| У Висновках, узагальнено теоретичні та практичні результати, отримані у ході дослідження, основними з яких є: 1.Із перших років Національно-визвольної війни в українському суспільстві почався процес формування нової генерації соціальної еліти – козацької старшини, яка складалася з представників „урядової старшини” та „значного військового товариства”. Фактично можна говорити про початок не просто внутрішньої диференціації козацького стану, а про формування у його надрах нового привілейованого стану. 2.Перші ознаки перетворення козацької старшини на окремий стан українського суспільства проявляються в процесі консолідації старшинського середовища, перетворення його на замкнуту корпоративну групу, потрапити до якої зі сторони стає практично неможливим. Протягом другої половини XVII–XVIII ст. відбувається поступове обмеження соціального сектора суспільства, з якого рекрутувалася козацька старшина – доступ до старшинського кола представникам нижчих, непривілейованих прошарків унеможливлюється як де-факто, так і де-юре.
Починає формуватися і друга ознака станової організації суспільства – спадковість. Козацькі старшини почали передавати посаду, яку вони обіймали, у спадок своїм дітям; сприяли в отриманні посад братам, зятям, шваґерам, племінникам, своякам тощо. Прошарок старшин поступово перетворюється на корпорацію, соціальну групу, пов’язану родинними і становими інтересами. 3.Важливу роль у цьому процесі відіграла зміна у шляхах формування кадрового складу полкової та сотенної старшини Гетьманщини. Принцип виборності представників полкової адміністрації замінюється на цілком протилежний – призначення вищою інстанцією, що, у свою чергу, дозволило старшинам не лише усувати від доступу до старшинських посад вихідців із нижчих верств населення, а й забезпечувати передачу старшинських посад, а отже і відповідного звання, у спадок – від батька до сина. 4.Політичні та соціально-економічні орієнтації нової української еліти базувалися на звичній для того часу ідеї станової організації суспільства, із закріпленням за кожним станом відповідних прав та обов’язків. Розглядаючи себе як нову соціальну та політичну еліту, козацька старшина прагнула до набуття, подібно до аристократії сусідніх держав, широких особистих, політичних, економічних прав та юридичного закріплення свого привілейованого становища. За таких умов складається сприятливе середовище для формування у старшинському середовищі ідеології аристократичного республіканізму, відповідно до якої передбачалося творення держави з обмеженою владою гетьмана та козацьких рад, і, натомість, збільшення впливу в системі державних органів тих із них, у кого провідні місця належали представникам старшинського
прошарку. 5.Означені прагнення козацької старшини, як урядової, так і неурядової, протягом другої половини XVII–XVIІI ст. призвели до поступової монополізації нею державної влади в країні. Цей процес виявився у декількох характерних рисах. По-перше, доступ до ключових посад у розпорядчих, виконавчих, судових органах та військових підрозділах отримують виключно представники старшинського стану. Окрім того, старшина, насамперед, неурядова, відіграє роль кадрового резерву, з якого здійснюється доукомплектування державного апарату. По-друге, відбувається розширення владних повноважень тих центральних та місцевих органів влади, які традиційно формувалися з представників цього прошарку. До них, насамперед, належали Генеральні, полкові Старшинські ради, а також полкові та сотенні уряди. До них переходить значна частина владних повноважень в адміністративно-управлінській, господарській, фінансовій сферах. Вони розширюють свою компетенцію і починають регулювати відносини, що виникали не лише між представниками козацького стану, але й між представниками інших суспільних прошарків – міщанами, селянами, духовенством. Аналогічна ситуація склалася і в судовій системі Гетьманщини, де старшина не лише змогла забезпечити собі повне панування у традиційних козацьких судових установах, а й поширила свій контроль на місцеві міщанські та селянські суди. Армія, як один із важливих елементів тогочасної політичної системи, також виявилася підконтрольною старшинському прошарку, представники якого обіймали усі вищі та нижчі офіцерські посади у війську і
здійснювали не тільки загальне командування, а й забезпечували нагляд за його формуванням, постачанням тощо. По-третє, у зв’язку із занепадом козацьких рад та послабленням влади гетьмана старшина отримує більшу самостійність у прийнятті владних рішень та втіленні їх у життя. 6.У перший період Національно-визвольної війни урядова та неурядова старшина отримала значні привілеї та істотно підвищила свій соціально-правовий статус. Серед найважливіших майнових та немайнових привілеїв, що були надані представникам цього прошарку з боку держави, слід назвати: привілеї у галузі судочинства, зокрема право на виключну підсудність їх самих та представників їхніх сімей судам вищої інстанції; привілеї у галузі оподаткування, зокрема звільнення старшини, її маєтків та підданих від різних податкових платежів; привілеї у галузі торговельно-виробничої діяльності: право на безмитне виробництво та продаж меду, тютюну та інших товарів; підвищений правовий захист їхнього життя та майна з боку держави тощо. Проте, чи не головним привілеєм, отриманим старшиною, слід розглядати надання їй права власності на землю (основи для виробництва відповідних матеріальних благ у тогочасному суспільстві) та права на експлуатацію населення, яке проживало на цій землі. 7.Остаточного завершення процес формування національного дворянства так і не отримав, оскільки політика царського уряду, спрямована на ліквідацію української автономії, призвела до поступової інкорпорації української козацької старшини до складу російського дворянства. Спочатку цей процес мав індивідуальний характер, однак, із часом, російська влада закріпила дворянські права та привілеї за старшиною та її нащадками. Особливістю цього процесу була тривала правова невизначеність порядку отримання дворянства, яка зберігалася до середини ХІХ ст. і обумовлювала хиткість становища української соціальної
еліти. З урахуванням історичного досвіду діяльності політичної еліти варто переглянути державну політику у сфері організації та діяльності центральних та місцевих органів влади. Зокрема, слід здійснити заходи щодо децентралізації державного управління, розширити сферу місцевого самоврядування та посилити контроль за державними службовцями та посадовими особами органів місцевого самоврядування з боку представницьких органів влади на місцях. Крім того, варто було б посилити ротацію кадрового складу державних службовців, розробити комплекс заходів, спрямованих на посилення їх патріотичного виховання, не допускати надмірного зростання обсягів особистих прав та привілеїв, що набуватимуться у зв’язку із зайняттям певної посади
тощо. |
