У дисертації сформульовано і послідовно вирішено нове актуальне завдання – дати теоретичне обґрунтування процесові трансформації як виду самоорганізації соціуму, що виявляється у формі інституціонально-економічної кризи в умовах вкрай нерівноважного стану економіки у процесі розвитку соціально-економічної системи. Для розв’язання поставленого завдання розроблено концепцію самоорганізації та розвитку соціально-економічної системи і побудовано вербально-логічну модель, яка розкриває сутність досліджуваних об’єкта і предмета. Отримані результати дозволяють дійти таких висновків: 1. Узагальнення наукових здобутків у таких розділах економічної теорії, як теорія економічного розвитку, теорія економічної динаміки, теорія економічних циклів, інституціонально-економічна теорія, показало, що протягом усієї історії розвитку наукової думки багато з наукових проблем остаточно не вирішено. Не встановлено причин який породжує економічний розвиток і механізм його реалізації. Коеволюційний розвиток політичної та економічної систем суспільства не розглядався як об’єкт дослідження. Явище самоорганізації, добре вивчене у природничих науках, недостатньо розглянуто і не має певного місця у конструкції теоретичних знань економічної науки. Не вивчались інституціональні кризи і вкрай нерівноважні стани економіки. Розділи економічної теорії, що розглядають кризи, не містять теоретичного пояснення причин виникнення і механізму реалізації процесу трансформації. За сучасних умов розуміння цих елементів теоретичних знань дуже потрібне для правильного формування національної стратегії економічного зростання і сталого довгострокового розвитку. Існує потреба в обґрунтуванні концепції розвитку, яка змогла б дати трактування явищу трансформації в контексті самоорганізації та розвитку соціально-економічної системи. 2. Для формування концепції самоорганізації та розвитку соціально-економічної системи, у межах якої розкриваються причини і механізм реалізації розвитку, необхідно використати системно-інформаційний підхід, у якому процес розвитку складної системи розглядається як постійне підвищення стійкості до впливу зовнішнього середовища. Через цей процес (розвитку) система підтримує свій гомеостаз (сталий стан умовної рівноваги), тобто стан, в якому вона не втрачає своєї цілісності. Процес підвищення стійкості, або процес розвитку, з позиції інформаційного підходу є процесом нагромадження кількості організації системи, або процес постійного генерування і введення до системи нової інформації, яка підвищує рівень її організації. Крім того, у процесі розвитку складної системи виникають “точки катастроф”, або біфуркації, в яких система може піти шляхом саморуйнації. Вибір подальшої траєкторії визначають закон збереження і принцип мінімуму дисипації ресурсів системи, включені до концепції у формі гіпотези. Гіпотеза сформульована таким чином: будь-яка соціально-економічна система у процесі свого розвитку на тривалому проміжку часу, підвищуючи власну стійкість до впливу зовнішнього середовища, прагне нагромаджувати економічну ефективність через зміну і поліпшення структури системи, де у процесі накопичення стійкості системи до впливу зовнішнього середовища спонтанно виникають стани граничної стійкості, що відповідають максимальній для даного стану кількості нагромадженої ефективності, яка переходить у стан або економічної кризи, або трансформації – залежно від типу політичної системи. У стані трансформації чи економічної кризи суспільна система прагнутиме сформувати нову структуру на основі принципу мінімуму дисипації її ресурсів. З усіх можливих буде реалізований такий стан системи, структура якого відповідатиме умові мінімально можливого розпорошення ресурсів в умовах їх обмеженості та зростання споживання. 3. Дослідження процесу розвитку соціально-економічної системи у тривалому інтервалі часу дає підстави розглядати суспільний розвиток як коеволюцію економічної та політичної систем суспільства. Об’єктом концепції самоорганізації є розвиток суспільної системи, яка складається з двох взаємодіючих підсистем – економічної та політичної, кожна з яких має одного й того самого агента – людину та її кооперативні об’єднання. При цьому пересічні агенти економічної системи регулюють відносини між собою (змінюють правила гри) за допомогою політичної системи. 4. Політична система суспільства, маючи дві системні властивості – самовідображення і зворотний зв’язок, є головним інструментом зміни правил взаємодії між агентами в економічній системі. Зміна цих правил – це результат введення нової інформації, що підвищує рівень організації соціально-економічної системи. Таким чином, послідовна зміна організації системи, що відбувається спонтанно, є процесом самоорганізації. При цьому політична система реалізує механізм самоорганізації як інститут соціуму, що генерує і вводить до економічної системи нову інформацію. Політична система – основа механізму самоорганізації соціально-економічної системи. 5. Механізм самоорганізації, побудований на принципі генерування і введення політичною системою в економічну нової інформації, яка збільшує кількість організації – її стійкість до впливу зовнішнього середовища, є основним механізмом розвитку соціально-економічної системи. Разом з тим це один з трьох певних видів самоорганізації, що підтримують стійкість системи. І – на мікрорівні – це конкуренція за ресурси в економічній та за голоси електорату в політичній системі; ІІ – на макрорівні – це механізм генерування і введення нової інформації щодо соціально-економічних пріоритетів; ІІІ – на метарівні – це інституціональна реструктуризація в умовах украй нерівноважного стану економіки, яка реформує старі та створює нові інститути, що роблять політичну систему більш ефективною. 6. Сформульована концепція суспільного розвитку соціально-економічної системи демонструє, що процес розвитку, підвищення стійкості базуються на нагромадженні економічної ефективності, отже, на підтриманні такого рівня організації системи, коли суспільство функціонує найефективніше. Накопичення економічної ефективності, тобто підвищення стійкості системи, не відбувається нескінченно. Воно має свої межі для даного стану системи, вираженого структурою її зв’язків. Досягнувши граничного значення для даного стану системи, нагромаджена ефективність – кількість організації системи даного стану – перерозподіляється в дезорганізацію наступного стану. За умов ефективної політичної системи такий перерозподіл відбувається у формі кризи в межах економічного циклу, за умов неефективної політичної системи – як інституціональна перебудова, або трансформація, яка через реструктуризацію інститутів підвищує ефективність політичної системи. Така перебудова здійснюється конфліктним або безконфліктним шляхом і спрямована на зростання здатності соціально-економічної системи підтримувати свою стійкість у процесі розвитку в довгостроковому періоді. 7. Побудована модель самоорганізації та розвитку соціально-економічної системи розкриває інформаційну сутність розвитку як процесу підвищення рівня організації в системі у координатах “організація–дезорганізація”, або “інформація–ентропія”. 8. Аналіз політичної системи України до 2004 р. показав, що вона неефективно формувала макроекономічну політику, тому що була побудована без урахування механізму консолідації більшості електорату в парламенті та суспільстві, за відсутності виборів на партійній основі, двопартійного парламенту і легітимної опозиції. Неефективна політична система породжує низьку економічну ефективність, зумовлену політичною нестабільністю. Що є головною причиною відставання України за темпами економічного зростання і розвитком від країн Центральної та Східної Європи. 9. Формування стратегії економічного зростання і сталого розвитку України має враховувати інституціональні умови, спрямовані на створення ефективного політичного устрою, який би базувався на формуванні більшості електорату в парламенті та суспільстві й легітимній опозиції. Ефективний політичний устрій є інституціональна основа забезпечення сталого розвитку соціально-економічної системи у тривалому інтервалі часу. |