Завершуючи наукове дослідження, автор подає підсумки виконаної роботи, в яких відображається вирішення поставленого наукового завдання, що полягає в теоретичному та практичному обгрунтуванні становлення і розвитку інституту управління майном в Україні в розрізі існуючих соціально-економічних, законотворчих та правозастосовчих реалій. Результати дослідження дозволили обгрунтувати наукові положення та висновки, які характеризуються теоретичною новизною та практичним значенням в аспекті удосконалення правового механізму регулювання відносин (довірчого) управління у вітчизняному законодавстві: 1) визначено своєрідність такого правового явища англосаксонської системи права, як траст (довірча власність), який сформувався за певних історичних умов, що унеможливлює його вихід за рамки цієї системи без суттєвих трансформацій; 2) шляхом порівняльно-правового аналізу характерних рис довірчих конструкцій в країнах континентальної правової сім’ї, доведено, що, створені без порушення їх концепції „єдиного” права власності, такі конструкції дозволяють вирішувати ті правові завдання, для розв’язання яких в країнах англо-американського права існує траст; 3) обгрунтовано практичну недоцільність запровадження українським законодавцем моделі „права довірчої власності”; водночас, доведено, що повноваження управителя щодо переданого йому майна виникають з договору, а не в результаті трансмісії відповідних складових права власності від власника до управителя; 4) визначено, що сконструйований в ЦК України договір управління майном має квазіфідуціарний характер, є реальним, двостороннім, оплатним; за наявності вигодонабувача може бути кваліфікований, як договір на користь третьої особи; 5) на підставі аналізу характерних ознак речових прав зроблено висновок про зобов’язальний характер правовідносин „управитель – треті особи”; 6) розроблено загальні критерії оцінки категорії „належної турботливості” та запропоновано встановити презумпцію невиявлення управителем належної турботливості; 7) доведено, що управитель, вчиняючи правочини з третіми особами в процесі управління, є самостійним суб’єктом цивільно-правової відповідальності, а установник несе лише ризик несприятливих наслідків управлінської діяльності управителя; 8) запропоновано конструювати договір управління майном підопічних таким чином, щоб установником управління за будь-яких обставин виступав би орган опіки та піклування; виявлено низку специфічних ознак такої конструкції; 9) для найбільш ефективного захисту майнових інтересів дитини, не позбавленої батьківського піклування, і майно якої потребує професійного управління, запропоновано передбачити можливість укладення договору управління майном батьками (усиновителями) такої дитини; 10) зроблено загальний висновок, що для повного розкриття потенціалу інституту управління майном у вітчизняному праві необхідно розробити дієвий правовий механізм систематизованого регулювання окремих його особливостей, втілення якого є можливим тільки на рівні закону. |