Результати дослідження дали можливість сформулювати такі узагальнені висновки: У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми виявлення структури історичного пізнання, форм репрезентації історії на дотеоретичному та теоретичному рівнях в контексті ідеї класичної, некласичної та постнекласичної філософії. Результати дослідження дали можливість сформулювати такі узагальнені висновки: 1. На передтеоретичному рівні історичного пізнання минуле певного народу чи культури розглядається як “історичний світ” чи принаймні центр такого світу задля конституювання історичної ідентичності: Предметом пізнання минулого в міфі постає ідентичність конкретної спільноти певним архетипам та парадигмам, що сугестивним способом конституюють певну спільноту, субстанційні (сакральні) засади способу буття якої раз і назавжди закладені в минулому і періодично відтворюються в ритуалі. Предметом історичного опису є конституювання визнаними (відомими) авторами історичної ідентичності конкретної спільноти в межах окресленого історичного часу та її прояв в певних соціально-значущих подіях та явищах минулого, в яких беруть участь представники даної спільноти. 2. На теоретичному рівні предметом історичного пізнання є побудова універсальної історії з метою подолання антиномії між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій: Класична теологія забезпечує концептуальну єдність історії, висуваючи схему історії як богонатхненого процесу. Її предметом виступає універсальна історія, що досягається шляхом пояснення подій в термінах поза- і надісторичних, трансцендентних їх сенсів. Теологія історії систематизує багатоманітну історичну фактичність в певну єдність – історію всього людства, котра охоплює всіх людей і всі народи. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій вирішується догматичним шляхом ігнорування реальної різноманітності культур та цивілізацій. Але це породжує схематизм та догматизм, котрий закриває можливість діалогу з іншими теоретичними підходами до історії. Класична філософія добивається констатації єдності історії, висуваючи концептуальну схему закономірності історичного процесу. Її предметом є внутрішня логіка історичного процесу, а не відтворення окремих подій. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій (проблема їх ієрархії) спрямовувала дослідницький інтерес на пошук законів історичного розвитку всього людства, проте це супроводжувалось ігноруванням культурного багатоманіття та схематизмом і європоцентризмом (особливо гегелівське розмежування “історичних“ та “неісторичних народів”). Класична історіографія розкриває єдність історії, висуваючи на передній план пошук достовірності історичних джерел та їх повноту. Її предметом визнається повнота відтворення окремих подій, історії окремих країн чи народів як частини універсальної історії. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій в історіографії залишається нерозв’язаною, оскільки дослідницький інтерес історіографії спрямовано на пошук системи спеціальних наукових методів, що їх розробляють спеціальні історичні дисципліни. А ці методи здатні забезпечити достовірність окремих емпіричних фактів, але не єдність концептуального бачення історії. 3. На відміну від класичних форм репрезентації історії, постнекласичні форми виявили потребу у спільному використанні евристичного потенціалу наукової історіографії, теології та філософії історії, подолали жорстку опозицію в систематизації знання про предмет історичного пізнання. В межах постнекласики подолано суперечність між спільною теоретичною настановою побудови універсальної історії та розірваністю предметів історичного пізнання цих теоретичних форм (характерне для класичного періоду). Евристичні можливості стадіально-формаційного та цивілізаційного підходів також вимагають, на наш погляд, зближення цих концептуальних підходів замість їх протиставлення в історіографії та філософії історії. Постнекласичне історичне пізнання характеризується плюралізмом методів та світоглядних настанов між основними теоретичними підходами: 4. Теологія історії розкриває сенс і спрямування історії та теоретично обґрунтовує єдність “минулого – теперішнього – майбутнього” на основі норм та цінностей людського життя і трансісторичне його значення в перспективі майбутнього. 5. Наукова історіографія забезпечує достовірність пізнання минулого шляхом науково-критичних досліджень (розшуку, збору, впорядкуванню та опублікуванню) документальної бази історії; доводить історичну унікальність та самобутність подій, осіб, регіонів, культур, періодів тощо. 6. Філософія історії формує категоріальний апарат та методологію історичного пізнання; синтезує результати розвідок наукової історіографії і світоглядні настанови теології історії в перспективі рівновартості всіх теоретичних підходів історичного пізнання для сучасності. 7. Предметом історичного пізнання постає історичний процес як всеосяжне і єдине ціннісне утворення, як історичний смисловий універсум. На дотеоретичному рівні формами репрезентації історії виступають міф та історичний опис. На теоретичному рівні історичного пізнання формами репрезентації історії є теологія історії, філософія історії та наукова історіографія. Розрізнення предмету тієї чи іншої форми репрезентації історії визначається світоглядно-ціннісними настановами теоретичного підходу до історії. 8. Постнекласичне історичне пізнання, враховуючи його міждисциплінарний характер, має особливий предмет – універсальну історію як зміну й розвиток в часі соціальної значущості й цілеспрямованої діяльності людей (філософія історії), унікальність та неповторність її проявів (історіографія), співвідношення цілей людини та сенсу історії (теологія історії). | 