У дисертаційному дослідженні реконструйовано ланки системи органів судочинства українських земель у XVI – на початку XVII ст., з історико-правових позицій розглянуто організаційні засади діяльності судових установ, виявлено особливості статусу учасників судового процесу та процедури розгляду справ, визначено характер, сутність та етапи судового процесу. Результати дослідження відображені в наступних узагальнюючих висновках: 1. У першій половині XVI ст. на українських землях у складі Великого князівства Литовського сформувалася система органів правосуддя, що поєднувала: установи, в яких судові функції здійснювали представники великокняжої адміністрації – центральної (суд великого князя, суди призначених господарем великокняжих урядників, що виконували судові повноваження „з розказання” глави держави, та суд Пани-Ради) та регіональної (київський воєвода, луцький староста, маршалок Волинської землі, брацлавський та вінницький старости, „несудові” старости, намісники-державці та їх урядники); установи, котрим були підсудні окремі категорії населення та справ (міські, вотчинні, церковні та національно-конфесійні суди); звичаєві суди (копні, полюбовні й третейські). 2. Обсяг судових повноважень великого князя та його намісників, поєднання ними адміністративних й судових функцій, існуючі форми взаємодії між регіональними судовими установами та єдність організаційних та правових засад діяльності всіх регіональних судів (окрім судів національних меншин), що ґрунтувалася на нормах руського звичаєвого права, свідчить про збереження у Великому князівстві Литовському принципів відправлення правосуддя Русі. 3. У результаті реформ судових органів у другій половині XVI ст. структура регіонального судоустрою була доповнена гродськими, земськими, підкоморськими та каптуровими судами, система центральних органів правосуддя – трибунальськими судами. Їх організація була проявом загальнодержавного процесу розширення політичних прав шляхти у сфері здійснення правосуддя. 4. Аналіз організаційних засад діяльності та компетенції судів Великого князівства Литовського дозволив виокремити такі риси судоустрою першої половини XVI ст.: здійснення судових функцій представниками адміністрації; співіснування урядових, звичаєвих, станових судів та установ, яким були підсудні окремі національності, професійні групи та категорії справ; партикуляризм в устрої судових органів кожної землі; утвердження принципу – „всякий судиться собі рівним”; зв’язок судової влади із земельною власністю. В пореформений період в основу устрою та діяльності земських, підкоморських, трибунальських й, частково, гродських судів були закладені нові організаційні засади: виборність; колегіальне вирішення справи; відокремлення суду від адміністрації; предметна спеціалізація; участь шляхти у процесі формування органів судочинства. 5. Виходячи з результатів проведеного дослідження, дисертант виділяє чотири періоди розвитку інстанційних відносин між судовими установами в XVI ст. На першому етапі (1529 – 1542 рр.) – Статутом 1529 р. закріплено відносини підлеглості між місцевими судами, визначено порядок перенесення справ з першої інстанції до вищої й створено чотирьохступеневу вертикаль урядових судів. Але на практиці приписи закону не були реалізовані й чіткої ієрархії регіональних судів не існувало. Другий період (1542 – 1566 рр.) характеризується активною законодавчою діяльністю по упорядкуванню процедури оскарження рішень суду та утвердженню ієрархії урядових судів: 1551 р. суди намісників воєвод та старост визнано першою інстанцією, рішення якої могли бути оскаржені в суді воєвод та старост. У 1566 – 1578 рр. (третій етап) існувала двоступенева структура шляхетського судоустрою. Створення 1578 р. трибунальських судів для розгляду апеляцій стало четвертим етапом на шляху реформування системи інстанційних відносин. 6. Практика розгляду справ на сеймах та збереження судових повноважень маршалка Волинської землі, обсяг судової влади київського воєводи до середини XVI ст. доводить, що на території українських воєводств і після видання Статуту 1529 р. керувалися місцевим звичаєвим правом та земськими привілеями, що фіксували регіональну ідентичність в питаннях судоустрою та судочинства. Судово-адміністративна реформа 1564 – 1566 рр. реалізовувалася в українських воєводствах зі значними особливостями й лише розвинула попередню практику управління та суду. Факт запровадження осібної апеляційної інстанції для повітових судів українських воєводств – Луцького трибуналу дає підстави стверджувати, що й після їх інкорпорації до складу Корони Польської, вони зберегли автономність у сфері суду. 7. На основі проведеного дослідження виділені характерні риси судового процесу українських земель XVI – початку XVII ст., а саме: змагальність; приватно-позовний характер, що обмежувався в справах про тяжкі злочини; спільне, в загальних рисах, провадження різних категорій справ; нерівність обсягу процесуальних прав та обов’язків учасників процесу залежно від стану, національності, статі, осілості; існування станової підсудності; формалізм; дуалізм – співіснування загального і звичаєвого процесу. Визначені загальні засади судочинства: диспозитивність, гласність та участь громадськості, безпосередність та усність судового розгляду, персональна відповідальність за злочин. Такі принципи судового процесу, як призначення покарання лише за наявності достатніх доказів вини і не інакше як за вироком суду, недопустимість призначення покарання за заочним обвинуваченням, рівність перед законом, недоторканність особи, захист інтересів у суді через адвоката, надання безкоштовної правової допомоги, можливість оскарження рішення суду, реалізовувалися лише щодо справ шляхти та міщан. 8. Судовий процес досліджуваного періоду визначається нами як змагальний, приватно-позовний із окремими рисами обвинувального та елементами розшукового процесу. Заходи розшукового характеру застосовувалися звичаєвими, становими та урядовими судами в справах про тяжкі злочини. 9. Окреслений статус судді та судові урядники нижчого ступеню отримали після судової реформи 1564 – 1566 рр. У законі були передбачені правові засоби захисту честі, гідності та безпеки суддів, встановлена відповідальність за перевищення розмірів судових плат, зловживання владою та затягування розгляду справи. Учасники судового процесу об’єднані нами у такі групи: 1)судді та судові урядники; 2)позивач, відповідач та особи, котрі брали участь у судовому розгляді з ініціативи однієї із сторін; 3) свідки, „люди добрі сторонні”, представники громади, поняті. 10. У судовому процесі досліджуваного періоду виділяємо кілька етапів: звернення зі скаргою до органів влади та досудові розшукові й слідчі дії, розгляд справи в суді, виконання вироку чи постанови суду, перегляд справи у вищій інстанції. 11. У процесі дослідження нами виявлено, що з останньої третини XVI ст. на повітове судочинство українських воєводств посилюється вплив коронного права, існує тенденція до уніфікації порядку розгляду справ місцевої та польської шляхти, нормативні акти чітко регламентують процедуру розгляду справ у гродських, земських та підкоморських судах, загальні засади судочинства доповнюються щодо справ шляхти демократичними принципами. Це дає підстави говорити про виокремлення земського процесу у вказаних воєводствах у кінці XVIст. |
