У дисертації подано теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми вдосконалення державної політики стимулювання інноваційної діяльності шляхом визначення напрямів її покращення та теоретичних підходів до цього питання. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення: 1. Інновації тісно пов'язані з науково-технічним прогресом, будучи його результатом і одночасно основою. При цьому під інноваціями розуміємо процес реалізації нововведення в будь-якій сфері суспільних відносин, що приводить до задоволення існуючої ринкової або суспільної потреби і дає позитивний економічний ефект. Інноваційна сфера в Україні на сьогодні стикається зі значними труднощами не лише у сфері ефективності діяльності, але й у сфері відтворювальних процесів оновлення устаткування та персоналу. Проте рівень і ефективність досліджень, розробок, що проводяться в Україні, не такі вже й низькі. У країні є значні фундаментальні і технологічні наробки, унікальна науково-виробнича база і висококваліфіковані кадри. Водночас слабкою залишається орієнтація цього інноваційного потенціалу на реалізацію наукових досягнень у виробництві й інших прикладних сферах діяльності. 2. Встановлено, що потребує вдосконалення фінансовий механізм інноваційної діяльності. Через постійний дефіцит грошових коштів на підприємствах бракує ресурсів для інноваційної діяльності. Основні труднощі в реалізації інноваційного потенціалу пов'язані з нестачею власних коштів, обмеженістю бюджетного і позабюджетного фінансування, позичених і залучених коштів. У зв’язку із цим доцільним є створення сприятливих умов для фінансування інноваційної сфери приватним капіталом. 3. Методи державного регулювання сфери інновацій і технологій, що реалізуються сьогодні в промислово розвинутих країнах, можна об'єднати в три основні групи. До першої з них належать методи і механізми, що забезпечують пряму участь держави у виробництві знань і технологій. Друга група методів державного регулювання сфери науки і технологій об'єднує широкий спектр безвідплатних субсидій і грантів на проведення фундаментальних досліджень, що надаються вченим, які працюють у державних і в недержавних структурах. До третьої належать методи, спрямовані на формування сприятливих умов для приватних інвестицій у сферу науки і технологій, стимулювання досліджень і розробок у приватному секторі, його інноваційної активності. Важливим елементом більшості методів цієї групи є податкові пільги. Разом з тим до них належать і субсидії, що надаються державою приватному бізнесу, що вкладає кошти в дослідження і розробки. Незважаючи на національні особливості формування моделей державного регулювання сфери науки і технологій, що склалися в промислово розвинутих країнах, невід'ємним і ключовим елементом всіх цих моделей є непрямі методи підтримки, які так чи інакше стимулюють дослідження і розробки в приватному секторі, викликають збільшення його витрат на науку. 4. Сьогодні загальною тенденцією в державному регулюванні сфери науки і технологій, і особливо прикладних досліджень, є переорієнтація з прямих методів на непрямі, які найбільш ефективні за умови стабільності та довготривалості схем і механізмів, що використовуються. Переваги непрямого державного регулювання перед прямим можна звести до таких основних позицій. По-перше, непрямі методи державної підтримки забезпечують автономність приватного сектора і його економічну відповідальність за вибір напрямів досліджень та їх реалізацію. По-друге, вони не створюють штучно підтримуваного державою ринку знань і нововведень, який не завжди ефективний. Реалізація непрямих методів вимагає меншої бюрократичної роботи на всіх рівнях влади. 5. Податкова політика, орієнтована на стимулювання інновацій, повинна гармонійно „вбудовуватися” в національну інноваційну систему. Остання має бути орієнтована, зокрема, на створення необхідних умов для зростання податкового потенціалу країни, її регіонів. У свою чергу, рівень реалізації податкового потенціалу залежить від оптимального рівня і розподілу податкового навантаження. Виділено такі напрями вдосконалення механізму нарахування і стягування податку на прибуток: диференціація ставок податку залежно від рівня інноваційної активності, досягнутого платником податків; відновлення пільг по податку на прибуток на постійній основі для забезпечення дієвого регуляторного впливу держави на економіку через податкову політику. Пільги мають бути спрямовані на стимулювання початкових етапів відтворювального процесу – від капітальних вкладень у фундаментальні дослідження до інвестицій у розширення виробництва; пільги мають бути нейтральні відносно сфер застосування капіталу, видів економічної діяльності, категорій платників податків; податкова політика держави на сьогодні має однаковою мірою стимулювати інвестиційну й інноваційну активність господарюючих суб'єктів. 6. На основі аналізу досвіду розвинених країн можна зробити висновки, що технічно податкове стимулювання нововведень має безпосередньо знайти своє відображення в особливих податкових пільгах, які по суті були б повним або частковим звільненням від оподаткування інвесторів і інноваторів. У цих пільгах має відображатися стимулююча сутність податків щодо інноваційного розвитку економіки, інвестиційна й інноваційна спрямованість податкової політики держави. 7. Загалом всі податкові пільги, спрямовані на посилення інноваційної активності, повинні в обов'язковому порядку мати такі спільні риси. Система основних податкових пільг має бути «прив'язана» до єдиного, існуючого у всіх розвинених країнах платежу до державного бюджету – податку на прибуток підприємств. Система податкових пільг повинна диференціюватися за галузями, видами обладнання (на користь науково-дослідного), напрямами діяльності (на користь інвестування НДПКР), територіально (на користь важкодоступних і економічно менш розвинутих районів або на користь спеціальних науково-промислових зон, дослідних центрів, інноваційних інкубаторів, наукових парків, технополісів). Система податкових пільг має складатися з таких елементів, де кожна пільга мала б чіткий цільовий і адресний характер (наприклад, після введення в експлуатацію нового обладнання, після проведеного приросту витрат на НДПКР), а право на отримання податкової пільги наставало б відповідно до діючого законодавства автоматично, його не треба було б доводити й обґрунтовувати у вищих інстанціях. Повинен проводитися обов'язково офіційний статистичний облік та аналіз ефективності податкових пільг. 8. У роботі запропоновано застосування інноваційного податкового кредиту на підставі проведення платником податків технічних або технологічних інновацій у власному виробництві. Інноваційний податковий кредит має бути обов'язково оформлений відповідним договором, який має бути пов'язаний з реалізацією відповідного інноваційного проекту, програми. При цьому інноваційний податковий кредит має бути наданий за одним або декількома податками, особливо щодо податку на прибуток, ПДВ, місцевих податків. В основу податкового стимулювання інновацій і інвестицій, пов'язаних з нововведеннями, має бути покладена концепція «податки – регулятор економіки НТП», у якій податки розглядають як засоби регулювання економіки нововведень у сфері НТП і забезпечення стабільного економічного зростання інноваційного типу. 9. Перерозподільний характер податкової політики держави, відповідно до пропозицій, полягатиме в тому, що за рахунок посилення податкового навантаження на споживання забезпечених людей і підприємницької діяльності, не пов'язаної з інвестиціями у виробничі нововведення, акумульовані кошти спрямовуватимуться на користь забезпечення фінансовими ресурсами інноваційних процесів для підвищення конкурентоспроможності й ефективності господарської діяльності і відповідних товарів. 10. Раціональна податкова політика в Україні має базуватися на системі таких основоположних принципів: податкове стимулювання випереджального збільшення інновацій порівняно з інвестиціями; забезпечення стабільних темпів зростання державних доходів не за рахунок посилення податкового тягаря, а шляхом підвищення ефективності економіки; створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи й інвестування в товаропродукуючу сферу, для впровадження нових технологій, техніки і виконання прикладних науково-дослідних робіт; стимулювання реального експорту товарів і капіталів; захист вітчизняних товаровиробників і національного ринку від несприятливих зовнішніх умов; стимулювання нагромадження і переливання капіталу в ефективні й пріоритетні галузі реального сектора економіки; єдність податкової стратегії і тактики, державної та регіональної податкової політики в єдиному податковому просторі країни; інтеграція у світовий економічний і податковий простір. 11. Обґрунтовано напрями регуляторної політики й соціальну роль держави в сучасному суспільстві, що опосередковує функції державних органів щодо регулювання інновацій. До найважливіших з них належать: акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації; координація інноваційної діяльності; стимулювання інновацій; створення правової бази для інноваційних процесів; кадрове забезпечення інновацій; формування науково-інноваційної інфраструктури; інституціональне забезпечення інноваційних процесів; регулювання соціальної та екологічної спрямованості інновацій; підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності; регіональне регулювання інноваційних процесів; регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів. 12. До напрямів подальших наукових розвідок належать визначення ролі та функцій банків та інших фінансових інституцій у процесі державного стимулювання розвитку інвестицій; окреслення нових напрямів діяльності венчурних фондів і компаній; розробка підходів до підвищення привабливості наукової діяльності, стимулювання розвитку кадрового потенціалу країни. |
