Анотація до роботи:

Отрощенко І.В. Рух за об’єднання монгольських народів у першій половині ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Інститут сходознавства ім. А. Кримського Національної академії наук України. – Київ, 2008.

Дисертаційна робота присвячена всебічному аналізу руху за об’єднання монгольських народів у першій половині ХХ ст.; ставленню до нього населення різних монгольських земель; визначенню шляхів реалізації об’єднавчої політики, ефективності самого руху та його результатів. Робота ґрунтується на широкому колі джерел, теоретико-методологічних дослідженнях наукової проблеми, узагальненні поглядів та підходів до неї фахівців. Наведено аргументацію, що тенденція до об’єднання існувала серед усіх гілок монгольського етносу, за виключенням хиба-що калмиків. Пропонується на розгляд припущення, що Зовнішня Монголія (МНР) бачила своїм завданням, головно, об’єднати ті терени з монгольським та тувинським населенням, що на 1911 рік перебували у складі Китаю. Показано, що об’єднавчу політику монгольські народи та тувинці намагалися впроваджувати політичним, військовим, дипломатичним шляхами, шляхом створення спільного культурного простору, а також шляхом еміграції.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми руху за об’єднання монгольських народів у першій половині ХХ ст., що виявляється у всебічному аналізі передумов виникнення руху, його ідеологічних засад, сфери поширення об’єднавчих тенденцій, їхніх наслідків та перспектив на майбутнє. Основні наукові й практичні результати дисертації полягають у наступному:

1. Зовнішня Монголія, з часом – МНР, насамперед, бачили своїм завданням об’єднати ті терени з монгольським та тувинським населенням, що на 1911 рік перебували у складі Китаю. Мабуть, на таку позицію впливав ряд чинників, як-то: давнє входження бурятів та калмиків до складу Росії, вплив на ці народи чужої російської культури, залежність монгольської еліти від російської (радянської) підтримки. Під час радянсько-монгольських переговорів восени 1921 монголи запропонували не перешкоджати переходити в монгольське підданство бурятам, якщо ті на ґрунті ідей національної єдності побажають разом зі своїм майном оселитися у Халсі, і впродовж тривалого часу монгольська влада заохочувала таку еміграцію. Отже, саме так монгольські урядовці бачили вирішення “бурятського” питання. Питання щодо приєднання бурятів та калмиків до монгольської федерації побутувало у 1920-ті роки і походило лише від бурятських діячів, які у 1920-х роках працювали у владних колах Монголії. Разом із тим, Внутрішня Монголія, Барга, Тува, Алтайський округ здавалися невід’ємною частиною монгольського світу. Їхнє монгольське та тувинське населення із Халхою поєднував ряд спільних рис – кочовий лад, побут, релігія, писемна мова, історична та культурна спадщина. Так, перебування Туви під протекторатом Російської імперії, а потім проголошення незалежної Народної Республіки Танну-Туви монгольська еліта сприймала як кричущу несправедливість. На початку ХХ ст. великих відмінностей між монголами Внутрішньої Монголії, Барги та Зовнішньої Монголії не існувало. Їхні землі межували між собою, за плечима було спільне державне буття, та й своє входження до складу Цінської імперії монголи розуміли як акт добровільний і вважали, що мають всі права на такий же добровільний вихід. Отже, за першої загрози національній ідентичності, вони й спробували спільно вирішити державотворчу проблему. В різні часи, заради об’єднання монгольських земель, окремі представники монгольської еліти були ладні піти навіть на входження до складу Китаю або СРСР.

2. У першій половині ХХ ст. найпослідовнішу орієнтацію на об’єднання із Зовнішньою Монголією демонструвала Барга (зокрема у 1912, 1919, 1928, 1945 роках), Салчацький та Тоджінський хошуни Туви (1912–1915, 1917–1921, 1924–1925, 1930, 1932 рр.). Сейми Внутрішньої Монголії були менш одностайними, проте ідея відновлення об’єднаної Монголії була й там достатньо популярною. Активною та наполегливою була позиція бурятів в окремі періоди (1918–1919), зокрема у галузі творення спільного культурного простору (1917–1918; 1921 – початок 1930-х років). Прагнення долучитися до спільної монгольської держави висловлювали й монголи Сінцзяну (1912, початок 1920-х років). Отже, тенденція до об’єднання існувала серед всіх гілок монгольського етносу, за виключенням хиба-що калмиків.

3. Об’єднавчу політику монгольські народи та тувинці намагалися впроваджувати політичним, військовим, дипломатичним шляхами, шляхом розвитку спільного культурного простору та шляхом еміграції. Урга відряджала своїх представників та агітаторів до інших монгольських народів та тувинців, вела військові дії у Внутрішній Монголії, на кордоні Алтайського округу, в Урянхайському краї, проводила переговори з Росією та Китаєм, намагалася налагодити контакти з Японією, відстоюючи своє бачення єдиної Монголії. Улан-Батор, зі свого боку, у 1920-ті роки вживав усіх заходів задля об’єднання: також відправляв своїх представників та агітаторів до інших монгольських земель, підтримував тамтешній революційний рух, створював сприятливі умови для емігрантів, намагався домовитися з радянською та китайською сторонами. Успіхом об’єднавчої стратегії, зокрема, стала еміграція в монгольські землі багатьох тисяч бурятів і тувинців, а також еміграція до Зовнішньої Монголії (МНР) жителів Внутрішньої Монголії, Барги й Сінцзяну. Внаслідок таких переселень, монгольські народи Внутрішньої Монголії, а також буряти і тувинці представлені у складі етнічного населення МНР. Отже, можна сказати, хто найбільше жадав об’єднання, той і перебрався собі до Зовнішньої Монголії (МНР), отримавши можливість проживати у власній національній державі. Хоча перебратися до МНР дозволили далеко не всім бажаючим. Масштабніше об’єднання не відбулося не з причини відсутності згоди між монгольськими народами, а під тиском зовнішніх обставин. Позитивними наслідками руху, що проявляються й сьогодні, є налагодження відносин між різними монгольськими областями, зростання інтересу до монгольської мови та історії, формування різноманітних спільних ідей і почуттів, а також контакти творчої інтелігенції на широкій культурній території.

4. Еміграція стала одним зі шляхів втілення у життя ідеї об’єднаної Монголії й шляхом, загалом, успішним. Найпомітнішою вона стала серед бурятського населення, де охоплювала, перш за все, кочовиків Забайкальської області (особливо в її східних районах). Пов’язувалася вона, насамперед, з етапами відновлення незалежної Монголії, і, відтак, можливістю мешкати у власній національній державі. Слід зазначити, що ці процеси поширювалися як на бурятську еліту, так і на народні маси. Якщо політичному вибору перших сприяли зростання національного самоусвідомлення і відмова російських можновладців у автономії, то для простого люду відіграли важливу роль ще й земельні утиски, важкі часи першої світової та громадянської воєн, військового комунізму, колективізації та репресій, а також агітація лам і різноманітні пророцтва, зокрема, про невідворотність повернення бурятів на землю предків. Характерно, що запровадження у 1923 році Бурят-Монгольської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки не припинило еміграції бурятського населення. Уповільнюючись в середині 1920-х рр., еміграційні потоки бурятів посилюються у першій половині 1930-х рр. унаслідок репресивних дій радянської системи. Мала місце також еміграція тувинців – з Туви (СРСР) та Сінцзяну – у 1930–1950-ті роки, незважаючи на опір радянської та місцевої влади. В Туві вона охоплювала, насамперед, майже всі сомони південної прикордонної смуги. У 1910-ті, 1920-ті, 1940-ві роки окремі групи баргутів та внутрішніх монголів перебиралися до Зовнішньої Монголії (МНР).

5. Найпоширенішим обґрунтуванням консолідаційних прагнень слугували, мовою документів, “етнографо-генеалогічні аргументи”. Наголошувалося на доцільності об’єднання всієї Монголії на єдиній мовній, релігійній та історичній основі: мовляв, всі ми монголи єдиного походження за родом та за вірою; йдеться про велику ідею об’єднання монгольських поколінь шляхом скріплення розірваних уз і відновлення зруйнованого, тобто відтворення колишньої всемонгольської держави. Це вважалося необхідним, насамперед, для охорони та зміцнення своєї національної ідентичності. Оскільки на чолі нової монгольської держави став такий авторитетний представник церкви як богдо-геген VІІІ, Урга могла сміливо претендувати на роль об’єднувача монгольських земель. Внутрішні монголи трактувалися як прямі нащадки Чингізхана, яких халхасці зобов’язані звільнити, як своїх кревних, від китайського ярма. Підкреслювалося також бажання повністю отримати свої початкові корінні землі. Зокрема, тувинці апелювали до спільності релігії та духовного глави, дотримання національної самобутності: мовляв, тувинський народ походить з того ж племені, що й монголи; підкреслювалася необхідність продовжити такий національний та релігійний зв’язок. Буряти наголошували на повзучій втраті своїх прав унаслідок невідповідності в релігії та звичаях із росіянами, стверджуючи, що кожен бурят очікує вже давно тієї нагоди, коли буде можливість забезпечити собі спокійне проживання; іноді навіть йшлося про потребу возз’єднання зі своїми кревними, китайськими підданими. Отже, насамперед, головною метою відновлення єдиної Монголії було збереження національної самобутності та релігії.

6. На долю руху за об’єднання монголів безпосередньо вплинули позиції, насамперед, Китаю та Росії. Китай упродовж першої половини ХХ ст. (до 1945 року) категорично відмовлявся визнавати незалежність бодай якоїсь частини Монголії. Він ніколи не облишав надії повернути, зокрема ці “втрачені території”. Ставлення Росії, потім СРСР до ідеї створення “Великої Монголії” було неоднозначним. Дипломати займали стриманішу позицію, військові, а з часом – представники Комінтерну – радикальнішу. Звичайно, ймовірності відокремлення бурятів чи калмиків майже ніколи (за виключенням окремих комінтернівців та Е.-Д. Рінчино) російська чи радянська влада не припускала. Царська влада намагалася також перешкодити поширенню об’єднавчих тенденцій у Туві та Барзі, виходячи зі власних стратегічних та інших міркувань. У 1920–1924 роках ідеї всемонгольської єдності, хоча й сприймались обережно радянським керівництвом, проте ще відверто не засуджувались. У цей же період вирішувалася доля Туви – дозволити їй об’єднатися з Монголією чи залишити самостійною державою? Москва розмірковувала над подальшою конфігурацією у далекосхідному регіоні та Центральній Азії. Відкрите засудження панмонголізму як негативної ознаки починається з середини 1925 року. Відтоді у МНР плани щодо об’єднання монгольських народів міцно пов’язуються із загрозою “японського імперіалізму”. Проте, Й. Сталін, переслідуючи власні політичні цілі, час від часу обнадіював монгольське керівництво і натякав, що СРСР підтримує в принципі ідею об’єднання Зовнішньої та Внутрішньої Монголії.

Публікації автора:

Монографія:

1. Роль буддійської церкви у національно-визвольному русі Монголії (1905–1911). – Київ, 2005. – 296 с.

Статті у наукових фахових виданнях, збірках наукових праць:

2. Запровадження теократичної монархії в Монголії: витоки та причини // Сходознавство. – 2001. – № 15. – С. 35–44.

3. Реалізація ідей панмонголізму бурятською інтелігенцією в першій третині ХХ ст. // Сходознавство.– 2003. – № 21–22. – С. 73–97.

4. Проекти об’єднання монгольських племен на початку ХХ ст. // Сходознавство. – 2003. – № 23–24. – С. 88–96.

5. Монгольська еліта на початку ХХ ст.: тенденція до об’єднання етнографічної Монголії // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2003. – Вип. 42. – Ч. І. – С. 61–69.

6. Шлях до вибору панмонгольської ідеї (Буряти між Петербургом та Лхасою) // Східний світ. – 2004. – № 2. – С. 59–67.

7. Проблема об’єднання з Внутрішньою Монголією в політиці вищого керівництва МНР (1925–1928 рр.) // Східний світ. – 2004. – № 4. – С. 59–68.

8. Еміграція бурятів із російських теренів до Зовнішньої та Внутрішньої Монголії впродовж 1910–1930-х рр. // Сходознавство. – 2004. – № 25–26. – С. 111–123.

9. Елбек-Доржи Рінчино та його концепції об’єднання монгольських земель // Сходознавство. – 2004. – № 27–28. – С. 69–90.

10. Курс на створення “Великої Монголії” у політичній діяльності да-лами Церен-Чиміда // Сходознавство. – 2005. – № 31–32. – С. 99–120.

11. Даурський уряд та буряти (1919 рік) // Східний світ. – 2006. – № 1. – С. 113–124.

12. Позиції Монголії та СРСР в Урянхайському питанні: до проблеми самовизначення Туви (1921) // Сходознавство. – 2006. – № 33–34. – С. 120–134.

13. Монголія, СРСР та Хемчицьке повстання (1924) // Східний світ. – 2006. – № 3. – С. 58–67.

14. Монгольський фактор у суспільно-політичному та культурному житті тувинського суспільства (1920-ті роки) // Східний світ. – 2006. – № 4. – С. 58–62.

15. Серединне Монгольське царство барона Унгерна // Сходознавство. – 2006. – № 35–36. – С. 89–102.

16. Буряти в Монголії (1920–1930-ті роки) // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Київ, 2006. – Вип. 61. – Ч. ІІ. – С. 67–72.

17. Фен Юйсян і монгольська політична еліта: дискусія щодо Внутрішньої Монголії // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2006. – Вип. 62. – Ч. ІІ. – С. 92–99.

18. Заворушення під панмонгольськими гаслами у Тувинській Народній Республіці (1930–1932 роки) // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2006. – Вип. 64. – Ч. І. – С. 73–77.

19. Ставлення монгольських політиків до Тувинської Народної Республіки (середина 1920-х – початок 1930-х років) // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2007. – Вип. 65. – Ч. І. – С. 73–78.

20. Урга та тувинські нойони (1911–1915) // Сходознавство. – 2007. – № 37. – С. 92–105.

21. Зовнішня Монголія та монголи Ілійського краю: прагнення до об’єднання (1920-ті роки) // Східний світ. – 2007. – № 1. – С. 47–52.

Тези доповідей:

22. Ідеї панмонголізму серед монгольської політичної еліти в 20-ті рр. ХХ ст. // VІ Сходознавчі читання А.Кримського. – Київ, 2002. – С. 137–142.

23. Міграції бурятського населення з Росії до Монголії в першій чверті ХХ ст. // VІІ Сходознавчі читання А. Кримського. – Київ, 2003. – С. 121–124.

24. Культурна, духовна єдність монгольських народів у сприйнятті бурятської еліти в 1990-ті рр. // ІХ Сходознавчі читання А. Кримського. – Київ, 2005. – С. 90–93.

25. Монгольські народи та ідея “Великої Монголії” // Х Сходознавчі читання А. Кримського (присвячені 135-річчю від дня народження А.Ю. Кримського). – Київ, 2006. – С. 186–189.