У дисертації наведено нове вирішення наукового завдання, що полягає у встановленні закономірностей виникнення та розвитку стратегічного партнерства як специфічного інструмента зовнішньої політики України в контексті розвитку сучасної системи міжнародних відносин. Вирішуючи це завдання, автор прийшов до таких висновків: Серед основних інструментів зовнішньої політики на сучасному етапі доцільно виділяти окремий специфічний інструмент, яким є стратегічне партнерство. У постбіполярній системі міжнародних відносин стратегічне партнерство як особливий вид міждержавного співробітництва, що здійснюється на довготривалій паритетній основі у декількох сферах співробітництва, має відповідний досвід та механізми координації, розвивається поступально та, як правило, закріплений в окремих міждержавних документах, займає дедалі важливіше місце порівняно з іншими видами міждержавного співробітництва, заснованими на одній сфері співробітництва або лише на об’єднанні проти спільної загрози. Проголошенню стратегічного партнерства з тією чи іншою державою має передувати обов’язковий попередній аналіз двосторонніх відносин щодо відповідності критеріям стратегічного партнерства (автор виділяє шість основних критеріїв стратегічного партнерства). Відповідність міждержавних відносин критеріям та параметрам у переважній частині може слугувати передумовою для віднесення їх до категорії стратегічного партнерства. Аналіз емпіричного досвіду існуючих відносин стратегічного партнерства між державами світу дозволяє виділити чотири основні моделі стратегічного партнерства: - „представницьке стратегічне партнерство” – держава, яка є центром сили, встановлює відносини партнерства у тому чи іншому регіоні з державою чи державами, які зможуть представляти та забезпечувати її інтереси; - „стратегічне партнерство проти спільної загрози” – дві чи більше держави об’єднуються проти спільної загрози, причому після зникнення або зменшення загрози партнерство продовжує функціонувати; - „тактичне партнерство заради стратегічних результатів” – партнерство держав, які намагаються приховати свої основні стратегічні інтереси шляхом акцентування уваги на другорядних тактичних інтересах як основі для партнерства; - „асиметричне стратегічне партнерство” – партнерство держав, які мають великий історичний досвід взаємовідносин та знаходяться в одному геополітичному регіоні, причому одна зі сторін внаслідок історичної традиції виступає домінуючою у відносинах партнерства. Кожна з моделей стратегічного партнерства має ряд відповідних ознак. Виведення на основі емпіричного досвіду подібних моделей та виділення характерних ознак дозволяє встановити відповідну типологію відносин стратегічного партнерства. Це полегшує використання інструмента стратегічного партнерства у практиці зовнішньополітичної діяльності, особливо тих держав, які використовують подібний інструмент уперше. У своєму концептуальному та практичному становленні роль стратегічного партнерства трансформувалась, пройшовши три основні етапи. Якщо на першому етапі, в умовах декларованої нейтральності та позаблоковості України, стратегічне партнерство виступало одним з головних інструментів забезпечення національної безпеки України, то на нинішньому етапі, коли Україна реалізує курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію та бере активну участь в процесах побудови нової системи міжнародних відносин, стратегічне партнерство є лише одним з допоміжних інструментів зовнішньої політики нашої держави. Протягом практичної реалізації стратегічного партнерства як інструмента зовнішньої політики України виділилося дві категорії держав, які за формальними ознаками підпадають під категорію номінальних стратегічних (особливих) партнерів України. Це, зокрема, Польща, Росія, Азербайджан, США, Канада, Грузія (стратегічне (особливе) партнерство з цими державами закріплене в політичних або юридичних двосторонніх документах), а також КНР та Німеччина (стратегічне партнерство з цими державами закріплене в усних заявах посадових осіб України). За викладеними автором результатами опосередкованої верифікації відносин стратегічного партнерства України встановлено, що на нинішньому етапі лише три держави – Сполучені Штати Америки, Росія та Польща та дві міжнародні організації – ЄС і НАТО визначаються офіційними особами, причетними до формування та здійснення зовнішньої політики держави як стратегічні (особливі) партнери України. Проведений аналіз відносин України зі згаданими трьома державами відповідно до критеріїв та ознак стратегічного партнерства дозволяє зробити висновок, що ступінь відповідності розвитку цих відносин поняттю та критеріям стратегічного партнерства є різним. - Відносини України зі США частково відповідають деяким критеріям стратегічного партнерства, виведеним у даному дослідженні. Це не дає змоги на даному етапі зараховувати їх до категорії стратегічного партнерства. Розвиток українсько-американського співробітництва потрібно продовжувати у напрямку досягнення реального рівня стратегічного партнерства між двома державами. Що стосується оптимальної моделі розвитку американсько-українського стратегічного партнерства, то, проголошуючи у 1996 році відносини стратегічного партнерства з Україною, США прагнули побудувати їх за звичною їм моделлю „представницького стратегічного партнерства”. Згідно з цією моделлю Україна мала б представляти інтереси США у Східній Європі. Через ряд об’єктивних та суб’єктивних обставин побудувати відносини саме за такою моделлю обом державам не вдалося. Водночас, існують усі підстави вважати, що за певного розвитку подій США прагнутиме зберігати курс подальшого розвитку відносин з Україною саме за цією моделлю. У такому разі, зважаючи на активний інтерес до регіону Східної Європи, який виявляється з боку Росії, розвиток відносин України зі США за моделлю “представницького стратегічного партнерства” означатиме закріплення нестабільного становища України у полі протистояння двох потужних центрів сили. Така ситуація, безперечно, не відповідає національним інтересам нашої держави. Можливій побудові відносин стратегічного партнерства Україна – США за моделлю „асиметричного стратегічного партнерства” заважає відсутність досвіду спільного історичного існування між державами. Це не дає гарантії від перетворення у даному випадку „асиметричного стратегічного партнерства” в „асиметричні відносини”, що матиме наслідком закріплення нерівноправності у відносинах двох суб’єктів. Відносини зі США найбільш доцільно будувати за моделлю „стратегічне партнерство проти спільної загрози”, зважаючи на існування на початку ХХІ століття спільної загрози міжнародного тероризму. До того ж, основними сферами співробітництва між Україною і США у цей період є боротьба з тероризмом та розповсюдженням зброї масового знищення. Є всі підстави передбачати, що започаткування стратегічного партнерства України зі США проти спільної загрози надасть імпульсу до виокремлення нових стратегічних сфер співробітництва між двома державами, існування яких зробить відносини між ними реальним стратегічним партнерством. - Відносини України з Російською Федерацією, відповідно до проведеного аналізу на основі критеріїв стратегічного партнерства, на даному етапі мають тенденцію наближення до рівня реального стратегічного партнерства. Це означає, що розвиток українсько-російських відносин повинен продовжуватися у напрямку остаточного досягнення стратегічного партнерства між двома державами. Що стосується моделі побудови відносин стратегічного партнерства між двома державами, то найбільш бажаним для України був би розвиток партнерства за моделлю „тактичного партнерства заради стратегічних результатів”. Побудова відносин за цією моделлю дозволила б Україні якнайкраще реалізувати стратегічні цілі співробітництва з Росією. Однак, зважаючи на неспівмірність потенціалів двох держав, розвиток відносин з Росією за моделлю „тактичного партнерства для стратегічних результатів” не є реальним для України. Отже, найбільш прийнятною моделлю побудови відносин України з Росією є модель „асиметричного стратегічного партнерства”. З метою забезпечення відповідності таких відносин партнерства національним інтересам України, наша держава в обов’язковому порядку повинна отримати та закріпити гарантії дотримання Росією усіх критеріїв та ознак такої моделі, перш ніж встановлювати стратегічне партнерство подібного типу. - Відносини України з Польщею у більшій мірі відповідають критеріям та ознакам стратегічного партнерства. Це означає, що розвиток українсько-польського співробітництва має продовжуватися у напрямку поглиблення існуючого рівня стратегічного партнерства між державами. Водночас, національним інтересам України навряд чи відповідатиме побудова відносин із Польщею за моделлю „асиметричного стратегічного партнерства”, яку іноді намагаються реалізувати в Україні, виходячи з того, що асиметрія відносин України з Польщею нібито є невиправною. Можна з великою долею впевненості стверджувати, що Польща будувала свої відносини з Україною саме за моделлю „тактичного партнерства заради стратегічних результатів”. Україна повинна прийняти цю модель розбудови відносин з Польщею як найбільш оптимальну. Лише така модель дозволить нашій державі у перспективі реалізувати потенціал регіонального лідера у Центральній та Східній Європі. Для досягнення тактичної мети – повернення до європейського співтовариства – Україні необхідне стратегічне партнерство з Польщею. Водночас, досягненню стратегічної мети – перетворення України у регіональний центр сили – стратегічне партнерство з Польщею навряд чи сприятиме, оскільки ця держава є прямим конкурентом України у цьому питанні. Відтак, „тактичне партнерство заради стратегічних результатів” із Польщею Україна має використати для того, щоб вирівняти історичну асиметрію з партнером та водночас реалізувати геополітичний та геоекономічний потенціал, закріпивши за собою лідерство у регіоні. - Застосування інструмента стратегічного (особливого) партнерства у відносинах Україна–НАТО та Україна–ЄС дозволило нашій державі досягти конкретних практичних здобутків у відносинах з цими організаціями, давши змогу наблизитись до можливості встановлення нового рівня відносин. При підготовці документів, що визначатимуть подальшу стратегію співробітництва з НАТО та ЄС, Україні належить оцінити ефективність використання інструмента стратегічного партнерства з цими організаціями та визначитись щодо доцільності його подальшого застосування. Незважаючи на певні особливості початкових етапів використання інструмента стратегічного партнерства в Україні, слід визнати, що його застосування протягом початкових етапів розвитку зовнішньої політики держави загалом довело свою ефективність. Цей інструмент допоміг Україні отримати належне визнання на міжнародній арені та забезпечити національну безпеку у перші роки незалежності, унеможлививши розвиток відносин за конфронтаційною моделлю з державами-сусідами та ключовими центрами сили у світі. Водночас, практика використання інструмента стратегічного партнерства на нинішньому етапі в умовах інтенсивних процесів розбудови постбіполярної системи міжнародних відносин повинна бути суттєво змінена, щоб у повній мірі відповідати національним інтересам нашої держави. Це означає, що використання інструмента стратегічного партнерства із кон’юнктурною метою або заради компенсації відсутності конкретних здобутків у розвитку тих чи інших двосторонніх відносин, що іноді практикувалось у перші роки незалежності України, є неприпустимим. На сьогоднішньому етапі неоднаковим є ступінь ефективності для національних інтересів України застосування тих чи інших моделей стратегічного партнерства. Так, застосування моделей „асиметричного стратегічного партнерства” та „тактичного партнерства заради стратегічних результатів” є повністю прийнятним для зовнішньої політики України. У випадку використання обох моделей Україна має переконатись, що відповідний контрагент вкладає ідентичний з Україною зміст у поняття стратегічного партнерства. Модель „стратегічного партнерства проти спільної загрози” може бути цілком прийнятною для використання у відносинах зі США. Модель „представницького стратегічного партнерства” може бути прийнятною для використання в тому випадку, коли Україна матиме потенціал для встановлення взаємовигідних відносин з власними представниками у різних регіонах світу. Роль представника інтересів іншої держави у регіоні Центрально-Східної Європи є неприйнятною для України з урахуванням її геополітичного становища. Тому на початку ХХІ століття використання даної моделі у зовнішньополітичному механізмі України є недоцільним. | 