Селянська, загалом аграрна проблема, завжди була актуальною і важливою для науковців, а також громадсько – політичних та державних діячів, для всього суспільства. За радянських часів селянське питання було вузловим у політиці комуністичної партії. Його розв’язання підпорядковувалось, з одного боку утвердженню соціалістичних виробничих відносин на селі та ліквідації дрібнотоварного виробника і власника, а з іншого – забезпеченню населення країни, насамперед міського, продуктами харчування. Крім того, колгоспне село повинно було стати покупцем продукції важкої промисловості, головним чином сільськогосподарської техніки, та перетворитися в резерв дешевої робочої сили для всього народного господарства. Аграрні перетворення в Закарпатті розпочала ще Народна рада наприкінці 1944 – на початку 1945 років постановами про наділення селян, робітників та службовців краю землею та лісом. Ці ухвали мали демократичний характер, були підпорядковані справедливому розподілу земельних угідь та зміцненню селянина – власника, дрібнотоварного виробника. З часу возз’єднання Закарпаття з радянською Україною соціально – економічне реформування аграрного сектору було підпорядковане встановленню соціалістичних виробничих відносин, внаслідок проведення суцільної колективізації. Найбільшою вадою цих перетворень було те, що вони проводилися, головним чином , адміністративними , примусовими методами та започаткували ліквідацію особистого селянського господарства і цим самим розірвали прямі зв’язки сільського трудівника з землею. Це породило весь комплекс суперечностей на селі, спричинило низьку продуктивність праці, нерентабельність, фактично, збитковість колективних господарств. Командно–адміністративні методи перешкоджали розвиткові товарно–грошових відносин, гальмували ініціативу сільськогосподарського виробника, перетворивши селянина на найманого робітника, та позбавляючи його по суті можливості на організацію виробництва, брати участь у розподілі результатів колективної праці. За таких умов справжнім господарем на селі ставали радянсько – партійні функціонери, фактичні власники колгоспів та радгоспів, загалом суспільного майна. З метою підвищити роль колгоспів та радгоспів у виробництві сільськогосподарської продукції для міського населення, партійно – державні структури сприяли технічному оснащенню та кадровому забезпеченню колективних господарств. Однак, ефективність цих заходів була мізерною, бо безпосередній виробник не був особисто зацікавлений у підвищенні продуктивності суспільного виробництва. Не дали належного ефекту і спроби удосконалити управління аграрно – промисловим комплексом за умов збереження командно – адміністративної системи. Колективні господарства у Закарпатті були переважно багатогалузевими. У структурі сільськогосподарського виробництва краю домінували зернові культури, садівництво та виноградарство, а також тваринництво, особливо у гірських районах. Спроба нав’язати закарпатцям вирощування субтропічних культур – яскраве свідчення вольових командно – адміністративних методів керівництва виробництвом, що завдало величезних збитків народному господарству краю. Впродовж майже піввікового радянського періоду в Закарпатті відбулися значні соціальні та культурно – освітні зміни, зокрема на селі. Збільшувалась питома вага міського населення, поліпшувались матеріально – побутові умови селян, підвищився їх освітній та культурний рівень, зростала національна свідомість та почуття єдності з усім українським народом. Закарпатське село другої половини ХХ століття пережило суперечливі процеси, які супроводжувалися, з одного боку драматичною і болючою ломкою усталених форм господарювання, а з іншого – селяни набували нових навичок в організації виробництва та облаштуванні власного побуту. Закарпатські селяни, як і все селянство України, на гіркому досвіді переконались у безперспективності суспільного виробництва, в якому безпосередній виробник позбавлявся мотивів для підвищення продуктивності праці та повністю був залежним від свавілля партійно – державних структур. |
