Узагальнення основних результатів дослідження дозволило автору дійти таких висновків: 1. Парадигмальні установки культурної традиції постнекласики завдяки евристичному потенціалу нелінійного мислення стали основоположними для вироблення наукових гештальтів, необхідних для осмислення соціально-історичних трансформацій. Процес становлення нелінійного мислення знаходиться на етапі утвердження парадигми нелінійності як такої, що визначає науковий дискурс та світоглядні установки сучасних вчених як гуманітарної традиції знання, так і природничо-наукової. Розвиток ідей нелінійності ініціював парадигмальні зрушення у загальнонауковій картині світу та привніс кілька важливих методологічних інновацій у соціально-історичне пізнання, а саме: неодетермінізм, ідіографізм, темпоральність та ін. 2. Методологічна база дослідження дала можливість здійснити перехід до якісно нового розуміння історичного процесу. Правомірним буде стверджувати, що ідея нелінійного розуміння історичних процесів конституюється протягом всієї історії осмислення людством проблеми континууму часу. Але саме постнекласика припускає існування різних концепцій історичного часу. Таким чином, можна констатувати наростання нелінійності у світоглядних орієнтирах людства. Введення параметрів порядку в історичне пізнання дозволяє максимально розширити горизонт прогнозу розвитку соціуму і навіть задавати його межі залежно від «жорсткості» введених параметрів. Нелінійна концепція ввела в сучасну історичну науку постулат про взаємодетермінованість зв’язків у тріаді часу, а також про складний і нелінійний характер цих зв’язків. Постнекласичні інтерпретації метаісторичних процесів правомірно обґрунтовувати глибоким самоусвідомленням людини в часі. Вимірною одиницею історії в постнекласиці стає людина. Такий висновок змушує переосмислити наявні підходи до організації і управління в сучасних соціальних системах, оскільки держава є єдиним реальним механізмом досягнення згоди і взаємопорозуміння між представниками різних політичних сил, соціальних верств та етнічних спільнот. Онтологічною властивістю такого узгодження стає людиновимірність. 3. Процеси інституалізації в сучасній державі осмислюються автором на основі евристичного потенціалу нелінійної методології. Постнекласична парадигма визначає місце суб'єкта управління в структурі суспільства, а об’єкт управління наділяється владними повноваженнями. Саме тому рівень державного управління визначається як когерентний рівню особистісного розвитку його учасників – як владної еліти, так і пересічних членів суспільства. Зазначається поступове пом'якшення тлумачення основної функції держави, що полягає в її монополії застосовувати «силову дію» не тільки у випадках соціальної патології, але й у випадках процесів управління в загальному сенсі цього поняття. Роль формалізатора відносин між суспільством і державою відіграє інститут права, який розуміється як система норм і правил, вироблених і санкціонованих суспільством та формально-юридично закріплених державою і в основі якого лежать самоорганізаційні інтенції громадянського суспільства. Зроблено висновок, що ефективність управління залежить від уміння владної еліти використовувати інноваційні впливи суб’єктів, що самоорганізовуються, при плануванні і досягненні тих чи інших результатів. Суть постнекласичного конструювання державності полягає в коеволюції держави і соціальних суб’єктів та їх об’єднань на основі самоорганізації та позитивних зворотних зв’язків. Соціальний суб'єкт, що конструює, і конструйована ним держава складають процесуальну єдність. Показаний взаємозв'язок психічних структур світосприйняття і уявлень про світопорядок та державний устрій. З позицій теорії самоорганізації проводиться аналіз архетипів К. Юнга і робиться висновок, що символіка архетипів реалізується в процесі організації держави та за принципами, ідентичними принципам універсального процесу самоорганізації світопорядку. Обґрунтовується теза, що фрактальність є інваріантним принципом становлення державних структур. Принцип поділу влади є засадничим принципом правової держави, одним із параметрів порядку, що підтримують систему в межах стійкого динамічного розвитку, виконує роль системи заборон і противаг, особливо в періоди біфуркації. Отже, ми знову шукаємо закони самосборки державності, але тепер розуміємо, що її елементи нелокальні ні в просторі, ні в часі, але функціонально самоподібні в різних масштабах. 4. Піддавши постнекласичній інтерпретації сучасні теоретичні тенденції відображення історичних явищ та переосмисливши зміст основних інститутів державності з позицій нелінійності, автор вибудовує та обґрунтовує нелінійну концепцію становлення української державності. Досліджуючи ґенезу громадянсько-правових інститутів української державності, автор виділив шість таких точок біфуркації – державні утворення скіфських племен ІV-ІІ ст. до н.е., падіння Київської Русі у ХІІІ ст., визвольна боротьба українського народу за часів Богдана Хмельницького, визвольна боротьба 1848–1849 рр., 1917–1921 рр., проголошення незалежності української держави у 1991 році. Це точки відліку розкриття логіки нелінійних уявлень процесу становлення української державності. На її основі стає можливою побудова нелінійної концепції української державності, яка полягає у становленні самоорганізаційних структур в соціальному середовищі, що є іманентними українському соціуму та зберігаються у вигляді архетипів на основі гри та міфу свободи у його соціальній пам’яті. Нелінійна методологія забезпечує нові можливості при осмисленні ґенези української державності, оскільки актуалізує пошук законів ставлення сучасної державності, елементи якої формуються на основі самоподібності. Особливе значення отримані результати можуть мати для осмислення не стільки проблем української історії та можливостей її інтерпретації, скільки соціального управління. Зазначені методологічні можливості окреслюють еволюційний шлях української держави або ті нереалізовані можливості, які теж є частиною історичного процесу і сприяють сучасному пошуку оптимальних шляхів переходу від індустріального до інформаційного суспільства та в такий спосіб підтримують процес трансформації української політичної системи. 5. Визначено, що ефективне управління сучасним українським суспільством можливе тільки в тому випадку, якщо самоорганізаційний потенціал різних регіонів країни буде підсилено управлінськими діями, що формалізує цю цілісність на рівні інтегрального ідентитету та суб’єкт-суб’єктного управління в державі на основі фрактальності. Суть цього підходу до управління полягає в тому, що він орієнтований не на зовнішнє, а на внутрішнє, на те, що іманентно властиве самому середовищу. Інакше кажучи, він орієнтований не на бажання, наміри, проекти суб'єкта експериментальної, конструкторської, реформаторської діяльності, а на власні закони еволюції і самоорганізації українського суспільства, підґрунтям яких є архетипи, засновані на грі та міфі свободи. Методологічні інновації постнекласики дали можливість переосмислити на якісно новому рівні, зокрема, процес становлення української державності, розглянути сценарії його розвитку з позицій ідей нелінійності. Українська держава має цілий спектр можливих шляхів еволюції. Один з них – “помаранчева революція”. Це – активізація міфу свободи, що саме і є іманентним українському соціуму архетипом самоорганізації, який організував, упорядкував навколо себе спонтанно й дуже швидко безліч людей та став адекватним постіндустріальній цивілізації шляхом розв’язання наявних проблем націєдержавного будівництва України як іманентний українському соціуму архетип самоорганізації. Нелінійне моделювання соціодінамічних процесів історії української державності дозволило виявити параметр порядку, який визначає асимптотичну поведінку еволюціонуючої системи, що самоорганізується, і її перехід до того чи іншого нового стійкого атрактору. Оптимальне функціонування трикомпонентної структури державної влади (виконавча, законодавча і судова гілки в системі державної влади) на основі фрактальності не тільки може забезпечити стійкий розвиток державної системи, але й, на думку автора, складає інваріант такого. | 