1. Теоретичні розробки вітчизняних учених-економістів, проведення земельної та аграрної реформ в Україні, створення відповідної законодавчої бази сприяло становленню нової для нашої країни форми господарювання – фермерства, незважаючи на наявність проблем у його розвитку. Фермерські господарства поліської зони значно поступаються іншим регіонам за якістю земель, рівнем спеціалізації і концентрації виробництва, забезпеченості фінансовими й матеріально-технічними ресурсами, але мають вищий рівень забезпеченості робочою силою. Досвід багатьох країн світу, де фермери забезпечують ефективне виробництво сільськогосподарської продукції, та їх діяльність у нашій країні і сусідніх державах СНД переконують, що фермерські господарства є перспективною формою господарювання. Аналіз розвитку фермерства у США та країнах Європи з високорозвинутим сільським господарством свідчить, що розміри фермерських господарств коливаються в значних межах і мають тенденцію до збільшення. 2. Основною тенденцією розвитку фермерства в Житомирській області та в її поліській зоні є зростання чисельності фермерських господарств, збільшення їх розмірів і нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Якщо на одне фермерське господарство в 1999 р. припадало менше 23 га сільськогосподарських угідь, то на кінець 2002 року – 104,5 гектара. Матеріально-технічне забезпечення фермерських господарств Житомирщини ще незадовільне. Незважаючи на це, фермери області виробляють валової продукції в 1,4 рази більше ніж сільськогосподарські підприємства. 3. Вибіркове обстеження 78 фермерських господарств поліської зони Житомирської області засвідчило, що середній розмір орендованих угідь в них становить 40-50 га, а максимальна площа, яку орендує один фермер, досягає 789 га. 32% з обстежених фермерів бажають збільшити розміри господарств на 40-80 га, 28% - на 80-100, 20% - на 100-160 і 20% – понад 160 гектарів. У структурі виробничих витрат на виробництво продукції в досліджуваних господарствах найвищою є частка матеріальних витрат, а також орендна плата за землю, плата за енергоресурси. В обстежених фермерських господарствах рівень рентабельності виробництва в цілому становив 27,1%, у тому числі рослинництва 32,7%, а тваринництво було збитковим -4,2% на відміну від сільськогосподарських підприємств області, в яких виробництво в цілому і тваринництво були збитковими (-13,1 та -27,3 % відповідно), а рослинництво – прибутковим (9,3%). У розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь фермери області у 2002 р. виробили на 44% валової продукції більше, у тому числі рослинництва - на 84% більше, а тваринництва - на 9% менше. 4. У поліській зоні рекомендуються спеціалізувати фермерські господарства на виробництві: зерна; зерна і льону; зерна і картоплі; картоплі, овочів та зерна; овочів; плодів та ягід, а у тваринництві: - молока; молока і яловичини; молока і свинини; відгодівлі великої рогатої худоби м’ясного напрямку; репродукції поросят, яєць і м’яса птиці. Високою ефективністю характеризується виробництво картоплі й овочів. Спеціалізація більшості фермерських господарств на вирощуванні зернових культур економічно не доцільна у поліській зоні, де врожайність зернових невисока, а їх вирощування пов’язане із значними ризиками. Водночас умови для вирощування картоплі й овочів тут сприятливі, тому поглиблення спеціалізації частини фермерських господарств на виробництві цих видів продукції дасть змогу істотно підвищити ефективність виробництва. Економічно ефективною буде також спеціалізація частини досліджуваних господарств на виробництві молока та яловичини. Опрацьовані прогнозні показники по перспективних типах спеціалізації дають підставу стверджувати, що фермерські господарства на Поліссі можуть досягти у рослинництві 63%, а у тваринництві 47% рентабельності. 5. В умовах Житомирської області можна рекомендувати такі раціональні розміри спеціалізованих фермерських господарств: зернового напряму – 250-350 га, картоплярсько-овочівницько-зернового – 300-400, зерново-картоплярського – 300-400, зерново-льонарського – 200-300, картоплярського – 100-150, овочівницького – 50-100, плодово-ягідного–25-50, молочного – 200-300, молочно-м’ясного – 250-350, скотарського – 350-400, птахівничого – 150-200 га або кратні їм розміри. 6. Визначена потреба в основних виробничих фондах фермерських господарств досліджуваного регіону залежно від їх розмірів і напряму спеціалізації. Із збільшенням розміру господарства збільшується загальний обсяг основних фондів, але зменшується їх розмір у розрахунку на одиницю земельної площі. В розрахунку на 1 га сільгоспугідь дана потреба становить для господарств розміром 100 га, картоплярсько-овочівницько-зернового – 6,71 тис.грн., зернового напряму – 5,74 тис. грн.і розміром 400 га – відповідно 3,85 та 3,46 тис. грн., а для господарств молочно-м’ясного напряму розміром 100 га – 11,84 тис. грн. і 400 га – 7,17 тис. грн. Визначена також потреба в коштах на формування основних виробничих фондів, і потреба у щорічних коштах на поповнення оборотних фондів. Для формування матеріально-технічної бази фермерських господарств суттєве значення має продаж їм техніки на умовах лізингу, однією з переваг якого є те, що сама техніка і є предметом застави. Проте, діюча система лізингу потребує вдосконалення в напрямі суттєвого зниження відсотків по лізинговому кредиту, підвищення якості вітчизняної техніки, встановлення відповідних цін на неї. Слід забезпечити необхідними кредитними ресурсами не тільки лізингові компанії, а й фермерські господарства. Щодо часткової компенсації за рахунок державного бюджету відсоткових ставок за користування кредитами комерційних банків, наданих фермерам на придбання оборотних засобів і техніки, то порядок її отримання, як і надання вітчизняних та іноземних кредитів, потребує вдосконалення у напрямі збільшення кредитних ресурсів і зменшення плати за користування ними. 7. Діючі ціни на сільськогосподарську та промислову продукцію не забезпечують рівних економічних умов функціонування підприємств різних галузей і, зокрема, отримання доходів сільськогосподарськими товаровиробниками, які б дозволили їм вести виробництво на розширеній основі, система кредитування сільськогосподарських товаровиробників є недосконалою, а державна підтримка - недостатньою. Водночас у найбільш розвинених країнах світу державна підтримка фермерських господарств становить 40-50% витрат на товарну продукцію. Необхідно суттєво збільшити обсяги коштів, що виділяються фермерам з бюджету через Державний фонд підтримки фермерських господарств. Важливою формою допомоги держави фермерським господарствам є зменшення податкового тиску на них. З цією метою потрібно подовжити до 2010 року дію Закону України „Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр.”. Слід запровадити обов’язкове страхування фермерськими господарствами посівів сільгоспкультур з компенсацією страхових платежів за рахунок державного бюджету у розмірі не менше 50 відсотків. 8. Потрібна державна підтримка подальшого розвитку і вдосконалення системи підготовки та перепідготовки кадрів для фермерських господарств, оскільки рівень професійної підготовки фермерів поки що не відповідає вимогам підвищення рівня конкурентоспроможності цієї форми господарювання в ринкових умовах. Необхідна державна підтримка фермерів у підвищенні рівня їх інформаційного забезпечення за прикладом країн Європи і світу. Потрібно терміново розробити державну та регіональні програми підтримки фермерства. 9. У ринкових умовах слід створити однакові умови для розвитку всіх галузей народного господарства, виробництва різних видів продукції як промислового, так і сільськогосподарського призначення. Вважаємо за доцільне створення державного фонду регулювання рівня доходності сільськогосподарського виробництва. Фонд може бути сформований за рахунок оподаткування за прогресивною шкалою доходів підприємств і галузей, які отримують понаднормативні прибутки. Кошти фонду доцільно використати на підтримку розширеного відтворення виробництва в галузях, що не можуть забезпечити в даній економічній ситуації нормативного рівня норми прибутку. До таких галузей відноситься і сільське господарство з його низькою обіговістю оборотних коштів та високими ризиками внаслідок залежності від природно-кліматичних особливостей і нееквівалентного обміну. При цьому необхідно забезпечити рівні умови господарювання на землях різної якості і в різних кліматичних умовах через систему державної підтримки цін і доходів господарств, що працюють у несприятливих умовах, зокрема в поліській зоні. |
