Дослідження розгорталося в рамках системного підходу за допомогою поєднання діалектичної та синергетичної методології і було спрямоване на виявлення глибинних засад самовідтворення сутності української політичної нації, актуалізація яких забезпечувала її становлення в різні історичні епохи. Політична нація розглядалась як утворена на основі етнічних груп соціальна система, яку характеризують певний рівень національної самосвідомості (достатній для підтримки спільної мети) і воля до політичної самоорганізації, що обумовлює формування держави з демократичним ладом правління і націленістю на спільне майбутнє. Спільна мета і воля до сумісного політичного майбуття виступають основними системотворчими факторами політичної нації. За елементним складом така спільнота складається з політично свідомих і соціально активних особистостей, взаємодія яких утворює громадянське суспільство і державу як дві основні підсистеми політичної нації. Суперечність між ними виступає одним із головних джерел її самоорганізації. Іншими джерелами цього є суперечності національного та етнічного, раціонального й ірраціонального, суперечність між спільністю цілей і різноманітністю структури. Структура політичної нації багатовимірна: в ній накладаються кілька площин. Поділ на державу і громадянське суспільство – це поділ за функціональним критерієм. Історично і культурно політична нація складається з різних етнічних груп. Територіально – з регіонів. У вертикальному розшаруванні виділяється нижній шар матеріальної взаємодії, проміжний шар нормативної регуляції цієї взаємодії та верхній інформаційно-знаковий шар; послідовний рух від нижнього до верхнього і назад визначають пряму і зворотну послідовність перебігу самоорганізаційних процесів. При цьому різні аспекти внутрішньої різноманітності політичної нації забезпечують її цілісність, динамічну стійкість і потенції саморозвитку. Функціонально політична нація є формою консолідації населення певної території і суб’єкт міжнародного життя. На виконання цієї основної функції працюють функції її підсистем. Держава виконує статусно-репрезентативну, фільтрувально-захисну, стратегічно-управлінську, саморегуляційну функції та функцію власного відтворення, а громадянське суспільство – функції внутрішньої різноманітності, соціального контролю і зворотного зв’язку. Як процес, політична нація проходить стадії зародження, становлення, розвитку, досягнення зрілості, стабілізації, старіння і переходу в нову якість. Але це лише одна сторона існування політичної нації. Нація є не тільки продукт певних етапів розвитку, але й сам історичний процес націєтворення. Тому другий бік її процесуальності – її континуїтивність, повторне виникнення на основі одних етносів на різних етапах спільноти з визначальними для політичної нації рисами. Континуїтивність української політичної нації, яка отримує в історії достатньо прикладів, включає чергування періодів явного і прихованого існування і забезпечується завдяки процесам самовідтворення. І сучасне становлення української політичної нації постає історичним самовідтворенням її сутності в черговому явищі. Сутністю самовідтворення нації є поєднання процесів самозбереження основних засад її існування із самооновленням цієї структури. Головною умовою забезпечення спадкової складової самовідтворення системи є збереження основних властивостей її елементів і способів взаємозв’язку між ними, що в сукупності забезпечує її якісну визначеність. У роботі виділено дві основні групи механізмів самовідтворення української політичної нації. Це самоорганізаційні та ентропійні механізми. Перші визначені як механізми, дія яких спрямована на розгортання процесів організації / самоорганізації. Їх прикладами є мова внутрішньоструктурних комунікацій, родинні традиції освіти і самоосвіта, самоуправління громадських організацій, релігія, корпоративна культура, підприємництво тощо. Дія ентропійних механізмів спрямована на збільшення чи зменшення ступеня впорядкованості системи – такими є державна мова, державне управління, національна система освіти, державна ідеологія, церква, державне регулювання економіки тощо. В історичному плані головне значення у самовідтворенні української політичної нації належить генній спадковості етносу, соціально-історичній пам’яті нації та їх самоописанню. А основний принцип співвідношення дії самоорганізаційних та ентропійних механізмів, говорить: ентропійні механізми мають ґрунтуватися на самоорганізаційних і не суперечити їм. У дисертації сформульовано низку принципів самовідтворення політичної нації в історичному процесі, серед яких виділено основні і допоміжні. Основними принципами самовідтворення політичної нації, які виступають базовими і стосовно української, є такі: – принцип стремління системи до збереження цілісності як визначальної тенденції її самоорганізації і зокрема самовідтворення; – принцип діалектичної єдності етнічної і національної форм буття та їх взаємних трансформацій в ході історичного розвитку; – принцип визначального впливу довготривалих параметрів порядку на самовідтворення політичної нації та їх коригуючої ролі по відношенню до короткотривалих; – принцип чергування домінуючої ролі самоорганізаційних та ентропійних механізмів на різних етапах розвитку політичної нації; – принцип обов’язкової узгодженості ентропійних механізмів зі змістом механізмів самоорганізаційних. Допоміжні принципи допомагають глибше зрозуміти дію того чи іншого фактора самовідтворення. Так, окремо слід виділити принципи, які стосуються історичного аспекту – тобто пояснюють механізм континуїтивності політичної нації: – принцип повторюваності позитивного соціально-історичного досвіду; – принцип динамічної фрактальності, який проявляється як на рівні окремих етнонаціональних спільнот, так і на рівні людства; – принцип наявності в системі спектру потенційних структур і критеріїв їх переваги (згідно якого в “донаціональній” системі потенційно закладений спектр варіантів розвитку, але найбільший шанс на реалізацію має той, який: 1) наблизить систему до стану впорядкованості, 2) в інші періоди мав позитивний досвід реалізації); – принцип поєднання в атракторі рис минулого і майбутнього системи і пов’язане з ним завдання реконструкції атрактора; – принцип множинності акме спільноти протягом її розвитку. Окремі принципи самовідтворення політичної нації згруповано навколо ентропії: – принцип залежності етапу самоорганізації нації від рівня її ентропії (причому однакові значення ентропії характеризують однакові стани системи); – принцип нерівномірності розподілу ентропії в рамках національної системи; – принцип ентропійного коридору як оптимального для самоорганізації інтервалу між хаотичністю і застійними явищами;. – принцип дотримання правил зборки цілісності: тільки ті елементи можуть об’єднатися в нове ціле, які мають єдину топологічну орієнтацію і достатню зону взаємного перекривання, взаємодіють за принципом взаємодоповнювальності, утворюючи при цьому проміжні “блоки”. Оскільки рівень ентропії можна коригувати за допомогою управління, то виділено й управлінські принципи – які містять рекомендації щодо оптимізуючих впливів на становлення політичної нації: – принцип поєднання самоорганізаційного та ентропійного напряму націєтворення; – принцип необхідної різноманітності методів і форм державного управління (вона має бути не меншою за різноманітність варіантів самоорганізації громадянського суспільства); – принцип диференціації державного впливу залежно від етапу самоорганізації національної системи; – принцип резонансного збудження системи, який посилюється принципом інерції (згідно останнього, почавши розвиватися в певному напрямі, система набуває схильності продовжувати розвиток саме за цим вектором); – принцип послідовності розвитку, який наголошує на своєчасності ініціюючого впливу (ніщо не може відбутися раніше, ніж для цього сформуються передумови); – принцип узгодження короткотривалих параметрів порядку із довготривалими – що особливо важливо для формування законодавства. Доцільно виділити і принципи впливу зовнішнього середовища на самовідтворення політичної нації: – принцип кумулятивного впливу зовнішніх умов, які виступають керівними параметрами національної самоорганізації і визначають припустимі рамки самовідтворення; – принцип відповідності систем вимогам оточення (система може тривалий час проявляти тільки ті властивості, які дозволяє оточення); – принцип постійного зростання ентропії в системі (дія якого в поєднанні з принципом дисипації енергії забезпечує врівноваження рівня ентропії всередині системи з її оточенням). Специфіка дії сформульованих принципів стосовно української політичної нації визначається факторами її соціальної ентропії і особливими рисами її параметрів порядку та співвідношенням перших і других. Показано, що, з одного боку, фактори соціальної ентропії і параметри порядку української політичної нації врівноважують або взаємообумовлюють один одного, з іншого, – їх протистояння створює напруженість нерівноважного стану, необхідну для розвитку. На етапі явного існування української політичної нації, коли не пригнічуються і однаковою мірою появляються і ті, й інші, вони узгоджуються один із одним. Так, тривале перебування українських земель на межі між Західною та Східною цивілізаціями узгоджується з двоїстістю української ментальності та властивою їй амбівалентністю внутрішнього світу. Невизначеність змісту національної ідеї і протистоїть, і узгоджується з безперервністю і незавершеністю розвитку української державності. Аналогічно можна скласти і такі пари (де перша складова стосується факторів ентропії, а друга – параметрів порядку української політичної нації): – сподівання на зовнішню підтримку – очікування на сильного лідера і пов’язана з цим толерантність і гуманістично спрямований індивідуалізм; – регіональна, етнічна, релігійно-конфесійна різноманітність – природний демократизм української психології та правосвідомості; – суперечливість між східними і західними регіонами України – вирішальний вплив соціальних подій на політичне життя нації; – слабкість державної організації – низький рівень розвитку монархічної ідеї на тлі антеїзму; – несприятливі геополітичні в сполученні зі сприятливими природними умовами – соціальний фаталізм. Вектор подальшого становлення сучасної української політичної нації, яке є черговим етапом її історичного самовідтворення, залежить від співвідношення виділених факторів ентропії із параметрами порядку – а тому і від збалансованої дії самоорганізаційних та ентропійних механізмів. Проведене дослідження вводить необхідний логічний стрижень в осмислення процесів, які відбуваються на національному рівні буття. Однак у рамках сучасних загальносвітових тенденцій транснаціоналізації і космополітизації можна говорити про те, що національні механізми рухали світовий розвиток до сьогодні. Вони продовжують функціонувати і на сучасному етапі – адже жодний соціальний організм не може включитись до наднаціональних об’єднань, якщо не завершиться формування національних джерел – але повинні певним чином трансформуватись, адаптуючи соціальну систему до вимог нового світу. Тому на цьому етапі роботу з вивчення принципів і механізмів самовідтворення української політичної нації можна вважати завершеною, але осмислення тенденцій їх трансформації з урахуванням вимоги інтегрування до космополітичного світу є найбільш перспективним напрямом подальших розвідок. | 