Анотація до роботи:

Мішеніна Т.М. Структурно-семантичні особливості синтаксичних конструкцій посесивності в сучасній українській мові. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Київ, 2005.

У дисертації досліджується типологія конструкцій посесивності та їх структурно-семантичні особливості в сучасній українській мові.

Посесивність розглядається як одна з універсальних категорій, що виявляється на семантико-синтаксичному рівні і відбиває відношення між двома об’єктами, коли один об’єкт сприймається як елемент особистої сфери іншого об’єкта (особи) або коли один об’єкт (особа) має право володіння чи користування іншим об’єктом (матеріальним). Посесивне значення реалізується на словотвірному, лексичному й синтаксичному рівнях. Одиниці всіх рівнів перебувають у системному зв’язку і становлять однорівневі та різнорівневі деривати. З позиції трансформаційного синтаксису виділяється базова посесивна конструкція, що конституюється на базі дієслова мати.

Процес трансформації демонструє явище асиметрії між базовою й дериваційною одиницями на семантико-синтаксичному рівні. Аналіз причин асиметрії вказаних планів, ступеня трансформації ядерного речення дозволяє визначити співвідношення однорівневих та різнорівневих дериватів, а також виділити шляхом порівняння компоненти посесивних відношень, які відбиваються на семантико-синтаксичному й семантичному рівнях.

Складність, багатокомпонентність значень посесивних предикативних конструкцій базується на семантичних опозиціях (активність / пасивність посесора; статичність / динамічність посесивного зв’язку; відчужуваність / невідчужуваність об’єкта володіння), що є релевантними при визначенні характеру посесивного зв’язку, а також зумовлюють структуру й семантику посесивних конструкцій.

У сучасній україністиці посесивність розглядається як одна із універсальних категорій, що виявляється на семантико-синтаксичному рівні й відбиває відношення між двома об’єктами, коли один об’єкт сприймається як елемент особистої сфери іншого об’єкта (особи) або коли один об’єкт (особа) має право володіння чи користування іншим матеріальним об’єктом.

Релевантними ознаками для посесивних відношень є протиставлення “активність — субординативність”; “відчужуваність — невідчужуваність”; “статичність — динамічність”; “входження — включення”. Вихідним вважається зв’язок, що виявляє активний посесор, відчужуваний об’єкт, конверсивність (входження — включення), статичність (постійність) володіння.

Значення посесивності в сучасній українській мові реалізується мовними засобами синтаксичного (предикативні конструкції, субстантивні словосполучення), лексичного (посесивні дієслова, присвійні прикметники та займенники), словотвірного (складні прикметники й іменники-назви), морфологічного (родовий та давальний посесивні відмінки) рівнів. Одиниці всіх рівнів перебувають у системному зв’язку і являють собою однорівневі та різнорівневі деривати. У дериваційній парадигмі виділяється базова конструкція (N₁ — Vf (мати) — N₄), що характеризується симетрією співвідношень власне семантичної, семантико-синтаксичної, формально-синтаксичної та комунікативної структури. У вихідній одиниці знаходять вираження передбачувані валентністю предиката позиції посесора й об’єкта володіння. Така конструкція (на позначення зв’язку „посесор – предмет”) є своєрідним ідентифікатором посесивної ситуації й виявляє такі семантичні компоненти: а) суб’єкт є незалежною субстанцією, носієм активної ознаки володіння; б) об’єкт є залежною субстанцією, не становить частини посесора; в) посесивний зв’язок постійний (статичний).

Процес трансформації демонструє явище асиметрії базової та похідної одиниці на семантико-синтаксичному рівні. Аналіз причин асиметрії зазначених планів, ступеня трансформації базового речення дозволяє визначити співвідносність однорівневих і різнорівневих дериватів, а також виділити шляхом порівняння компоненти посесивних відношень, що виявляються на семантико-синтаксичному та власне семантичному рівнях. Складність, багатокомпонентність значень посесивних предикативних конструкцій ґрунтується на елементарних семантичних опозиціях, які входять до складу значень посесивних конструкцій. Структурний мінімум конструкцій з дієсловом мати складають компоненти, обов’язкові з комунікативного погляду. Структурно-семантичні поширювачі конкретизують, уточнюють, доповнюють значення володіння й вказують на вірогідні, можливі елементи ситуації.

Посесивний простір умовно складається з трьох сфер за ознакою належності об’єкта до зовнішньої чи внутрішньої / ідеальної реальності. Референція лексем дозволяє охарактеризувати об’єкт як відчужуваний / невідчужуваний або такий, що поєднує ознаки обох типів зв’язків. На основі комбінації компонентів виділяються конструкції, що відображають відношення „посесор – предмет”, „посесор – особа” (неорганічна належність); відношення, що характеризують фізичні властивості особи (органічна належність). Окремо виділяються одиниці, що передають психічні, інтелектуальні характеристики людини як психофізичного концепта; відношення на рівні „посесор – подія”, „посесор – духовна цінність” (конструкції дифузного типу).

Зі структурного погляду конструкції неорганічної належності у структурі речення мають три– і чотирикомпонентну будову, де статичність виявляється як постійність володіння, динамічність — як зв’язок за функцією. Трикомпонентна будова конструкцій зумовлена такою організацією семантичних компонентів посесивних відношень: власне володіння; постійність володіння. Семантико-синтаксичні поширювачі чотирикомпонентної структури зумовлені такими семантичними компонентами: атрибутивний поширювач — суб’єктно-оцінна й об’єктивна оцінка об’єкта володіння; локативний поширювач — типова / нетипова позиція у просторі; поширювач зі значенням призначення — тимчасовість володіння.

Конструкції органічної належності вказують на наявність у особи фізичних властивостей і характерних ознак зовнішності, реалізуючи сему не “власне володіння”, а наявності певної зовнішності і фізичних даних, манер, характерних ознак. Функціонування трикомпонентної моделі з абсолютно невідчужуваним об’єктом (обов’язковим членом, органом тіла) можливе лише при генералізованому вживанні: Людина має очі. Семантичною особливістю зазначених конструкцій є те, що невідчужувані об’єкти є також унікальними у посесивному просторі посесора.

Конструкції дифузного типу відображають такий зв’язок, де об’єкт володіння становить абстрактну субстанцію, яка є „непредметною” за посесивною ідентифікацією. Посесивний простір утворюють духовні цінності, психічні константи, афективно-когнітивні прояви, інтелектуальні характеристики, зовнішні обставини. Варіанти реалізацій основних типів посесивних структур зумовлені дифузним полем семантичних компонентів посесивності.

Внутрішній світ людини в мовному менталітеті представлений через опозицію емоційного світу й суб’єкта на рівні категорії активності / субординативності. Активність суб’єкта формально виявляється у три– або чотирикомпонентних конструкціях. Чотирикомпонентна конструкція функціонує за умови правобічного об’єктного спрямування стану, тоді як зворотнє спрямування передбачає в конструкціях з дієсловом мати експліцитне вираження причини стану особи.

Конструкції зі значенням інтелектуальних характеристик особи представляють трикомпонентну модель у випадку констатації інтелектуальних спроможностей у широкому розумінні. Структурно-семантичні поширювачі базової трикомпонентної конструкції відповідають співвідносним трансформаційним рядам: а) вихідна модель — поведінка (діяльність) (локативний поширювач); б) вихідна модель — модифікація якості (атрибутивний поширювач).

Конструкції зі значенням самопочуття особи, її фізіологічного стану мають різне граматичне оформлення залежно від характеристики фізичних відчуттів, дій органів і частин тіла. Відхилення від задовільного фізіологічного стану в мовній дійсності передаються за допомогою пасивних конструкцій із суб’єктним членом, вираженим родовим або давальним відмінками.

Подія як сукупність зовнішніх процесів характеризується послідовним здійсненням (існує в певних просторових і часових межах), кульмінативністю, статичністю / динамічністю та кількісною ознакою, що зумовлює функціонування конструкцій з кількісним, темпоральним і локативним поширювачами. На вживання конструкцій з пасивним суб’єктом впливають такі компоненти, як раптовість, несподіваність (характеризують динамічний зв’язок). Окремо виділяються конструкції за функцією, де конкретизується роль діяча.

Конструкції зі значенням наявності в особи духовних цінностей становлять найчисельнішу групу з-поміж структур дифузного типу. Духовна цінність визначається як соціальна константа, яка відбиває способи духовного пізнання дійсності, характеристики знань, умінь і навичок, набутих у процесі соціальних, економічних, виробничих, науково-технічних та інших відношень. Лексеми, що займають позицію об’єкта володіння, формують тематичні групи: “тип діяльності; статус у суспільстві”; “права й обов’язки”; “сприйняття й усвідомлення, відображення дійсності”; “моральна свідомість”; “характеристика діяльності особи, подій у часовому вимірі”; “ставлення до світу й діяльності суб’єктів”. Більшість конструкцій розглядуваного типу коституюється на базі дієслова мати, тому є вживаними в усіх стилях сучасної української мови. У цілому, можна визначити конструкції моделі N₁ – Vf (мати) – N₄ та їх модифікації як спеціалізовані у вираженні зв’язків „посесор – духовна цінність”.

Список публікацій за темою дисертаційної роботи:

1. Мішеніна Т.М. Про основні засади визначення структури синтаксичних конструкцій з дієсловом „мати” в українській мові // Наука і сучасність: Зб. наук. праць Національного пед. ун-ту ім. М.П.Драгоманова. Т. ХХХІІІ. Серія: Педагогіка. Філологія. – К.: Логос, 2002. –
   С. 235-244.

2. Мішеніна Тетяна. Конструкції неорганічної приналежності в українській мові // Рідний край (Науковий публіцистичний художньо-літературний альманах). – 2002. – №2(7). – С. 49-54.

3. Мішеніна Тетяна. Синтаксичні конструкції моделі мати за кого? що? в українській мові // Мандрівець. – 2002. – №5–6 (34–35). – С. 35-38.

4. Мішеніна Т.М. Структурно-семантичні особливості посесивних конструкцій на позначення афективно-когнітивних станів людини // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць / Редкол.: В.І.Гончаров (відп. ред.) та ін. – К.: Т-во „Знання” України, 2003. – С. 41-43.

5. Мішеніна Тетяна. Конструкції зі значенням наявності в особи духовних цінностей в українській мові // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Випуск 11. У 2 частинах / Укл.: Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін. – Част. І. – Донецьк: Дон НУ, 2003. – С. 177-183.

6. Мішеніна Тетяна. Конструкції з родовим посесивним і присвійним прикметником (на матеріалі роману А.Хижняка „Данило Галицький”) // Мандрівець. – 2004. – №3(50). – С. 47-50.

7. Мішеніна Т.М. Лексеми тематичної групи „час” в позиції об’єкта володіння посесивної предикативної конструкції // Науковий Вісник Волинського держ. ун-ту ім. Л.Українки. – 2002. – №6. – С. 202-205.

8. Мішеніна Т.М. Динаміка зміни тематичного поля синтаксичних конструкцій з дієсловом мати в українській мові // Наукові записки: Зб. наук. праць. Серія: Філологія. Випуск 3 / Відп. ред. Н.Л.Іваницька. – Вінниця: ВДПУ, 2001. – С. 210-214.

9. Мішеніна Т.М. Філософічність концепта „серце” в історії української мови // Семантика мови і тексту: Зб. статей VІ Міжнародної конференції: Івано-Франківськ: Плай, 2000. – С. 399-402.

10. Мішеніна Тетяна. Складений дієслівний присудок моделі мати + інфінітив в українській мові // Складні питання вузівського курсу української мови: Навч. посібн. – Кривий Ріг, 2001. – С. 66-72.