Анотація до роботи:

П’янова Я.В. Судовий захист майнових цивільних прав. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків, 2009.

Дисертація містить комплексне дослідження судового захисту майнових цивільних прав. У роботі аналізуються загальні засади понять охорони і захисту, способів та засобів захисту, їх система та конкуренція позовів. Досліджуються наукові підходи до характеристики співвідношення порушення, оспорювання та невизнання як підстав захисту, його зв’язок із примусом та відповідальністю.

Значна увага приділяється речово-правовим, зобов’язально-правовим способам захисту, а також захисту корпоративних прав. Аналізується судова практика з спорів за віндикаційними, негаторними, деліктними, кондикційними позовами, реституційними та іншими вимогами та їх поєднання.

У дисертації зроблено теоретичне узагальнення і пропонується нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному з’ясуванні засад цивільно-правового захисту майнових прав суб’єктів різних правовідносин – речових, зобов’язальних та корпоративних. Серед висновків виділяються такі.

1. Про охорону прав слід говорити як про правовий засіб, що попереджає порушення, а про захист – як такий, що слідує за порушенням і тягне за собою відновлення відповідного суб’єктивного права. Охорона прав – це рівень регулювання, яким досягається мета нормальної реалізації особами своїх прав у правовідносинах. Охорона є категорією об’єктивного права, яке покликане надати їй відповідне регулювання. Захист прав – це насамперед засоби протидії правопорушенням, заходи відновлення права або майнового становища, яке існувало до правопорушення. Як такий захист є категорією об’єктивного та суб’єктивного права.

2. Юридичною природою права на захист є його секундарність як правомочності носія порушеного суб’єктивного права. Відповідні правові можливості реалізуються носієм суб’єктивного цивільного права, яке захищається виключно на власний розсуд незалежно від волі особи (осіб), яка підпадає під юридичний ефект застосування певних способів захисту. Пасивна особа (наприклад, порушник права) при цьому не має обов’язків, які б забезпечували саму можливість застосування способів захисту управненою особою, адже усі вони застосовуються або останньою одноособово, або за її зверненням відповідним державним чи уповноваженим державою органом.

3. Порушення суб’єктивного цивільного права можна визначити як протиправну дію (бездіяльність) особи, яка має наслідком ліквідацію належного іншій особі суб’єктивного цивільного права або обмеження свободи його реалізації як повністю, так і частково. Невизнання суб’єктивного цивільного права можна визначати як дію чи бездіяльність особи, яка за змістом становить заперечення існування суб’єктивного цивільного права іншої особи, але не має ознак порушення права – ліквідації або обмеження свободи реалізації права. Оспорювання суб’єктивного цивільного права – дія чи бездіяльність особи, яка полягає у запереченні належності або обсягу відповідного суб’єктивного цивільного права без ознак його порушення.

4. За наявності порушення права (на стадії його захисту) виникає можливість застосування примусу. Примус може здійснюватися особою як самостійно (самозахист і оперативні заходи), так і шляхом звернення до юрисдикційних органів.

5. Цивільно-правовий примус у межах правовідносин, що виникають при захисті цивільних прав, може бути визначений як приведення законним (тобто таким, що не суперечить закону) способом юридично значущої поведінки особи, яка порушує (не визнає, оспорює) суб’єктивне цивільне право, у стан, який забезпечує усунення такого порушення (невизнання, оспорювання) та/або усунення (компенсацію) наслідків такого порушення (невизнання, оспорювання).

6. Захист цивільних прав має визначатися як міжгалузевий комплексний правовий інститут. Захист межує зі здійсненням прав (позиція про примусовість здійснення прав), що свідчить про його належність до сфери матеріального права, і знаходить свій зовнішній вираз у певній діяльності юрисдикційних органів, що вимагає втілення цього права у процесуальні (процедурні) форми, захист суб’єктивного цивільного права (інтересу).

7. Спосіб захисту суб’єктивного цивільного права чи законного інтересу може бути визначений як правозахисна за спрямованістю юридична конструкція – система законних (визначених чи допущених законом) дій суб’єктів захисту (управнених осіб та/або юрисдикційних органів) та матеріально-правового юридичного ефекту цих дій (тобто виникнення, зміни чи припинення відповідних прав та обов’язків), яка дає можливість тим чи іншим чином попередити, усунути чи компенсувати наслідки порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного цивільного права чи охоронюваного законом інтересу. Ототожнення понять «способи захисту» та «засоби захисту» є некоректним: перші є різновидом других й існують на найнижчому (за абстракцією цілей та рівня спільності інтересів суб’єктів) рівні ієрархії правових засобів.

8. Сферою застосування позовів про визнання права власності повинно стати те, що не охоплюється традиційними позовами, зокрема віндикаційним і негаторним. Слід також допускати позови про визнання права власності у тих випадках, коли це прямо передбачено законом, хоча б належним засобом захисту мав би бути інший позов. До позову про визнання права власності не підлягають застосуванню положення про добросовісність набувача за аналогією з позовом віндикаційним. Конститутивні позови про визнання права власності можуть заявлятися й підлягають задоволенню лише у тих випадках, коли це передбачено законом.

9. Уявляється доцільним допустити у ЦК встановлення договором розміру так званих «заздалегідь визначених збитків», які підлягатимуть застосуванню у разі певного порушення умов договору.

10. У корпоративних правовідносинах визнання недійсними актів органів юридичних осіб можливе саме в межах застосування такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення.

11. Поняття «оскарження рішення» є родовим і тому дещо ширшим за поняття «визнання рішення недійсним».

12. У законодавчому порядку необхідно розширити перелік способів захисту корпоративних прав. Слід створити законодавчі передумови ефективного захисту прав учасника, який виходить з ТОВ через допущення встановлення судової застави майна ТОВ або примусової реорганізації товариства за рішенням суду.

Публікації автора:

1. П’янова Я. Судовий прецедент – шлях до справедливого вирішення спору / Я. П’янова // Вісн. Акад. правов. наук. – 2003. – № 1. – С.193-201.

2. П’янова Я. Деякі питання щодо застосування аналогії закону й аналогії права господарськими судами при здійсненні захисту цивільних прав / Я. П’янова // Проблеми законності. – 2003.- № 59. – С.39-43.

3. П’янова Я. Визнання правочинів недійсними як спосіб захисту суб’єктивних цивільних прав / Я. П’янова // Проблеми законності. – 2004.- № 66. – С.164-170.

4. П’янова Я. Проблеми захисту при визнанні недійсними установчих документів юридичної особи / Я. П’янова // Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов’язаних з державним регулюванням економічних відносин : матеріали наук.-практ. конф., 20-21 жовтня 2004 р. м. Харків. – Х., 2004. – С. 436-437.

5. П’янова Я. Окремі питання права на захист / Я. П’янова // Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку : зб. наук. робіт міжнар. наук. конф. студентів та аспірантів. – К., 2005. – С. 281.