Проведене дослідження з використанням системного, інтегративного, синергетичного, феноменологічного та інших методів показало, що генеза ідеї самоорганізації історичного процесу має традицію в історії класичної і посткласичної філософії. Заслуговує уваги й подальшого дослідження арістотелевське вчення про ідею державотворення (взаємозалежності загального від конкретного, самокерування і взаємодії самоорганізації та організації тощо). Своєрідним досягненням є вчення Л. Моліни про наявність внутрішнього потенціалу будь-якої системи, що міститься в окремих речах та великих системах Універсуму, а також визначення головних законів розвитку системного у Тейяра де Шардена. У сучасній соціальній філософії пошук нової парадигми соціальної онтології здійснюється у широкому контексті дослідження рівнів організації, включаючи культурно-духовні компоненти самоорганізації історичного процесу. У ході дослідження було виявлено, що історичний процес, у сучасному наукологічному розумінні, стає загальносвітовою, самоорганізованою, єдиною, складноутвореною системою людських стосунків, особливістю розвитку якої є наявність свідомої самоорганізації внутрішніх процесів і їх когеренції з зовнішніми факторами міжсистемної організації. Відповідно до такого розуміння історичного процесу сформована нова концепція механізму самоорганізації історичного процесу, що побудований на самотрансформації історичних систем, де головним принципом виступає багаторівнева самоорганізація, особливістю розвитку якої є реалізація внутрішнього вільного потенціалу, що іманентно притаманний складовим частинам систем на всіх рівнях самоорганізації. Функціональною особливістю історичного процесу, який перебуває у стані стаціонарної нерівноваги, виступає динамічна усталеність, у якій сама функціональна самоорганізація стає принципом зовнішнього і внутрішнього поєднання систем. У зв’язку з чим виявлено, що єдиної для всіх історичних систем детермінанти не існує, у соціальній самоорганізації діє циклічна причинність: з одного боку, елементи системи підкоряються впливу параметрів порядку, а з другого – елементи встановлюють характер параметрів порядку, а самоорганізація історичного процесу відбувається в екстремумах функціонального простору, де джерелом системного розвитку є принципи творчої самореалізації та самовдосконалення. Гармонійний розвиток забезпечується конвергенцією самоорганізації та організації історичних систем, у процесі генезису яких автономія є необхідною умовою динамічної усталеності історичного процесу, а джерелом самоорганізації історичного процесу є устремління всіх систем до максимальної реалізації творчого потенціалу в межах автономії, у зв’язку з чим історичний процес постає системою самоперетворень складних структур за допомогою організаційної перебудови міжсистемних зв’язків, стратегічною метою якої є оптимальна реалізація внутрішнього потенціалу історичних систем. На загальноісторичному нелінійному полі ХХІ ст. діалог чи полілог є життєво важливим фактором історичної самоорганізації конструктивного характеру. Метою діалогу і полілогу за змістом є внутрішня гармонізація оптимального функціонування співрозмовних систем учасників історичного процесу, необхідною умовою діалогу є наявність бажання порозуміння, формою – багаторівневе спілкування. Процеси історичної самоорганізації та організації, які мають місце в сучасній Україні, цілком пов’язані з загальносистемними змінами в межах планетарного загальноцивілізаційного середовища, де головними факторами самоорганізації українського суспільства є реалізація стратегії максимального розвитку потенціалу внутрішніх автономних структур за допомогою перебудови економічних, політичних, соціальних систем, першочерговим детермінантом яких стає духовність українського соціуму. Використовуючи системний метод при аналізі суперечностей і тенденцій нелінійних образів історичного процесу ХХІ ст. на сучасному цивілізаційному рівні, встановлено, що завдяки пануванню загально планетарних корпоративних динамічно неусталених систем сучасна світова цивілізація знаходиться у стані стаціонарної нерівноваги, у якому сильне зрушення може привести до обвальної хаотичної реакції незворотньої самоорганізації нового порядку через безконтрольну руйнацію старих зв’язків. При таких загальносистемних тенденціях вирішальними чинниками на шляху конструктивної самоорганізації світової цивілізації можуть стати лише соціокультурні та морально-етичні реформи, головними орієнтирами яких повинно бути відновлення духовності та розвиток творчого потенціалу особистості. |
