Узагальнення та подальший розвиток з позицій антропосоціокультурного підходу теоретичних уявлень про природу соціальної детермінації естетичної свідомості дозволило розблокувати накопичені пре-постнекласичною соціально-когнітивною парадигмою концептуальні та методологічні нерозв’язності і реально просунутись у вирішенні таких нагальних проблем соціально-естетичної теорії як оптимізація емотивно-когнітивного супроводу процесів радикального реформування посттоталітарних суспільств у напрямку демократизації й гуманізації. Це знайшло свій вияв у авторському розумінні соціальної детермінації естетичної свідомості як уможливлення певними об’єктивними і суб’єктивними соціальними чинниками людиновимірної емотивно-естетичної форми соціальної знанієвості. Головною вадою пре-постмодерної соціокогнітивної парадигми, що суттєво обмежує її можливості у вирішенні нагальних проблем соціально-естетичної науки, є нерозв'язність накопичених нею асиметричних бінарних категоріальних опозицій, які й досі блокують її нормальний, неконфронтаційний розвиток. Евристичний потенціал постнекласичних світоглядно-методологічних новацій постмодернізму, збагачених ідеями класичної діалектики, спрямований на вирішення актуальних проблем соціально-естетичної науки, здатен призвести до теоретичного прориву, як у випадку здійсненої дисертантом трансформації незавершеної поступально-зворотної логіко-семантичної деконструкції категоріальних дихотомій пре-постмодерної соціально-естетичної парадигми у системну онтогносеологічну взаємоконцептуалізцію постнекласичних субконцептних трихотомій. Онтогносеологічні концептуалізації здатні долати бінаризм опозитивного мислення композитивними засобами тернарної інтелектуальної стратегії, що виявляє свої переваги саме при осмисленні таких постнекласичних людиновимірних об’єктів як соціально-естетичні феномени, онтологічну підставу яких утворює антропосоціокультурна тотальність – специфічний тип цілісності людини, соціальності й культури як таких її моментів, зміст будь-якої пари котрих "знімається" змістом третього, який, будучи синтезом своїх моментів, водночас в парі з кожним з них становить один з двох протилежних моментів кожного зі своїх власних моментів. Об’єктом соціально-естетичної когітації є не усталеність соціальної структури, а динамізм соцієтальної практики, суб’єктом же названого процесу є не відсторонений спостерігач, а сукупність активних агентів такої практики, характер і досяжна ступінь істинності емоційного ставлення кожного з яких до змісту, шляхів і засобів досягнення цілей сукупно здійснюваної ними соціокультурної практики необхідно визначається позицією, яку вони посідають у топосі векторно-валюативного поля соціально-естетичної когітації. Специфіка верифікації сутнісно ірраціональних, а точніше, іншораціональних соціально-естетичних когніцій, полягає в тому, що їхня істинність забезпечується не ідентичністю структур, дескриптивно-імагінативного плану та певної системи соціальних відносин, а відповідністю естетичної оцінки справжній антропокультурній цінності певної форми соціокультурної практики, репрезентованої її емотивно забарвленим образом. Соціально-естетична істина досяжна лише для того людського типу, який в усі часи забезпечує висхідний розвиток людських спільнот, і потреба у соціокультурному домінуванні якого виникає кожного разу, коли перед людьми (у пост-сучасну епоху – перед усім людством) виникають такі нездоланні проблеми, для вирішення яких не існує готових алгоритмів, і коли гранично інтенсивний антропокультурний розвиток стає єдиною запорукою життєздатності людських спільнот, мінімально прийнятним для її членів стає максимально досяжний для даної культури рівень антропокультурного розвитку, що може забезпечити лише атропосоціоакметичний соціокультурний режим. Естетизм, з огляду на його поширеність в духовно-естетичній практиці сучасної цивілізації, є однією з найсерйозніших перепон на шляху до оптимізації соціогенних та соціогенеративних характеристик емотивно-когнітивних процесів у суспільствах, що реформуються у напрямку гуманізації та демократизації, оскільки найсуттєвішою рисою естетизму є об’єктифікуюча щодо адресатів інтенція продукованих адресантами-естетами емотивно-валюативних дискурсів, і тому його практикування не сприяє накопиченню гуманістичного і креативного потенціалу, що й вимагає його заміни на холістичний "пост-естетизм". Реконцептуалізація засобами постнекласичного антропосоціокультурного підходу категоріального апарату соціально-естетичної теорії дозволяє розблокувати категоріальні опозиції останньої і припинити конфронтаційний режим розвитку постмодерністської соціально-естетичної думки, яка, сповнена триумфалізму, намагається йти вперед з оберненою назад головою, оскільки продовжує зводити рахунки і з некласичного штибу соціологізмом, і з класичною теорією мімесису (відображення), замість того, щоб вирішувати проблеми, які упродовж десятиліть були і залишились актуальними, але вже не цікавлять тих постмодерністських естетиків, які все більше перетворюються на служителів історично безперспективного естетизму. |
