Проведене дослідження діяльності старообрядців Південної Бессарабії дозволяє зробити деякі узагальнення: по-перше, прибічники старовіря протягом ХІХ - початку ХХ ст. змогли заснувати та організувати сильну релігійну організацію, яка відігравала велике значення в масштабах усього старообрядницького світу, по-друге, зберегли, законсервували в іноетнічному та іноконфесійному оточенні традиційні звичаї, обряди, побут життя. На території сучасного Українського Придунавя липовани продовжують складати впливову етноконфесійну групу регіону. Для розкриття проблеми становлення та розвитку старообрядницьких общин на території Південної Бессарабії у ХІХ - першій половині ХХ ст. авторкою проведений аналіз історіографії. Зясовано, що накопичена велика кількість матеріалу щодо старообрядництва як описового, так і теоретичного характеру, однак питання формування та розвитку старообрядницьких общин Південної Бессарабії, становлення власної потужної релігійної організації не дістали належного висвітлення. В роботі використано різноманітне коло джерел (матеріали фондів державних архівів, збірки документів та матеріалів, спогади, листи, періодична преса ХІХ ст., матеріали польових досліджень), що дає можливість оперувати достатнім фактичним матеріалом для висвітлення проблеми, узагальнень та аргументованих висновків. Авторкою вперше залучаються архівні дані про реконструкцію старообрядницьких церков наприкінці ХІХ ст., про закриття монастирів в радянські часи, висвітлюється роль монастирів як осередків старообрядництва тощо. Показаний процес виникнення старообрядництва та з’ясовані перші утиски старообрядців на території Російської імперії (від реформи Никона до нововведень Петра І), що дозволило більш чітко охарактеризувати причини переселення старообрядців. Ці причини полягали в забороні проводити богослужіння за старими обрядами, носити бороду, традиційний одяг, в необхідності платити непосильні податки, які інше населення країни не сплачувало. Окреслено та охарактеризовано на основі джерельних матеріалів основні етапи формування старообрядницьких поселень на території Південної Бессарабії; доведено, що в першій чверті ХІХ ст. в регіоні склався старообрядницький центр завдяки переселенням козаків-некрасівців з-за Дунаю, селян-втікачів, осіб, що тікали від рекрутської повинності з центральних та південних губерній Російської імперії тощо. Зазначено, що територія Південної Бессарабії протягом окресленого періоду знаходилася під владою різних країн, однак завдяки зацікавленості з боку різних країн до території Південної Бессарабії, старообрядці знаходилися на привілейованому становищі - їм дарувалася свобода віросповідання, відправлення богослужінь, дозволялося будування культових споруд тощо. Закордонні уряди відносилися індиферентно до вірування старообрядців. Російський уряд намагався продовжувати цю політику на території Південної Бессарабії, що робилося врозріз з державною політикою щодо старообрядництва. Таким чином, в Південній Бессарабії утворився потужний центр старообрядництва. Охарактеризовано взаємовідносини місіонерів та старообрядців. Зроблено висновок про те, що багато методів місіонерської роботи старообрядці перейняли у никоніанців, намагаючись захистити свою віру, традиції. Зазначено, що проголошення свободи віросповідання у 1905 р. активізувало діяльність старообрядців з приводу захисту своєї віри. З встановленням радянської влади на території Південної Бессарабії після 1944 р., поступово починає набирати обертів політика по викорененню релігійної свідомості. Доведено, що однією з умов збереження старообрядництва є існування чіткої релігійної організації. Білокриницька ієрархія, єпархії, церкви, монастирі, скити – це, передусім, осередки, за допомогою яких старообрядництво зміцнювалося та посилювалося. Завдяки зусиллям прибічників старої віри була започаткована старообрядницька ієрархія в Білій Криниці (1846 р.), заснована Ізмаїльська єпархія (1857 р.). Вперше зроблено всебічний аналіз виникнення Ізмаїльської єпархії, діяльності її єпископів в справі підтримки та зміцнення старообрядництва в регіоні. Підкреслено, що культові споруди регіону функціонували за допомогою старообрядців з Росії та підтримки іноземних держав. Так, в румунські часи старообрядницькі церкви та монастирі отримували певну суму грошей для функціонування, з встановленням радянської влади це припинилося. Під час антирелігійної кампанії монастирі, як і деякі малочисельні церкви, були закриті. Їх майно в основному було зіпсовано, серед якого - старовинні книги та ікони. Деякі церкви, завдяки власним зусиллям, старообрядці змогли відстояти. Життя старообрядців регламентувалося, переважно, релігійним календарем. Будь-які події вони співвідносили з релігійними святами. Церква відігравала в їх житті велику роль, чітке дотримання релігійних канонів було обов’язковим і вдома. Паралельно з релігійними обрядами та звичаями розглянуті народні звичаї на матеріалах календарної обрядовості. Проаналізовано двовірство старообрядців, що, безперечно, характерно для усіх слов’янських народів. Отже, традиціоналізм старообрядництва зводиться не тільки до збереження «древлего благочестя» в способі життя та поглядів, а й до консервації багатьох звичаїв та уявлень, в яких дуже тісно переплетені язичницькі та християнські елементи. Це, на перший погляд, протиставляється канонам старообрядців щодо чіткого дотримання обрядів християнської церкви, яка весь час забороняла «язичницькі ігрища», ворожіння тощо. Сформульовано, що результати дослідження є основою для наукових розробок з історії України, релігієзнавства, краєзнавства, етнографії тощо, можуть стати у пригоді при створенні державних законів щодо релігійних громад. Становище релігійних груп в країні взагалі, і старообрядницьких общин, зокрема, суттєво змінилося із здобуттям Україною незалежності. Старообрядці змогли відбудувати деякі закриті за радянських часів культові споруди, вільно відправляти та відвідувати богослужіння, відкривати недільні школи, відроджувати національні традиції тощо. |