У висновках сформульовано основні результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких позицій: Соціокультурні, економічні, техногенні процеси сучасного життя та соціальні явища бідності, безробіття, хвороб, сирітства тощо, породжуючи в людини почуття незадоволеності, покинутості, відчуженості та невпевненості, продукують переживання самотності і тим самим актуалізують дослідження феномену самотності. Сучасні філософські течії, школи вказують на багатовимірність феномену самотності і аналізують його в різних площинах. Так, психоаналіз (Е. Фромм, К. Горні) ставить появу самотності у залежність від життєвих ситуацій. Комунікативна філософія (К. Ясперс, М. Бубер) вбачає джерело самотності в неспроможності сучасної людини проникнути в неповторний світ іншого й пройнятися його змістом. Для П. Рікера самотність – це, передовсім, відокремленість людини від соціальних інституцій. Сучасні дослідники аналізують феномен самотності в психологічному, соціальному, антропологічному аспектах. Аналіз самотності як тотального феномену людського існування, що є окремою філософською проблемою, не знайшов цілісного виразу у наявних історико-філосфських дослідженнях. Самотність у сучасному соціумі породжена зростаючою дисгармонією між індивідом та соціальною структурою, формалізацією міжособистісних стосунків, інформаційним бумом, тиском на духовний світ індивіда масової культури, технологіями культивування „престижних” стандартів, стилю життя та поведінки, життям на межі та поза межею бідності, бандитизмом, безробіттям тощо. Іманентно властива людській екзистенції суперечність, що виражена діалектикою „особа-суспільство”, „індивід-колектив” (соціальна самотність), суперечність „свобода-відчуження” (культурна самотність), „людина-Всесвіт”, „людина-природа” (метафізична самотність), „Я-Ти” (комунікативна самотність), „Я-дійсне – Я-ідеальне” (інтраперсональна самотність), „бути”-„мати” (екзистенційна самотність) суперечністю інтимно-особистісної сфери (еротична самотність), суперечністю „вибір-відповідальність” (моральна самотність), когнітивною суперечністю світу „Я-інший” (епістемологічна самотність), відношенням „людина-Бог” (релігійна самотність) по-перше, є універсальним джерелом самотності, а, по-друге, свідчить про тотальність цього феномену, що проймає людське існування. Дуальна пара межових екзистенціалів „життя-смерть” розгортає свою екзистенційно-смислову значущість через категорію самотності, яка в українській духовно-культурній традиції розкривається зазвичай через моральну, релігійно-етичну та художньо-естетичну інтерпретацію смислів людського існування. Ретроспективний погляд на духовно-культурну традицію України та на спрямованість української філософської думки показав, що екзистенціал самотності в українській духовній культурі у формі художньо-естетичної та етико-християнської інтерпретації знайшов вираження ще за Княжої доби. Емоційно гостро феномен самотності переживала доба Бароко. В добу Романтизму трансцендентна причетність до Вищої сили переживається як самість людської одиниці. Уже Г. Сковорода вважає, що шлях до віднайдення самості пролягає через усамітнення, віднайдення „внутрішньої людини”, через вивищення над брутальним світом. На цій позиції стоять усі українські романтики. Представники української духовно-культурної традиції осмислюють феномен самотності у зовнішньому (соціальному), та внутрішньому (екзистенційному) вимірах. В екзистенційному – вимір екзистенціалу самотності спрямований на переборення українського комплексу меншовартості та ствердження національно-культурної самоідентичності. Віднаходження себе здійснюється не через ототожнення себе зі спільнотою, колективом, а через ствердження своєї осібності в спільноті, колективі. Тема самотності у представників української духовно-культурної традиції є органічною складовою вболівання за долю свого народу та Батьківщини. Філософське дослідження екзистенціалу самотності дало змогу розкрити один з аспектів буття людини – пройнятість існування самотністю. Проте за межами нашого дослідження залишилася низка проблем, які потребують спеціального аналізу. До перспектив дослідження належать: розкриття зв’язків між самотністю та іншими екзистенціалами, зокрема, екзистенціалом свободи, що є окремою філософською проблемою; дослідження впливу різних вимірів самотності на процес самоідентифікації особистості; філософський аналіз зв’язків між функціональністю як панівною рисою існування людини доби Постмодерну та феноменом самотності; аналіз екзистенційної самотності в контексті екзистенціалу „зустріч” (О. Ф. Больнов, М. Бубер) як умови реалізації її (людини) креативного потенціалу. |