У дисертації наведені теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що виявляються в теоретико-методологічному аналізі сутності й особливостей європейського управління в контексті впливу на державне управління в Україні, в його обґрунтуванні шляхом виявлення закономірностей виникнення, становлення й розвитку, особливостей обумовленості, побудови й функціонування, методологічної розробки підходів до вдосконалення системи державного управління в Україні. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести деякі пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення: 1. Аналіз наукових праць з проблем європейської інтеграції, європейського управління та державного управління свідчить, що проблема теоретико-методологічного аналізу сутності й особливостей європейського управління в контексті впливу на державне управління в Україні не була до цього часу предметом спеціального системного розгалуженого наукового дослідження. Окремі праці зарубіжних і вітчизняних учених висвітлюють лише певні загальні або конкретні аспекти, що побіжно стосуються проблем і розвитку європейського управління. Це дає підстави для висновку, що наукова розробка цієї проблеми є недостатньою, тому вона вибрана предметом дисертаційного дослідження. 2. На підставі аналізу концептуальних і теоретичних підходів до вивчення процесу європейської інтеграції, природи та функціонування Європейського Союзу встановлено багатовимірність, багатогранність, комплексність, складність та динамічну еволюційність методологічної основи дослідження європейських реалій, а також наявність фундаментальних теоретико-прикладних засад євроінтеграційного процесу як основи європейського управління. Дисертантом виявлено кілька підходів, за допомогою яких аналізуються і пояснюються процес європейської інтеграції та його явища: велика теорія; мезотеорія; концептуалізація. З’ясовано, що теоретико-методологічною основою досліджень європейського управління є теоретичні доробки середнього діапазону, які виражають специфічні особливості процесу європейської інтеграції та європейського управління як його явища. Показано, що положення цієї теорії зосереджуються на аспектах функціонування ЄС через його інституційну систему як організаційну основу управління, підґрунтям якої виступає новий інституціоналізм. Виходячи з цього дисертант визначив доцільність застосування під час дослідження процесів євроінтеграції трьох аналітичних підходів: історичного інституціоналізму, раціонального вибору інституціоналізму й соціологічного інституціоналізму. 3. Виявлено сутність та особливості європейського управління шляхом з’ясування суспільно-політичної природи ЄС у контексті його державного устрою та форми правління. Дослідження державного устрою Євросоюзу показало, що він більшою мірою є державою (тобто ніж недержавою) і має два рівні: рівень держав-членів (національний рівень) та рівень союзу держав-членів (наднаціональний рівень). З огляду на це європейське управління має ознаки державного управління і складається з національного та наднаціонального рівнів. У другому випадку, зокрема в процесі дослідження форми правління, встановлено, що в Європейському Союзі функціонує модель, яка передбачає поділ влади не лише за оригінальною схемою, а й постійно розвивається. Суть застосовуваного тут принципу поділу влади полягає в тому, що він забезпечує, з одного боку, цілковиту незалежність законодавчих, виконавчих і судових органів ЄС, а з другого – допускає суміщення цими органами законодавчої, виконавчої та судової функцій. У процесі розвитку інcтитуційна система ЄС як організаційна основа європейського управління набула таких особливостей, як суміщення функцій, поліцентричність структури, розподілена лояльність та поділ влад. 4. З’ясовано низку положень теорії державного управління, які для дисертаційної роботи набули характеру базової системи принципів і дали змогу визначити європейське управління як правила, процедури й дії суб’єктів управління, тобто інституцій, органів, відомств та агенцій Союзу під час виконання їх завдань, що стосуються способів, за допомогою яких вони реалізують власні повноваження відповідно до природи, цілей, функцій, структури і принципів Європейського Союзу на основі відкритості, ефективності й незалежності. 5. Обгрунтовано нормативно-правову обумовленість європейського управління, дослідження якої здійснено за трьома напрямами: вивчення нормативно-правових засад розвитку європейського управління; класифікація джерел права Європейського Союзу та виявлення їх впливу на ефективність європейського управління; типологія принципів європейського управління як відображення дії acquis communautaire. З’ясовано, що нормативно-правові засади розвитку європейського управління ґрунтуються на положеннях первинного неофункціоналізму, який передбачав спочатку “правову пов’язаність” між собою держав-членів Європейських Спільнот, а потім і між самими Європейськими Спільнотами. Основою такої пов’язаності є сама природа права ЄС, яка характеризується двома найголовнішими особливостями: верховенством стосовно національних правових систем держав-членів та прямою дією всіх положень, що застосовуються до цих держав-членів та їх громадян. Концептуально-нормативна обумовленість розвитку європейського управління пояснюється не лише правом ЄС, а й специфічною природою співвідносності (характером зв’язків) між правовими нормами ЄС та національними правовими системами держав-членів. Доведено, що розвиток європейського управління відбувається в умовах постійного впливу на нього цілої низки стандартів, закріплених в acquis communautaire, роль яких відіграють неписані джерела права Євросоюзу, і насамперед адміністративного права, якими є відповідні принципи, визначені в державах-членах за їх спільною згодою в процесі інтеграції. При цьому встановлено, що принципи належного управління й безперервності державних та інших послуг, які входять до принципів, що випливають із концепції правової Спільноти, трактуються не лише як прояви загальної вимоги дотримуватися права ЄС, але і як відображення дії acquis communautaire на європейське управління. До них відносять відкритість, участь, відповідальність, ефективність та узгодженість. Як кожний з них окремо, так і їх сукупність важливі для встановлення демократичнішого й ефективнішого європейського управління та його подальшого розвитку. 6. Показано, що інституційна обумовленість європейського управління розвивалася досить тривалий час, з моменту виникнення інституційної системи, поетапно, в органічному й цілісному зв’язку з процесом європейської інтеграції. Установлено, що положення Маастрихтського й Амстердамського договорів про інституційну систему ЄС фактично створили організаційно-правову основу європейського управління, що дістало подальшого розвитку в Ніццькому договорі в контексті майбутнього розширення Європейського Союзу. Положення цих договорів згруповано за двома напрямами: інституційними змінами та змінами політики. Еволюція інституційної системи спричинила суттєві структурно-функціональні зміни, привела до виділення нової парадигми інституційної системи ЄС, що закріплена у відповідних положеннях Договору про запровадження Конституції для Європи. 7. Виявлено взаємозв’язок між цілями та повноваженнями й компетенціями ЄС як інструментами здійснення євроінтеграційної політики. У поєднанні із завданнями, повноваженнями, компетенціями, принципами, етапами та процедурами ухвалення рішень тощо цілі виступають потужними мотиваторами євроінтеграційних дій. Доведено також, що у засновницьких договорах ЄС закріплене своєрідне “дерево цілей”, яке складається зі стратегічних, оперативних і тактичних цілей. У поєднанні між собою цілі та повноваження й компетенції ЄС виступають “діючим тандемом”, у якому для досягнення цілей використовуються повноваження й компетенції із застосуванням принципу субсидіарності й пропорційності. Завдяки цьому досягається співвідносність засобів з цілями. 8. Установлено взаємозалежність між розвитком європейського управління і його впливом на управлінські сфери держав-членів, держав-кандидатів і держав-претендентів на вступ до ЄС, зокрема й України, з одного боку, та функціонуванням європейського адміністративного простору (ЄАП) – з другого. Доведено, що при цьому суб’єкти відносин у ЄАП керуються певними принципами, які є обов’язковими з етичних та юридичних міркувань і поширюються на всі рівні європейського управління. Ці принципи є тим, що називають “офіційно неоформленим доробком Спільноти у сфері державного управління”, який сприяє становленню й розвитку європейського адміністративного простору та європеїзації національних систем державного управління. Показано, що вони компенсують відсутність у законодавстві ЄС чітких положень, які б урегульовували відносини у сфері європейського управління й полегшували реформування національних систем державного управління країн-претендентів на вступ до ЄС. Доведено, що в контексті впливу європейського управління на державне управління в Україні при його реформуванні доцільно керуватися європейськими критеріями й цінностями. 9. З’ясовано багаторівневий характер системи європейського управління, ознаками якого на наднаціональному, національному, регіональному та місцевому рівнях є збільшення кількості суб’єктів управління, удосконалення процесуальності, підвищення ефективності в деяких сферах політики, підвищення рівня демократизму. Виявлено, що на наднаціональному рівні європейського управління відбувається змішування основних функцій – законодавчої, виконавчої й судової влади – між органами ЄС. Розкрито сутність методів національного рівня управління, до яких належить спеціальний, регулятивний, метод багаторівневої системи державного управління, метод координації національної політики та метод співробітництва на національному рівні. У дисертації змодельовано вже усталені в 15 державах-членах ЄС регіональний і місцевий рівні за типізацією форм державного устрою. При цьому встановлено, що сучасним регіональному та місцевому рівням європейського управління притаманні такі особливості, як об’єднання регіонального рівня в різних національних системах, поступове включення регіонального виміру в європейську систему, участь різних європейських регіонів у розвитку й застосуванні європейської політики та права ЄС. 10. Обґрунтовано неминучість європеїзації національних систем державного управління. Показано, що європеїзація через процес європейської інтеграції, і зокрема за допомогою дій інституцій наднаціонального рівня європейського управління, хоч і не впорядковує національні системи державного управління, проте досить інтенсивно впливає на них таким чином: завдяки виконанню і навіть примусовому здійсненню національними системами державного управління законодавства ЄС; шляхом переговорів, ухвалення рішень і їх виконання системами державної служби на національному й наднаціональному рівнях; у формі управлінської співпраці в рамках національних систем державного управління й державної служби; за допомогою прецедентного права ЄС та через створення відповідних структур у сфері національних державних служб. Усе це безпосередньо стосується України як держави-претендента на вступ до ЄС. У вітчизняній сфері державного управління європеїзація зумовлює потребу систематично виокремлювати вимоги до управлінських та організаційних структур, національної кадрової політики, законодавства про державну службу, політичних і правових процесів з метою їх кращої адаптації до європейських стандартів. 11. Доведено, що застосування європейських підходів до реформування державного управління в Україні має передбачати, насамперед, упровадження принципів європейського управління, а вже потім, у разі необхідності, – узагальнені чи конкретні моделі управління. Установлено, що функціонування сучасних політико-адміністративних систем у державах-членах Європейського Союзу відбувається у тісному зв’язку національних систем державного управління з тією чи іншою формою державного правління (президентською, парламентською, змішаною) і формою державного устрою (унітарною, регіоналізованою, федеративною) та їх взаємозалежність. Саме з цих міркувань перспективні напрями реформування державного управління в Україні доцільно пов’язувати із сучасними формами правління та формами (типами) державного устрою в державах-членах ЄС. Такий підхід забезпечує чітке розуміння того, що реформування державного управління можна досягти шляхом удосконалення форми державного правління, тобто завдяки конституційній (політичній) та адміністративній реформам, та форми державного устрою, зокрема завдяки територіальній реформі. 12. Аргументовано наявність в Україні класичного президентського правління, а не президентсько-парламентського, думка про яке нав’язувалася в останні роки. Це твердження дисертанта грунтується на сучасних розробках зарубіжних учених, які виокремлюють президентську і парламентську форми правління, що мають такі змішані форми: напівпрезидентську, яку ще називають президентсько-прем’єрською, президентсько-парламентську та парламентсько-президентську. Доведено потребу в реформуванні президентської форми правління в напівпрезидентську. Це видається цілком послідовно-логічним на сучасному етапі, що дасть змогу Україні діяти в межах знань, досвіду та компетенції, здобутих протягом всього минулого століття. Показано, що різкий перехід до парламентаризму навіть у парламентсько-президентській формі, яка запроваджується з 1 січня 2006 р., може спричинити загострення існуючих державно-управлінських проблем та виникнення нових непередбачуваних ризиків. 13. Доведено, що перспективні напрями реформування державного управління в Україні крізь призму форми державного устрою мають ґрунтуватися на сутності територіального реформування. Такий підхід виправданий тим, що дає змогу сформулювати кінцеву модель державного управління як органічного складника цілісної системи державного устрою, що в результаті приведе до взаємопоєднання державного управління й того чи іншого типу (форми) державного устрою – унітарного, регіоналізованого, федеративного. На думку дисертанта, формою (типом) територіального устрою в Україні має залишатися унітаризм, який у контексті регіоналізаційних процесів, що тривають в Європі, поступово набуватиме децентралізованої форми. 14. Обґрунтовано потребу в запровадженні європейського виміру в реформування державної служби як ключового елемента системи державного управління шляхом застосування європеїзаційних взаємодоповнюваних дій за такою логічною схемою: європеїзація – гармонізація – наближення – адаптація. Аргументовано, що успішність реалізації державних стратегій європейського вибору України безпосередньо залежить від ефективності функціонування інституту державної служби. Європейський вимір у реформуванні державної служби насамперед передбачає створення державним службовцям належних умов для набуття та розвитку відповідних навичок, необхідних для активних дій на європейській арені. Державні службовці потребують комплексної міждисциплінарної освіти, розвитку у них належної управлінської культури, що дасть їм змогу засвоїти практику держав-членів щодо процесу прийняття рішень у їх національних політико-адміністративних системах та наднаціональній інституційній системі ЄС. Теоретична підготовка стосовно особливостей становлення та розвитку інституцій ЄС, правової системи ЄС, правових актів у різних сферах внутрішнього ринку ЄС та практична здатність виконувати системний аналіз з урахуванням досвіду вирішення аналогічних питань у державах-членах, державах-кандидатах і державах-претендентах дадуть можливість державним службовцям незалежно від їх місця роботи й посади швидко й ефективно вирішувати питання, пов’язані з реалізацією державної політики європейської інтеграції, знаходити шляхи й альтернативні варіанти вирішення можливих спірних питань. Основні наукові результати дисертаційного дослідження дають підстави запропонувати практичні рекомендації для органів влади в Україні, а саме: при реформуванні державного управління варто керуватися не лише внутрішніми потребами й політичною кон’юнктурою, а і європейськими цінностями, стандартами й вимогами, а також копенгагенськими та мадридськими критеріями; застосування європейських підходів до вдосконалення системи державного управління в Україні має передбачати насамперед упровадження принципів європейського управління, а вже потім, у разі потреби, - узагальнені чи конкретні моделі управління; органи влади у процесі запровадження в Україні з 1 січня 2006 р. парламентсько-президентської форми правління мають орієнтуватися на модель практичного функціонування системи державного управління, наближену до моделей, що існують в європейських країнах з напівпрезидентською (президентсько-прем’єрською) системою правління; результатом територіального реформування має бути запровадження в Україні територіального устрою, що має сучасну назву регіоналізованого унітаризму децентралізованого типу; запровадження європейського виміру в реформування державної служби через застосування європейських стандартів і вимог має передбачати насамперед створення державним службовцям належних умов для набуття та розвитку відповідних навичок, потрібних для активних дій на європейській арені. |
