У дисертаційній роботі наведено теоретичні узагальнення, на основі яких отримала подальший розвиток розробка концептуальних положень щодо обґрунтування сутності, структури, тенденцій становлення та можливих напрямів розвитку приватних підприємницьких агроформувань у пореформеній моделі аграрного сектора економіки України. Все це дало можливість зробити висновки теоретичного і практичного спрямування. 1. Відносини власності на землю та інші засоби і предмети праці переплітаються з відносинами господарювання й створюють «власницько-господарські» відносини. Базовими є відносини власності, які визначають суспільну форму поєднання факторів виробництва, форми управління і розподіл результатів, форму господарювання. До приватних відносяться ті з них, в яких власником-господарем є одна особа (або сім’я як одна особа). В агарній сфері такими передусім є селянські або фермерські господарства. Вони не однорідні. Їх можна класифікувати за різними ознаками: за розмірами; рівнем спеціалізації, кооперації та інтеграції, товарності; кількістю найманих працівників тощо. 2. Спільною ознакою для усіх приватних агроформувань є наявність на рівні первиної виробничої ланки власника, який самоособисто здійснює функції менеджера, а нерідко і працівника, безпосередньо зацікавлений у високих результатах господарської діяльності. Поєднання в одній особі власника, господаря і працівника самореалізує її сумлінне і творче ставлення до праці, стимулює ефективне використання живої та уречевленої праці. У цьому аспекті інші форми господарювання поступаються приватним. У сільському господарстві чинник приватної власності має порівняно більш вагоме економічне значення, ніж в інших сферах економіки, що обумовлено його тісним зв’язком з природою. 3. Особливістю приватних аграрних господарств є те, що чимало їх мають переважно натуральний характер. Порівняльна оцінка їх економічного потенціалу і товарних дає підстави стверджувати, що перші поступаються другим, оскільки є дрібними, не мають змоги використовувати переваги суспільного поділу праці, не зазнають позитивного впливу ринкових принципів. Їх відносна життєстійкість обумовлена низькими доходами селян. З позицій усієї аграрної сфери натуральні господарства – це ознака її відсталості, неможливість забезпечити на належному рівні продовольчу безпеку країни. Саме тому необхідна їх трансформація у переважно бізнесові господарства. 4. У складі товарно-підприємницьких агроформувань (за рівності інших умов і в межах оптимальних розмірів) дрібні і малі приватні господарства поступаються за ефективністю великим (закон переваг великих господарств у порівнянні з дрібними). В міру розвитку продуктивних сил економічна вагомість чинника розмірів господарства зростає. Нині вирішальне значення набуває висока технічна і технологічна оснащеність господарств, а їх ефективне використання можливе на більш-менш великих земельних площах. Цим і пояснюється дія наступних прогресивних тенденцій у сільському господарстві розвинутих країн: зменшення кількості аграрних господарств і зростання їх розмірів земельних площ, технічної і технологічної оснащеності; зосередження значних обсягів виробництва товарної продукції у великих господарствах; об’єднання приватних господарств у різні кооперативи, поява і розвиток сільськогосподарських корпорацій сімейного і несімейного типів; інтеграція фермерських господарств з підприємствами третьої сфери АПК. 5. З самого початку аграрної реформи в Україні почав формуватися сектор фермерських господарств. Його розвитку притаманні наступні тенденції: зростання кількості фермерських господарств; збільшення загальних земельних площ, які обробляються фермерами і в розрахунку на одне господарство, а відповідно зростання обсягів виробництва валової продукції і на одне господарство; збільшення питомої ваги фермерських господарств у загальному виробництві валової продукції; спеціалізація фермерських господарств переважно на рослинницьких видах продукції і насамперед соняшника, зернових, цукрових буряків. Водночас фермерство в Україні не отримало належного розвитку. Його питома вага у виробництві валової продукції сільського господарства складає лише – 3,5%. Це обумовлено передусім макроекономічними умовами: диспаритетом цін, а відповідно низькою платоспроможністю фермерських господарств; відсутністю належного макроекономічного середовища; низьким рівнем допомоги держави фермерам, особливо в сфері кредиту. 6. Фермерство в Україні отримало однобоку спеціалізацію. Тут виробляють в основному зерно, соняшник, цукрові буряки тощо. Тваринництво має для них споживчий характер. Таке положення обумовлено низьким рівнем цін на тваринницьку продукцію, відсутністю стартового капіталу для спорудження тваринницьких приміщень і придбання племінної худоби. При сучасній структурі організаційно-правових форм господарювання в аграрній сфері і для фермерів, і для всього сільського господарства більш раціональним була б спеціалізація фермерських господарств переважно на трудомістких видах сільськогосподарської продукції, і в певній мірі тваринницьких галузях. Це дало б фермерам і членам їх сім’ї більш рівномірну зайнятість і отримання доходів, менший ризик. 7. Подальший розвиток фермерства в Україні потребує вирішення усіх зазначених проблем. Деякі з них поступово втрачають первісну гостроту. Це насамперед стосується кадрової проблеми (вже здійснюється підготовка фермерів з вищою освітою, функціонуючі фермери усе більше набувають практичного досвіду), отримує подальший розвиток оренда землі, кредитна система. Найбільш гострою залишається проблема низьких цін на вироблену продукцію. Низькі доходи фермерів породжують проблему забезпечення їх технікою, добривами, а це ще більш знижує рентабельність їх виробничої діяльності. Держава повинна зайняти більш активну позицію у підтримці приватного підприємництва в аграрній сфері. Визначальними напрямами тут є відповідна фінансово-кредитна, податкова політика держави і регулювання аграрного ринку. 8. В Україні на базі КСП створені і функціонують приватні (приватно-орендні) підприємства. Як і фермерські господарства вони базуються на приватній власності і одноосібній організації виробництва. Від фермерських господарств вони відрізняються тим, що сформовані на базі колишніх КСП, зберегли їх земельні наділи і майно, які орендували у членів КСП. А тому такі господарства у середньому є більш великими ніж фермерські господарства і практично вони використовують найманих працівників, більшість з яких є орендарями землі і майна щодо власника підприємства. Приватні підприємства у порівнянні з більшістю фермерських господарств мають переваги великих. Чинник приватної власності у поєднанні з останнім обумовлює їх порівняно вищу ефективність стосовно приватно – спільних агроформувань. 9. На відміну від приватних підприємств в цілому по Україні, в Дніпропетровській області відповідні підприємства мають більший розмір земельних угідь та кількості найманих працівників на одне підприємство, але в них слабка матеріально-технічна база. Проте головний показник економічної ефективності виробничої діяльності – рівень рентабельності – найвищий у порівнянні з іншими організаційно-правовими формами господарювання, завдяки поєднанню двох чинників – напрямку спеціалізації та поєднання в одній особі власника і господаря. Але, не дивлячись на позитивні результати економічної діяльності, приватні підприємства, як і інші організаційно-правові форми господарювання, мають головну проблему – це диспаритет цін з першою та третьою сферами АПК, який не дає можливості оновити матеріально-технічну базу підприємств. 10. Наявність найманих працівників у приватних підприємствах обумовлює необхідність вирішення проблеми щодо забезпечення ефективності їх праці. Враховуючи сучасний стан розвитку держави, рівень заробітної плати робітників сільського господарства, а також те, що за даних умов селянин повинен знаходити інші сфери прикладання ефективної праці для того, щоб вижити (такими стали особисті селянські господарства), такі чинники як конкуренція за робочі місця, тиск безробіття тощо не спрацьовують. Головним чинником щодо забезпечення ефективної праці є грошова винагорода, яка тісно пов’язана з результатами виробництва, тобто це „фінансова співпраця” (участь найманих робітників у прибутках підприємства). |
