1. Порівняння в аспектах стратегічної скерованості Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) і створеної десятиліттям пізніше Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ столітті дозволяє стверджувати, що перша з них набагато чіткіше окреслює необхідність пріоритетності надання бюджетних та інших ресурсів не просто „освіті”, а освітньо-науковому комплексу як найбільш важливому для суспільного прогресу засобу розширення людського капіталу і продуктивної спроможності країни. Це цілком узгоджувалося з тим фактом, що наприкінці ХХ століття роль фундаменту соціального й економічного поступу перейшла від якості та обсягу природних ресурсів до освітньо-наукового комплексу, до створених і впроваджених ним екологічно нешкідливих і високоефективних технологій та виробничих засобів. Провідні держави Європейського Союзу продовжують здійснення плану повернення собі світового лідерства в галузі точних науках у формі прийнятої для цього Ліссабонської програми розвитку наук і технологій (2000 р.) та орієнтації Болонського процесу на об’єднання наукових та інших ресурсів всього континенту. Державне управління України у перші роки незалежності було скероване в першу чергу на нижчі рівні освітньої системи, а розвиток та урізноманітнення мережі вищих навчальних закладів і системи підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів був складним і дещо відокремленим від загальної системи освіти. Тематика наукових і науково-педагогічних досліджень у другій половині 1990-х років зусиллями груп науковців говорить про те, що саме в цей час і набуває нового стрімкого розвитку наукова діяльність, що й спричинило перебудову системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. 2. Ретроспективний аналіз створення і розвитку в Радянській Україні орієнтованого на точні науки та індустріальні технології сектору аспірантури і докторантури свідчить, що головні особливості цього процесу були у стадії становлення. Це стосувалося політичного і економічного спрямування наукових і конструкторських завдань, територіального розміщення наукових установ, кадрового й матеріального забезпечення підготовки і атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. Це зумовило розбудову аспірантури і докторантури як в університетах та інших вищих навчальних закладах, так і в академічних та галузевих науково-дослідних інститутах. Дослідження позитивних і негативних рис успадкованої Україною частини радянської системи підготовки і атестації науково-дослідницьких і науково-викладацьких кадрів розкрили, чому не справдилися сподівання на прогрес і нормальний розвиток України у першій половині 1990-х років. Дослідження еволюції витрат на освіту і науку свідчать, що у момент загострення економічної кризи через недоліки в управлінні державою Україна випереджала за своїми показниками в Європі лише Кіпр, де немає науки, і Молдову, розвиток якої відбувається не за нашим, а югославським сценарієм. Серед причин такого стану є слабке застосування англійської мови, брак наукових часописів належного рівня, недостатнє фінансування фундаментальних наукових пошуків, внутрішня і зовнішня еміграція найбільш активних учених, масова участь наших науковців у зарубіжних колективах, доробок яких не диференціюється за національністю учасників і входить не в досягнення України, а інших держав. 3. Особливості формування первинного законодавчого поля в освіті і підготовці та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації на початку 1992 року призвели до створення Міністерства освіти та Вищої атестаційної комісії України та збереження принципів централізації у процесі атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. На основі державних статистичних даних проаналізовано кількісні і якісні зміни в діяльності аспірантури і докторантури в 1991-1997 роках. Державні статистичні дані (їх динаміка), зокрема в діяльності аспірантури та докторантури, підтверджують системність і вплив позасистемних чинників на розвиток підготовки і атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації у перші роки незалежності. Причини, що призвели до накопичення групи негативних рис в роботі аспірантури і докторантури, а також в атестації наукових і педагогічних працівників, змусили застосувати в Україні комплекс засобів усунення цих недоліків. Зокрема, створення удосконаленої законодавчої бази, розмежування повноважень ВАК і Міністерства освіти, зміни в номенклатурі наукових спеціальностей, у критеріях оцінювання якості наукових праць і педагогічної діяльності. Зміни в процедурах оцінювання дисертацій та їх захисту призвело до впорядкування роботи спеціалізованих вчених рад, експертних рад ВАК України, провідних установ, до підвищення вимог до роботи опонентів щодо об’єктивної оцінки дисертаційних досліджень тощо. 4. Стан і розробка найбільш загальних питань організації діяльності аспірантури і докторантури у європейських країнах у порівняльному аспекті з Україною і Росією свідчать про те, що пов’язане з підвищенням спроможності науково-технологічного комплексу продукувати і ефективно використовувати так звані „високі технології”, що поєднують забезпечення екологічної безпеки з виконанням виробничих завдань зі створенням високоякісних товарів і сервісних послуг. Істотним є зв’язок економічних успіхів з тим, які сектори досліджень обирають науковці і яких успіхів досягають в них. Зокрема, важливішим є не загальний обсяг будь-яких наукових публікацій, а дослідження тих питань, які виводять на нові технології. Так Росія значно випереджає за першим показником Ізраїль, але поступається за другим, що свідчить про помилки в стратегії розвитку науки. Значні позитивні зміни в освітній і науковій політиці, що відбулися в останні п’ять років у діяльності системи підготовки і атестації наукових і науково-педагогічних кадрів в Україні, є показником глибокого рівня фахівців вищої кваліфікації. 5. У дослідженні загальних питань діяльності європейської аспірантури та особливостей підготовки наукових кадрів у Великобританії, Франції, Німеччині та Італії виявлено урізноманітнення форм підготовки майбутніх науковців, розширення контингентів в умовах стагнації чи дуже повільного збільшення загальної кількості студентів, поліпшення процедури відбору здібних учнів і студентів як кандидатів в аспіранти. Зміни правничо-законодавчої бази аспірантури, поліпшення її фінансування, участі в ньому приватних роботодавців і підприємців, удосконалення соціального захисту аспірантів і створення умов для успішного наукового розвитку, підвищення доступності нових інформаційних джерел, мобільності та співпраці з зарубіжними партнерами, стали провідними ознаками діяльності зарубіжної аспірантури. У групі загальних тенденцій змін зарубіжної аспірантури наголошено на появі так званого „професійного докторату”. Претендент на науковий ступінь у цьому разі виконує не фундаментальні дослідження, а планує і втілює у життя якийсь фаховий проект чи важливу акцію, чим засвідчує свій високий професіоналізм. Поява професійного докторату є наслідком поділу всієї вищої освіти на потоки академічного навчання з дипломами типу „А” і професійного – з дипломами типу „В”. Це є перспективним напрямком у розвитку зарубіжної системи підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. 6. Порівняльно-педагогічне дослідження організації і діяльності аспірантури і докторантури в Росії та Україні виявило основи стратегії росіян в орієнтації діяльності аспірантури на подолання негативних рис радянської моделі підготовки та оцінювання науковців і педагогів, зокрема, доведено, що намагання поширити на них принципи лібералізму, демократії і „ринкової змагальності” загалом дало значно більше негативних наслідків, ніж позитивних. В Україні перебудова системи атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації сталася на п’ять років раніше, що дало значно кращі результати, насамперед, в організації діяльності ВАК України. Факт приєднання України до Болонського процесу вимагає модернізації системи підготовки дисертацій з використанням зарубіжного досвіду. Значних позитивних змін в діяльності національної системи підготовки та атестації наукових та науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації можна досягти законодавчим шляхом з врахування тих тенденцій розвитку підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, які характерні для інших країн-учасниць Болонського процесу. |
