1. Концепція сталого розвитку фактично пропонує новий підхід до проблеми світоустрою. Цей підхід передбачає суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя, зокрема, в політичній, на всіх рівнях організації людських спільнот. У зв’язку з переходом до сталого розвитку перед політичною системою постають нові складні цілі і завдання, які потребують певної її трансформації. Так, сталий розвиток ставить на порядок денний політичних інститутів (національного і глобального масштабів) проблеми, що пов’язані із досягненням балансу між необхідністю глобального управління і збереженням державного суверенітету, пошуком ефективних методів розв’язання глобальних і локальних проблем, знаходженням нових форм міжнародного співробітництва, з’ясуванням відповідності тих чи інших моделей політичних трансформацій ідеалам та цілям сталого розвитку, пошуком оптимальної системи прийняття рішень тощо. 2. Перехід світового співтовариства до моделі сталого розвитку – процес тривалий, складний і суперечливий. Перепони, що стоять на заваді сталому розвитку, мають переважно економічне і політичне походження. Щодо політичних аспектів, то тут проблеми сталого розвитку містяться головно в інституційній та управлінській сфері. З одного боку, неможливість перейти до сталого розвитку зумовлена суперечностями сучасного етапу розвитку світового співтовариства (нерівномірність розвитку на глобальному і національному рівнях, регіональні конфлікти тощо), що перешкоджають реалізації в повному обсязі відповідної стратегії. З іншого боку, невдачі практичної реалізації концепції пояснюються невідповідністю існуючих інститутів, норм і правил і зрештою світогляду новим вимогам до процесу розвитку. На міжнародному рівні відсутній дієвий механізм впливу координації і контролю держав щодо їх діяльності в цьому напрямку. Своєю чергою, на національному рівні спостерігається брак політичної волі, що не дає змогу обрати сталий розвиток як національну мету і організувати ефективну систему управління. Крім того, реалізація концепції сталого розвитку означає не просто коригування політики держав, корпорацій і МФТІ за вектором соціальної і екологічної спрямованості, вона потребує суттєвої зміни структур економічної і політичної влади, системи ухвалення рішень на національному і глобальному рівні. А такі зміни, безумовно, торкнуться амбіцій правлячої верхівки, зокрема наймогутніших суб’єктів глобалізації, що є істотною причиною браку відчутного прогресу в напрямі сталості. 3. Важливою проблемою для сталого розвитку є його взаємодія із глобалізацією. Тут важливо розрізняти об’єктивні процеси глобалізації і ідеологію глобалізму. Перед людством постала альтернатива – глобалізація як природна форма інтернаціоналізації, або глобалізм як абсолютна влада наднаціональних корпорацій, держав-глобалізаторів, їхніх міжнародних установ та об’єднань. Головним завданням тут є відрізнити одне від іншого і подолати негативні наслідки другого. Так, об’єктивні процеси глобалізації, що супроводжуються широкою інтернаціоналізацією, інтеграцією, розширенням зони вільної торгівлі, поширенням демократичних цінностей, величезними інформаційними потоками, теоретично є дружніми до концепції сталого розвитку і можуть сприяти йому. Одночасно глобалізм з його негативними наслідками (жорсткі правила у сфері економіки, фінансів, несправедливі правила світової торгівлі, відсутність прозорості і рівності в системі МФТІ) суперечить концепції і унеможливлює встановлення механізмів сталого розвитку. 4. Найважливішою функціональною парадигмою сучасності є забезпечення керованості суспільного розвитку в глобальному масштабі. З одного боку, без глобальної координації своєї життєдіяльності людство обходитися вже не може, а з іншого, система „суспільство-біосфера” є такою складною, що не піддається глобальному плануванню або управлінню. Проблема переходу до сталого розвитку це не проблема економіки, екології чи обмеженості ресурсів, це проблема насамперед політичної узгодженості, створення адекватного механізму управління розвитком складної системи. Для забезпечення сталого розвитку принципово важливим є найскоріше налагодження ефективної взаємодії всіх рівнів людської організації – від місцевого до глобального. 5. У зв’язку з необхідністю переходу до сталого розвитку перед державою постає низка завдань. Перш за все, з’являється відносно нова функція – перехід від механізмів простого відтворення до забезпечення виживання і сталого розвитку, – яка синтезує всі традиційні функції держави. Сталий розвиток має розглядатися як неодмінна умова стабільності і безпеки. Держава повинна сприяти розвитку громадянського суспільства, вільному поширенню інформації, поділу влади, делегуванню повноважень у сфері планування і управління на якнайнижчий рівень у структурі державної влади, адже демократичний політичний режим є найсприятливішим для реалізації принципів сталого розвитку. Організація управління сталим розвитком на національному рівні перш за все має базуватися на звичайному циклі управління: визначення мети (перехід на принципи сталого розвитку), формування показників досягнення цілей (індикатори сталого розвитку), вибір засобів управління (бажано демократичних), організація власне управління, зіставлення отриманого результату з метою і, у разі потреби, коригування або повторення дій. 6. Для України питання сталого розвитку є гостро актуальним. Проте воно і досі не визнане таким на рівні влади і перебуває на периферії уваги суспільства. Кожна зміна влади, і остання в тому числі, інтенсифікує створення передумов для вдосконалення національної стратегії. Очевидно, що першочерговими залишаються завдання поліпшення якості життя населення, забезпечення прискореного економічного розвитку в поєднанні з оптимізацією використання природних ресурсів і без завдання шкоди довкіллю. Паралельно має бути розроблена розрахована на довгострокову перспективу модель національного розвитку, що передбачала б як одну із своїх складових повномасштабне врахування вимог сталості. Суспільство потребує широкого обговорення проблем сталого розвитку із залученням інститутів громадянського суспільства, ретельного врахування досвіду інших держав. Основними складнощами України на шляху до сталого розвитку є обмеженість ресурсів, гострота проблем, пов’язаних з перехідним етапом соціально-політичного і економічного розвитку, застарілі структура і технологічний рівень промисловості. Водночас наявні вагомі позитивні чинники: оновлення влади, заявлена політична воля до модернізації, можливість найширшої суспільної підтримки ідеї сталого розвитку, яка є однаково привабливою для різних політичних сил, зрештою, – значний потенціал міжнародної співпраці. Перспективним варіантом просування країни до сталого розвитку може стати інтеграція її в ЄС та приєднання до відповідних програм європейської спільноти. |
