Відповідно до поставленої мети та окреслених завдань проведеного дослідження проблеми співвідношення наднаціональної та міжурядової форм інтеграційного управління ЄС, автор робить наступні висновки. Основу концептуальних і теоретичних підходів до вивчення сучасних процесів європейської інтеграції та міжурядово-наднаціонального дуалізму становлять взаємопов’язані між собою концепти наднаціональності та міжурядовості. Поліваріантна природа відповідних концептів дозволяє розглядати останні як багатоукладні категорії, а співвідношення наднаціонального та міжурядового інтеграційного управління – у двох теоретичних вимірах: загальному (макро-теорія), що вивчає сучасні інтеграційні процеси в цілому та конкретному (мезо-теорія), як безпосереднього аналізу окремих аспектів інтеграції. На рівні макро-теорії, в якості основних детермінант, які визначають співвідношення наднаціональної та міжурядової форм інтеграції, виступають: 1) типологія учасників інтеграції; 2) статус та значення основних учасників в процесі інтеграції; 3) характер взаємодії учасників в процесі інтеграції; 4) форма об’єднання учасників інтеграції за результатами відповідної взаємодії. Використання макро-рівня інтеграції надало можливість зробити висновок, що міжурядово-наднаціональна природа інтеграційного об’єднання може передбачати взаємодію широкого кола акторів міжнародних відносин: національних урядів (держав), наднаціональних інституцій, неурядових транснаціональних структур, субнаціональних складових держав. Вираз наднаціональної та міжурядової складових інтеграції через призму різних інтеграційних парадигм одночасно є виразом різних форм інтеграційного об’єднання тих чи інших акторів, що може набувати як статичного вигляду міжнародних федерації, конфедерації, консоціації або конфедеративної консоціації, так і відтворювати динаміку процесів федералізації. В рамках мезо-теорії, що пояснює конкретні аспекти функціонування сучасних інтеграційних об’єднань, співвідношення наднаціональності та міжурядовості є виразом співвідношення між безпосередніми механізмами інтеграційної взаємодії учасників інтеграції. Відсутність на рівні мезо-теорії інтеграції безпосереднього застосування терміну «механізм взаємодії» є причиною наявності у політологічній літературі з питань європейської інтеграції різноманітних і часто розпливчатих інтерпретацій концептів наднаціональність та міжурядовість. Просторові аспекти співвідношення наднаціонального та міжурядового управління Євроспільноти є виразом структурно-функціональних якостей останнього та складають собою чотири умовні інтеграційні виміри: інституційний, міжгалузевий, міжрівневий та реформативний. В межах інституційного виміру наднаціонально-міжурядовий дуалізм визначається комбінацією наднаціональних (Єврокомісія, Європарламент) та міжурядових (Рада міністрів, Єврорада) інституцій ЄС. Встановлено, що наднаціональна або міжурядова природа не є сталою ознакою тих або інших інституцій і залежить від таких детермінант як спосіб формування та принципи функціонування відповідних інституцій. Зміна останніх веде до зміни самої природи інституцій. Останнє відтворює можливість інституцій набувати проміжного – комунітарного виразу (Рада міністрів), а співвідношенню наднаціональної та міжурядової складових відображатися не лише на рівні інституційної системи ЄС, як сукупності наднаціональних та міжурядових інституцій в цілому, але і на рівні окремих інституцій, як безпосередніх складових такої системи. В міжгалузевому вимірі основною детермінантою, що визначає наднаціональну або міжурядову природу тих або інших інтеграційних галузей є ступінь залучення та якість роботи в їхніх межах як різних окремих інституцій, так і цілих конфігурацій інституцій. Зміна форми конфігурації інституцій, що визначає функціонування інтеграційної галузі веде до зміни природи останньої. В цьому плані, функціонування тих або інших інтеграційних галузей може базуватися на взаємодії у вигляді п’яти основних форм міжінституційних конфігурацій: 1) наднаціональних та міжурядових; 2) наднаціональних та комунітарних 3) наднаціональних, міжурядових та комунітарних; 4) виключно наднаціональних; 5) міжурядових та комунітарних. В межах наведених варіацій взаємодій широке поле залучення саме комунітарних інституцій (Рада міністрів) надає можливість зробити висновок про комунітарну природу значної кількості інтеграційних секторів та галузей, що знову ж таки є виразом наднаціонально-міжурядового дуалізму Євроспільноти в цілому. В рамках міжрівневого виміру співвідношення наднаціонального та міжурядового управління визначається співвідношенням між галузями, що виступають безпосередніми об’єктами інтеграції та тими, які залишаються поза нею і становлять сферу простого міждержавного співробітництва. Реформативний вимір відображає співвідношення наднаціонального та міжурядового управління в процесі поглиблення європейської інтеграції шляхом реформування ЄС і може включати в себе як інституційний вимір, що визначає рольове співвідношення наднаціональних, міжурядових та комунітарних інституцій в процесі перегляду установчих договорів інтеграційного об’єднання, так і міжрівневий вимір, як вираз співвідношення впливів в зазначеному процесів комунітарного та національного рівнів управління. Загалом, наявність різних вимірів, в рамках яких знаходить свій вираз наднаціонально-міжурядовий дуалізм ЄС, говорить про поліморфний характер співвідношення наднаціональної та міжурядової форм інтеграційного управління в його межах. Просторові та часові характеристики етапів співвідношення наднаціонального та міжурядового управління ЄС різняться. Так, різним інтеграційним вимірам, як виразникам просторового співвідношення наднаціонального та міжурядового управління, притаманна різна зміна відповідного співвідношення в своєму часовому вимірі. Поліваріантний вираз співвідношення наднаціонального та міжурядового управління в часі позначений: 1) часовою різницею у становленні наднаціональної та міжурядової форм управління та їхнього співвідношення в різних інтеграційних галузях ЄЕС/ЄС; 2) часовою різницею у тривалості того чи іншого виразу співвідношення наднаціонального та міжурядового управління в різних інтеграційних галузях. Разом з тим, основним виразом часового співвідношення наднаціонального та міжурядового управління ЄС в будь-якому випадку є відтворення ним трьох основних своїх станів, а саме: пошуку, досягнення або відходу від наднаціонально-міжурядової рівноваги. Співвідношення наднаціональної та міжурядової форм інтеграції залежить від ряду розрізнених факторів. Останні можуть бути поділені на дві головні групи: 1) група факторів, що сприяла становленню Європейської спільноти; 2) група факторів, що впливала на зміну співвідношення наднаціонального та міжурядового управління в процесі еволюції Євроспільноти. В межах першої групи, заснування ЄЕС як виразу наднаціонально-міжурядової взаємодії акторів в Європі одночасно визначали фактори на різних рівнях – державному, регіональному та глобальному. При цьому перевагу становили чинники на користь економічної, а не політичної інтеграції. Основною причиною такої переваги був фактор особливого цивілізаційного розвитку країн Західної Європи, в основі якого лежить, з одного боку, пріоритетність розвитку торговельно-економічних відносин, а з іншого – політична розрізненість та відособленість західноєвропейських держав, їхнє прагнення до монополізації власного впливу у міжнародній сфері. Другу групу факторів в межах функціонуючого ЄЕС/ЄС становлять як внутрішні (інтеграційні), так і зовнішні чинники. Останніми одночасно виступають як актори (держави, інституції), так і процеси (політичного або економічного характеру), які є безпосереднім результатом європейської інтеграції або, навпаки, не залежать від неї. На рівні суб’єктів інтеграції основними чинниками у зміні співвідношення наднаціональної та міжурядової складових виступає тісна взаємодія урядів держав-членів та інституцій Спільноти. В цьому відношенні основну роль відіграють державно-позиційні фактори, які можуть набувати вигляду асиметричних співвідношень євроінтеграційних пріоритетів держав як виразу критичної маси на користь розвитку наднаціональної або, навпаки, міжурядової інтеграції в рамках Євроспільноти. Асиметричність відповідного співвідношення полягає у можливості її виразу рівною мірою як на рівні цілих груп, так і окремих держав, що формують наднаціональний або міжурядовий полюс в рамках інтеграційного об’єднання. Ключовими детермінантами, що визначають євроінтеграційні пріоритети держав-членів є: 1) політико-економічний потенціал, що доповнюється особливостями політико-економічної культури; 2) євроінтеграційна дихотомія поглиблення/розширення Євроспільноти. Вплив інших суб’єктів інтеграції, зокрема, субнаціональних, недержавних національних та транснаціональних акторів, є другорядним або такими, що доповнюють владно-політичний потенціал основних інтеграційних полюсів. Останнє відображається в наступних рисах сучасних процесів європейської інтеграції: 1) нездатністю субнаціональних акторів утвердитися в якості повноцінного управлінського рівня ЄС; 2) використанням інтересів та потенціалу субнаціональних акторів національними державами складовими яких вони є у взаємодії з наднаціональними структурами; 3) відсутністю можливості транснаціональних неурядових структур чинити прямий тиск на позиції урядів в ході міжурядових «торгів» щодо поглиблення інтеграції; 4) використанням наднаціональними інституціями ЄС інтересів національних недержавних акторів в якості інструментів посилення власного владного впливу в межах інтеграційного об’єднання. В рамках галузевої інтеграції поглиблення економічної інтеграції, як прояву зміцнення наднаціональної складової ЄС, було зумовлено як внутрішньо інтеграційними, так і зовнішніми факторами економічного характеру. Водночас, поглиблення політичної інтеграції ЄС тривалий час було позначене відсутністю впливових внутрішніх чинників та слабкістю впливу зовнішніх. В цьому сенсі певне просування до врівноваження наднаціональної та міжурядової складових у зовнішньополітичній та військово-безпековій сферах інтеграції ЄС останнім часом зумовлене саме посиленням та врівноваженням внутрішньо інтеграційних та зовнішніх чинників політичного виразу. Принцип субсідіарності не впливає на зміну співвідношення наднаціональної та міжурядової форм інтеграційного управляння в межах Євроспільноти. Основним аргументом на користь такого твердження виступає розмитий зміст принципу субсідіарності, згідно з яким компетенційні преференції в процесі інтеграції рівнозначно можуть надаватися як Євроспільноті, так і її державам-членам. Розмитий вираз принципу субсідіарності створює умови для його неоднозначного розуміння та спроб застосування різними учасниками інтеграційного процесу. В цьому відношенні зокрема на національному рівні принцип субсідіарності знаходить свою підтримку як серед держав-прихильниць наднаціональної інтеграції, так і держав, що відстоюють міжурядові принципи інтеграційного співробітництва. Останнє ще раз підкреслює особливу вагомість державного фактора в процесі становлення та зміни співвідношення між наднаціональною та міжурядовою формами інтеграційного управління. Запроваджений Маастрихтським договором принцип субсідіарності залишив незмінним попередній розподіл компетенцій, відповідно до якого у першочергово визначених за ЄЕС інтеграційних галузях, управління продовжували здійснювати національні уряди. В цьому відношенні принцип субсідіарності зберігав провідну роль держав, а також не сприяв процесу федералізації Євроспільноти в цілому. Розмитість принципу субсідіарності, а також його нездатність змінювати баланс компетенцій між Євросоюзом та державами-членами, на сучасному етапі служать запорукою збереження наднаціонально-міжурядового виразу більшості інтеграційних галузей, як галузей спільного управління поміж двома рівнями влади. В цьому плані принцип субсідіарності відображає характеристики конкуруючого федералізму, за якого допускається можливість рівнозначної автономності основних складових об’єднання. Водночас, в сучасних умовах деконцентрації та децентралізації, що спричинені процесом поглиблення інтеграції, принцип субсідіарності не веде до зміцнення субнаціонального рівня управління і, відповідно, до кардинальної трансформації міжрівневого балансу сил. Останнє знову підкреслює біполярний характер сучасного Євросоюзу, в межах якого домінуючими залишаються виключно наднаціональний та національний управлінські полюси. На сучасному етапі інтеграції спроби вироблення альтернативної наднаціональній та міжурядовій форми управління, зокрема, через запровадження «відкритого методу координації» не виявилися успішними, а стали результатом лише посилення міжурядової складової ЄС. Безпосередніми наслідками застосування відкритого методу координації в рамках першої інтеграційної опори ЄС є зміна у співвідношенні між наднаціональним та міжурядовим управлінням як в інституційному, так і міжгалузевому вимірах. В рамках інституційного виміру застосування відкритого методу координації веде до посилення міжурядових рис Ради міністрів на противагу наднаціональним. Останнє пояснюється: 1) необхідністю запровадження процедури міжурядових консультацій в Раді з метою реалізації процедури координації економічних політик держав-членів ЄС; б) потребою у практичному досягненні консенсусу поміж урядами держав-членів в процесі вироблення тих або інших проектів спільних цілей, завдань та дій в сфері економічної політики. В рамках міжгалузевого виміру застосування відкритого методу координації веде до посилення в сфері економічної інтеграції ролі міжурядово-комунітарних інституційних конфігурацій на противагу наднаціональним або наднаціонально-комунітарним. Останнє пояснюється домінуючими позиціями на стадіях вироблення, прийняття та контролю за виконанням вже прийнятих рішень, Ради міністрів та Євроради. Ключовим моментом в даному випадку залишається відсутність саме наднаціонального контролю за реалізацією виробленої на засадах відкритого методу координації політики. | 