладачів, серед них 7,9 тис. докторів та 42,2 тис. кандидатів наук, 7,5 тис. професорів і 31,6 тис. доцентів. У ВНЗ діє розгалужена мережа докторантури і аспірантури. В умовах Болонського процесу, враховуючи ліцензійні та акредитаційні вимоги щодо якості навчальних послуг у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації, на освітньо-кваліфікайному рівні бакалавр 75%, на освітньо-кваліфікаційному рівні спеціаліст 85%, на освітньо-кваліфікаційному рівні магістр 95% години лекційних курсів забезпечують кандидати та доктори наук, що підвищує якість підготовки фахівців. Підвищується роль викладача-дослідника, потреба в створенні умов для наукової діяльності, яка дозволяє генерувати нові знання в навчальний процес. Існує необхідність соціального захисту науково-педагогічних працівників, запровадження корпоративного пенсійного забезпечення, створення фондів для фінансування додаткової оплати видатних професорів, аналогу “emeritus” або “tenure”. Практичні рекомендації щодо подальшої діяльності вищої школи України як чинника структурних зрушень в умовах ринкової трансформації суспільства: - у контексті євроінтеграції доцільно створити загальноєвропейську систему неперервної освіти. Інституційною основою цього є створення проекту “Меморандуму про неперервну освіту” (2000 рік), який містить принципи і заходи щодо європейської політики на найближчі 10 років; - існує потреба необхідності реорганізації атестації науково-педагогічного персоналу, вдосконалення порядку оплати його праці. В умовах інтеграції науки в навчальний процес доцільно запровадити статус “викладача-дослідника”; - ідея інтеграції освіти і науки в структурі сучасної вищої школи має концептуально відповідати засадам економіки знань, в якій провідну роль теоретичного знання визначає вчений як головна фігура суспільства, а ВНЗ стають провідними суспільними інститутами. Відповідно активізація науково-дослідної роботи у ВНЗ має бути узгоджена зі Стратегією соціально-економічного розвитку України до 2015 року, регіональними стратегіями розвитку; - забезпечити на державному рівні відновлення діяльності дослідницького сектору ВНЗ, у регіонах створити спеціальні дослідно-експериментальні виробництва; для підвищення ефективності підприємницької складової потенціалу ВНЗ інтегрувати платні освітні послуги з виконанням науково-дослідних тем в інтересах підприємств регіону. |
