Ідеї видатних педагогів дожовтневого періоду, періоду української революції, 20-х рр. ХХ ст. спричинилися до помітного впливу на становлення майбутньої системи фізичного виховання в Україні. Ці ідеї були неоднозначними щодо мети, завдань та змісту, а також - форм і засобів фізичного виховання дітей і шкільної молоді. Постанови ЦК ВКП(б), резолюції партійних з’їздів та конференцій, циркуляри Наркомосу щодо фізичної культури справили безумовно позитивний вплив на становлення змісту і засобів фізичного виховання у початкових і семирічних школах України у 20-ті р.р. Проте вони мали декларативний характер, оскільки слабка матеріально-технічна база цих освітніх закладів не дозволяла повністю виконувати відповідні функції. Відсутність єдиних навчальних планів і програм, реалізація комплексних програм на уроках фізкультури, епізодичність цих уроків у 20-ті рр. не сприяли становленню самої системи. Організація фізичного виховання в українських школах у ці часи відрізнялася від шкіл РРФСР. У Росії був заборонений змагальний і танцювальний методи, не визнавалися елементи сокольської гімнастики. У старших класах фізкультура і облік успішності були відсутні. Позитивний досвід реалізації комплексу “Здорова пролетарська зміна” був покладений згодом в основу Всесоюзного фізкультурного комплексу “Будь готовий до праці і оборони”. Суттєвою тенденцією стала воєнізація процесу фізичного виховання, характерна для всього періоду дослідження. Тотальною вона стала після запровадження фізкультурного комплексу “Готовий до праці і оборони”. Зміст воєнізації шкільної фізичної культури полягав, по-перше, у формуванні умінь учнів у виконанні військово-прикладних вправ; по-друге, у воєнізації шкільного середовища, у якому проводились заняття. Уміння поводитись у воєнізованому середовищі учнів семирічок, середніх шкіл було важливим елементом уроків фізкультури. Основними формами позаурочної роботи з фізичного виховання в українських школах у 1917-1941р.р стали: фізкультурно-оздоровчі вправи в режимі шкільного дня, діяльність шкільних гуртків фізкультури та спортивних секцій, екскурсії та туристичні походи, робота літніх оздоровчих таборів та майданчиків, воєнізованих гуртків та добровільних дитячих спортивних товариств. Як засвідчує аналіз, у становленні та розвитку системи фізичного виховання у загальноосвітніх школах України доцільно виділити наступні етапи:
а) пропедевтичний (1917-1920);
б) початок становлення (1920-1925);
в) завершення становлення (1925-1932);
г) розвитку (1932-1941).
Для пропедевтичного етапу фізичного виховання в школах України періоду УНР суттєвими були визначення мети, завдань і змісту фізичного виховання, пошук нових форм та видів діяльності. У цей час простежується суперечність між поглядами прихильників української системи тіловиховання та радянськими вченими на роль сім’ї у фізичному вихованні дітей та молоді. Перші надавали великого значення вихованню в родині. Представники радянської системи освіти, виходячи з помилкової тези про неминучий розпад сім’ї, висловлювались за відсторонення батьків від виховання загалом і фізичного зокрема. У зв’язку з цим вони визнавали дитячий будинок основним у галузі соціального і фізичного виховання. Крім того, українські вчені С.Русова, І.Тешенко, Г.Ващенко та ін. будували фізичний розвиток на національних традиціях, а Н.Крупська, А.Луначарський, С.Шацький та ін. віддавали перевагу груповим, воєнізованим формам. Крім того, на цьому етапі фізичного виховання достатньо чітко віддзеркалюються наступні тенденції: декларування його змісту з боку освітніх керівних органів; епізодичність у здійсненні виховного процесу; оздоровча спрямованість фізичного виховання школярів.
Етап початку становлення змісту та фізкультурно-оздоровчих форм фізичного виховання в початкових та семирічних школах України виявлявся у спробі вчителів системно впроваджувати комплекс оволодіння учнями знаннями, вміннями з фізичної культури, засобами загальної та особистої гігієни. Було зроблено спробу сформулювати нові завдання з фізичної культури, як-от: зміцнення здоров’я школярів та підготовка їх до праці й оборони. На цьому етапі простежуються суперечності між ідеєю “фізкультуризації” шкільного побуту та нерозумінням адміністрації шкіл і частини вчительства доцільності фізкультурно-оздоровчих форм з гігієнічної точки зору; між необхідністю забезпечення учнів спортивними залами, фізкультурними майданчиками, оплатою праці інструкторів фізкультури і відсутністю достатнього фінансування; між вимогою Вищої ради з фізичної культури щодо обов’язкового введення уроку фізкультури в усіх закладах та відсутністю єдиних програм, за якими вони мали проводитись.
Серед домінуючих тенденцій доцільно виділити: залучення усього педагогічного персоналу шкіл для організації та проведення фізкультхвилинок, ранкової зарядки школярів; створення регіональних, загальношкільних планів з фізкультури у зв`язку з відсутністю єдиних державних; запровадження певних форм позашкільної фізкультурної діяльності; створення в округах та губерніях України рад фізичної культури.
На етапі завершення становлення системи фізичного виховання учнів у школах України фізкультура мала пронизувати всі напрями життєдіяльності учнів (уроки, рухливі ігри, гімнастика, поєднання фізичних вправ і гігієнічних факторів, раціональне поєднання праці і відпочинку, дотримання режиму дня). Окреслений етап характеризують тенденції: систематичність проведення уроків та їх поєднання з позаурочними формами; впровадження елементів воєнізації у процес фізичного виховання школярів; посилення державного централізованого керівництва у цій галузі. Серед суперечностей цього етапу слід відзначити: недооцінку ролі вчителя фізкультури у навчальному процесі з боку керівних органів освіти та адміністрацій шкіл; між завданнями, які ставилися перед школою у галузі фізкультури, та частим невиконанням розкладу уроків, а також нестачею висококваліфікованих фахівців; між утвердженням мети, завдань та засобів гармонійного розумового і фізичного розвитку учнів та відсутністю набутків педагогіки у цьому напрямку.
На етапі розвитку системи фізичного виховання у загальноосвітніх школах України (з початку 30-х рр. ХХ ст.) уроки фізкультури доповнюються систематичними заняттями учнів у гуртках, спортивних секціях, участю у спартакіадах та широкого залучення до складання нормативів комплексів БГПО та ГПО і ГПО ІІ. Останні слугували підготовці майбутнього воїна. Весь цей процес набуває послідовності, системності. Все ж таки новому етапові були притаманні певні суперечності: велика кількість нормативів та високих вимог знижувала кількісне зростання охоплення учнів фізкультурою в школах, не заохочувала їх до занять фізичними вправами; ігнорування кліматичних умов спричиняло до хаотичної заміни нормативів на місцях, що, в свою чергу, призводило до різнобою в обліку результатів складання нормативів зазначених комплексів.
Крім комплексу ГПО, даний етап розвитку системи фізичного виховання в українських школах характеризує тотальна воєнізація; першочергового значення набуває участь у військових гуртках. Суперечність полягала в тому, що школи не мали достатньої матеріально-технічної бази для їх організації, не вистачало відповідних військово-спортивних знарядь, підготовлених фахівців, що також не сприяло ефективності здійснення цієї справи.
6. Серед загальних провідних тенденцій процесу становлення та розвитку системи фізичного виховання учнів у школах України досліджуваного періоду виділяються наступні:
Процес становлення змісту, форм і засобів фізичного виховання учнів здійснювався до початку 30-х років;
Учителі шкіл-семирічок керувалися в своїй роботі програмами Наркомосу УРСР як провідними настановами, проте знаходили в повсякденній практиці нові методи та форми фізкультроботи серед учнівського загалу;
Завдання, які ставилися перед фізичним вихованням в школі, поступово змінювалися від санітарно-гігієнічних до зміцнення фізичних сил та підготовки молоді до військових дій;
Логічним завершенням воєнізації процесу фізичного виховання у 30-ті рр. стало складання старшокласниками нормативів комплексу ГПО і ГПО ІІ.
Нині, на етапі реформування освітньої галузі, виникає необхідність звернення й до досвіду становлення фізичного виховання дітей та молоді, оскільки його уроки, результати можуть слугувати справі реалізації сучасної комплексної програми “Фізичне виховання – здоров’я нації”. Природно, що проблема становлення і розвитку шкільного фізичного виховання в Україні у 20-х – 30-х р.р. ХХ ст. не вичерпується нашим дослідженням. Перспективними напрямками подальших пошуків можуть бути зіставно-порівняльний аналіз становлення форм та засобів фізичного виховання у школах Радянської (у складі СРСР) та Західної (у складі Польщі) України (1917-1939рр.), а також аналіз особливостей становлення змісту, форм і методів фізичного виховання у загальноосвітніх національних школах України (1920-1932 рр.).
|
