У висновках визначено основні результати дослідження: В українській та зарубіжній історіографії відсутні наукові праці, де б комплексно були розкриті політика російського самодержавства і суспільно-культурний рух в Україні на початку ХХ ст. Репресивний характер національної політики царизму був спрямований на знищення залишків економічної самобутності, територіальної, етнонаціональної і політичної автохтонності й свідомості українців. Заходи національно-колоніального гноблення імперії полягали також у запереченні українства, цілеспрямованій пропаганді й зміцненні російського національно-політичного й культурного домінування аж до повної асиміляції нації. Посилюючи колоніальну експансію для втілення ідеї перетворення Росії у „Третій Рим”, самодержавство, прийнявши ряд антиукраїнських законодавчих актів, особливо жорстоко переслідувало національні й суспільно-культурні рухи в Україні, яка була найважливішим стратегічним джерелом воєнно-економічної могутності імперії. Наслідками зазначених вище урядових положень є нинішній стан економічного й суспільно-політичного життя в Україні зумовлений тяжкою історичною спадщиною колоніального минулого у складі Російської та радянської імперій, коли царизм і комуністичний режим послідовно проводили політику нищення й переслідувань українського етносу, мови, культури будь-яких форм національного життя. Через обрив живого й послідовного зв’язку зі своїм минулим, мільйони українців утратили своє етнічне самобутнє обличчя, а Росія й донині проводить тотальний наступ на їх свідомість, мову й культуру. Наше суспільство продовжує перебувати у полоні економічних, політичних і культурних впливів колишньої метрополії. Царський уряд рядом репресивних заходів звів нанівець діяльність українських громадсько-політичних партій та організацій, метою яких було самодержавства, демократизація Росії та проголошення автономії України. У досить розвинутій духовній культурі українського народу, її найважливішій складовій – мові, царизм вбачав постійну загрозу цілісності Російської імперії, а тому першочергово проводив розгорнуту політику денаціоналізації українців, підводячи їх до межі етнічного зникнення. Русифікаторська політика царського уряду, цей унікальний приклад культурного геноциду й нетерпимості в історії людства, не змогла викорінити прагнення українського народу до самобутнього, окремішнього розвитку рідної мови, національної освіти і культури в цілому. Аналіз освітньої політики царизму в Україні доводить її антиукраїнський характер, спрямований на обмеження доступу українців до початкової, середньої і вищої освіти, заборону національного за змістом і характером навчання, гальмування введення обов’язкової початкової освіти. Натомість, революційні події 1905-1907 рр., діяльність політичних партій, громадських організацій і опозиційних депутатів Державної Думи сприяли розгортанню й згуртуванню суспільно-культурного руху навколо ідеї ліквідації заборони української мови й запровадження національної системи освіти в Україні. Національно-освітня боротьба прогресивних сил стримувала розгул реакційних шовіністичних організацій і самої влади у спробах позбавити український народ його духовного коріння, а також закладала міцні підмурки формування національної ідеї. Хід переслідування царизмом діячів літератури та мистецтва в Україні полягав у забороні видавати твори на історичну та суспільно-політичну тематику, здійснювати переклади іноземної літератури українською мовою; репресіями проти українських письменників і поетів царська влада намагалася звести українську літератури до рамок побутово-етнографічного жанру. Російський уряд не надав державного статусу українському театру, а цензурні установи обмежували репертуар; за українськими драматургами, акторами, музичними діячами було встановлено постійний нагляд. |
