У висновках підведені підсумки дослідження, що виносяться на захист: – встановлено, що наявна джерельна база дослідження представлена різноманітними за формою і характером документами та матеріалами. В цілому вона є репрезентативною для комплексного і цілісного дослідження процесу становлення та розвитку українознавчих досліджень у системі університетських центрів і провідних наукових організацій Наддніпрянської України в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. Аналіз стану наукової розробки проблеми показав, що дана тематика не була предметом ґрунтовного спеціального вивчення. Крім того, при розгляді теоретико–методологічних засад поставленої наукової проблеми виявлено, що українознавство виникає у середині ХІХ ст., а остаточно утверджується як цілісна наукова система саме в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст.; – з’ясовано, що остання чверть ХІХ – початок ХХ ст. характеризуються процесом становлення і активним розвитком україністики та українознавчих досліджень, їх остаточним ідейно–концептуальним і організаційним оформленням. Важливу роль у цьому складному процесі відіграли університетські центри Наддніпрянської України того часу – Університет св. Володимира у Києві, Харківський та Новоросійський університети. Саме в цих вищих навчальних закладах активно розгортаються українознавчі дослідження, що в тих чи інших університетах через певні обставини (насамперед політичні) мали різний рівень розвитку і деякі особливості. Зазначені університети стають головними осередками українознавчих студій у своїх регіонах: Київський університет – на Правобережній, Харківський – на Слобідській і Лівобережній Україні, Новоросійський – у Південній Україні. Усе це створило умови для формування професійної спільноти українських вчених, яка й виступила ініціатором здійснення різнопланових українознавчих досліджень; – доведено, що одним з найбільших центрів розвитку українознавчих студій того часу був Університет св. Володимира. Завдяки науковій діяльності професорів університету В. Антоновича, М. Дашкевича, І. Лучицького, М. Довнара–Запольського та інших українська історична наука досягнула визначних здобутків. Потужна українознавча робота В. Перетца, В. Розова, С. Маслова, А. Лободи започаткувала справу дослідження історії української мови, літератури, палеографії, фольклористики. Творча діяльність професора Г. Павлуцького заклала основи для розвитку української мистецтвознавчої науки, яка обгрунтувала самостійність і оригінальність української мистецької традиції. Крім того, під час революції 1905–1907 рр. українське студентство і національна професура університету виступали за впровадження у вищих навчальних закладах Наддніпрянщини українознавчих кафедр і навіть намагалися втілити цю ідею в життя; – вияснено, що важливим українознавчим осередком був також Харківський університет. Зокрема, науковий доробок Д. Багалія, В. Барвінського, М. Плохинського та інших істориків університету, створений на основі критично–осмислених джерел, став підґрунтям для розвитку національної історичної науки, поглибленого вивчення питань минулого Слобідської та Лівобережної України. Великої наукової вартості набрали українознавчі дослідження професора М. Сумцова у сфері етнографії, фольклористики і літературознавства. Харківський університет був також осередком вивчення української мистецької спадщини, яку вивчали М. Сумцов і Є. Редін; – виявлено, що провідним науковим центром Південної України в останній чверті ХІХ ст. – 1917 р. був Новоросійський університет в Одесі. Українознавчі дослідження у ньому мали помітне місце, хоча й меншою мірою, ніж у інших університетах Наддніпрянщини, що було зумовлено несприятливими політичними обставинами. Проте активна наукова діяльність професорів і викладачів цього університету, передусім А. Синявського, Е. фон Штерна, О. Маркевича, І. Линниченка, О. Грушевського та ін. сприяла розвиткові україністики в історії та географії. Меншою мірою у Новоросійському університеті розвивалися українознавчі пошуки у галузі філології. Про це свідчать наукові розробки місцевих філологів В. Григоровича, О. Кочубинського, В. Істріна. Частина вчених і студентів університету брали діяльну участь в українському національному русі під час подій 1905–1907 рр. Однією з форм була участь значної частини викладацького складу в роботі одеської „Просвіти” та подання студентських вимог і петицій щодо відкриття українських кафедр тощо; – встановлено, що окрім університетських центрів Наддніпрянської України, якими були Київський, Харківський і Новоросійський університети, в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. важливими осередками українознавчих досліджень виступають численні наукові установи та організації академічного типу, які існували у той час на українських теренах. Провідними серед них були Українське Наукове Товариство у Києві та Харківське історико–філологічне товариство, які внесли вагомий доробок у процес становлення та розвитку українознавчих досліджень. Проаналізовано форми і методи наукової діяльності вищезгаданих організацій у галузі українознавства. Відзначено, що ці українознавчі установи мали як спільні, так і відмінні риси. До спільних треба зарахувати те, що вони були засновані на громадських началах, мали всеукраїнський характер і високий ступінь академічності. Різниця ж полягала у тому, що у системі УНТ переважали українознавчі дослідження у сфері філології та історії, а члени ХІФТ переважно займалися розробкою питань української етнографії, археології, мистецтвознавства. Ці наукові установи не тільки сприяли розвиткові українознавчих досліджень, але й поширювали українознавчі знання серед широких верств населення, популяризували їх, тим самим підносили рівень національної самосвідомості українського народу. У цьому й полягає їх головна заслуга і перед українською наукою та культурою, і перед українською нацією в цілому. Отже, у дослідженні з’ясовується, що в останній чверті ХІХ ст. – 1917 р. українознавство пройшло складний і суперечливий процес свого становлення та розвитку, остаточного оформлення та інституціоналізації, яскравим виявом чого було активне розгортання українознавчих досліджень у системі університетських центрів та провідних наукових організацій Наддніпрянської України. Українознавчі пошукування того періоду заклали міцне підгрунтя для активного розвитку українознавства у наступні, насамперед 20–ті рр. ХХ ст., тим самим збагативши не лише українську, а й світову культурно–наукову традицію. Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження: Статті у фахових виданнях: 1. Нагірняк О.Р. Українознавчі дослідження у Київському університеті на початку ХХ століття // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць — К., 2002 — Вип.10 — С.106—118. 2. Нагірняк О.Р. Українознавчі дослідження у Новоросійському університеті наприкінці ХIХ — початку ХХ ст. // Пам’ять століть — 2004 — № 6.— С.62–85. 3. Нагірняк О.Р. Харківське історико-філологічне товариство — головний українознавчий осередок Лівобережної та Слобідської Наддніпрянщини кінця ХIХ — початку ХХ ст. // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць.— К., 2004 — Вип. 14.— С. 92-126. Інші публікації: 4. Нагірняк О.Р. Роль Михайла Грушевського у створенні Українського Наукового Товариства // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності: Зб. наук. праць – К., 2002 – С.104–111. 5. Нагірняк О.Р. Внесок Миколи Дашкевича у розвиток українознавства в Київському університеті (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції «Динаміка наукових досліджень». Дніпропетровськ, 21-30 червня 2004 року. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – Т. 7. Історія України. – С. 52-53. 6. Нагірняк О.Р. Розвиток українознавчого природознавства у діяльності Товариства дослідників Волині на початку ХХ ст. // Історія освіти, науки і техніки в Україні / Матеріали ІІ конференції молодих вчених та спеціалістів. 27-28 травня 2004 р. Київ. – К., 2004. – С. 136-139. |