1. Встановлено, що приватними є всі агроформування, в яких власником і господарем є одна особа. Такими є і “сімейні” (фермерські) господарства при умові, що вони належать сім’ї як одному господарю. Порівняно з іншими організаційними структурами вони мають ряд суттєвих ознак, що позитивно впливають на ефективність їх функціонування: поєднання в одній особі власника, працівника і господаря, раціональне використання ним засобів і результатів виробництва; безпосередню економічну і правову відповідальність щодо прийнятих рішень і розпоряджень результатами виробництва. 2. В країнах Заходу приватний сектор представлений насамперед фермерськими господарствами. Їх можна класифікувати за такими критеріями: рівень спеціалізації, використання найманої праці; власності на землю; організаційно-правових форм. В контексті вирішення продовольчої безпеки важливе значення має класифікація приватних господарств на два сектора: підприємницький і споживчого характеру. Кожний з них має особливе призначення. Продукція натуральних господарств задовольняє потреби їх власників, а товарних – всього населення країни. Перша група – наслідок низького рівня розвитку продуктивних сил. Бізнесовий сектор – вирішує проблему продовольчої безпеки країни. Якщо він досягне певного рівня продуктивності і ефективності, то немає економічної необхідності в дрібнонатуральному секторі. 3. Становлення і розвиток СФГ в Україні є важливим результатом ринкової реформи в аграрній сфері. Однак як виробники валової сільськогосподарської продукції вони поки що не відіграють суттєвої ролі (питома вага СФГ у загальному її виробництві у 2000 р. становила 1,8%). Порівняно низька в них ефективність виробництва. Таке положення зумовлене не соціально-економічною сутністю СФГ, а тим, що їх розвиток гальмується дією ряду чинників: відстала матеріально-технічна і технологічна база; кадрова проблема (особливо недостатня професійна підготовка з питань менеджменту, маркетингу; відсталість інфраструктури аграрного ринку). 4. З переходом до ринкових відносин господарства населення набули ряду специфічних рис. Посилилась їх диференціація, збільшилась площа землекористування. У 2000 р. в них було вироблено 64,6% валової продукції сільського господарства. Для багатьох селян господарства населення стали єдиною формою зайнятості, основним джерелом доходу. Споживчі господарства поки що відіграють значну соціально-економічну роль (додаткові доходи і зайнятість), але є наслідком відсталості аграрної сфери. У ближній перспективі вони збережуть своє, якщо і не вирішальне, то вагоме значення. Дрібнотоварні – можуть розвиватись за такими напрямами: 1) спеціалізуватися на виробництві трудомістких видів продукції; 2) кооперуватися і інтегруватися між собою і з іншими формами господарювання; 3) трансформуватися у СФГ. 5. Для закріплення позитивних зрушень у становленні та подальшого розвитку усіх приватних господарств, у тому числі дрібнотоварних, необхідно розробити концепцію подальшого їх розвитку. При цьому слід зважити на ту обставину, що ефективність приватних господарств визначається не тільки високою мотивацією до ефективної праці їх господаря, але багатьма іншими чинниками. Серед них визначальним є рівень концентрації виробництва. У певній мірі процес концентрації гальмується розвитком спеціалізації, кооперації, горизонтальної і вертикальної інтеграції приватних господарств, допомогою держави фермерству. Одночасно ці процеси дають змогу рентабельно вести господарство і порівняно невеликим господарствам. 6. Основними напрямами розвитку і підвищення ефективності виробництва СФГ є вирішення проблем “людського фактора”, технічного забезпечення, досягнення оптимальних розмірів, їх спеціалізація, кооперування, горизонтальна та вертикальна інтеграція. Особливе значення має вирішення спільної проблеми для приватного аграрного бізнесу – реалізація продукції за цінами, які можуть забезпечити розширене відтворення. 7. У сільському господарстві відносно гірші умови для розширеного відтворення. Саме тому, що ринкові принципи в аграрному секторі не дають того ефекту, який досягається в інших сферах виробництва, держава змушена його регулювати, надавати відповідну допомогу. В аграрній політиці України держава повинна зосередитись на вирішенні таких питань як створення ефективної законодавчої бази; удосконалення системи оподаткування господарств; створення сучасної інфраструктури аграрного ринку, яка б включала: інформаційне забезпечення господарств (створення інформаційно-консультаційних центрів з технологічних, правових і економічних питань), розвиток біржової торгівлі; зміцнення фінансово-кредитних відносин на селі, створення системи іпотечних банків і Земельного банку, надання фермерам пільгових, а в деяких випадках і безпроцентних довго- та короткострокових кредитів; надання державної допомоги господарствам, які організують виробництво продукції з низьким рівнем рентабельності. |