У дисертаційній роботі сформульовано концепцію суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку, що є вирішенням важливої наукової проблеми. 1. Основним змістом суспільно-географічної прогностики є суспільно-географічне прогнозування, а науковим результатом – суспільно-географічні прогнози. У результаті аналізу історії становлення та розвитку суспільно-географічної прогностики можна зробити висновок, що є всі підстави вважати її сформованою самостійною науковою дисципліною у царині суспільної географії. Про це свідчать наявність теоретичних концепцій наукового передбачення розвитку суспільно-географічних об’єктів у майбутньому (складають ядро наукової дисципліни), наявність відповідних методик прогнозування (становлять інструментарій наукової дисципліни), численні приклади практичної перевірки концепцій та методик, спрямовані на обґрунтування заходів з управління регіональним розвитком. У розвитку суспільно-географічної прогностики виділено три етапи – становлення (1930-50-ті рр.), формування теоретичних основ (1960-80-ті рр.) та сучасний (з 1990-х рр.). Розвиток прогностичних суспільно-географічних досліджень відбувався за двома основними напрямами – формально-математичним та соціально-гуманістичним. Об’єктами дослідження суспільно-географічної прогностики є регіони (суспільно-географічні райони, культурні ландшафти – онтологічні об’єкти) та форми просторово-часової організації людської діяльності у регіонах – суспільно-просторові процеси (гносеологічні об’єкти). 2. Регіональний розвиток – це інтегральний суспільно-просторовий процес, що передбачає зміну в часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах. Чинниками регіонального розвитку є: передумови (ресурсні фактори, фактори місця та умови розвитку), управлінські та чинники самоорганізації. Ефективним засобом комплексної оцінки чинників регіонального розвитку є визначення синтетичних індикаторів – рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, їх перцепційної привабливості, регіональної безпеки. Основними закономірностями регіонального розвитку є циклічність (постійна, неперервна повторюваність зміни певного набору стадій регіонального розвитку типу „регіональний розвиток – деградація”, „територіальне зростання – спадання”, „територіальне концентрування – дифузія”, „територіальна поляризація – рівномірність розміщення людської діяльності”), стадійність (поступальна зміна станів просторової організації людської діяльності у регіонах: стадії рівномірного розміщення локальних ядер, моноядерної поляризації території, поліядерної поляризації території та рівномірного використання території), гетерохронна коеволюційність (різночасовість розвитку складових суспільно-просторових процесів, які накладаючись, формують єдиний багатовимірний, але односпрямований процес регіонального розвитку, що передбачає наявність спільного темпу еволюції окремих частин), комплексність (спрямованість розвитку регіонів до такого стану у майбутньому, що характеризується максимальною тіснотою та раціональністю зв’язків, пропорційністю, оптимальністю просторової структури – суспільно-просторових комплексів). 3. Базовими методологічними підходами суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку є системно-структурний, біхевіористичний та синергетичний, що розглядають регіон відповідно як систему, як образ, як систему, що самоорганізується. Суспільно-географічними підходами до прогнозування регіонального розвиту є такі три: перший спрямований на передбачення регіонального розвитку в майбутньому, ґрунтуючись на оцінці чинників, які його визначають; другий – передбачає пошук тенденцій, закономірностей регіонального розвитку, базуючись на аналізі динаміки у часі основних його індикаторів; третій – спрямований на виявлення точок біфуркації у розвитку регіонів, потенційних форм просторової організації людської діяльності. Принципи суспільно-географічного прогнозування відповідають методологічним рівням і об’єднані у чотири групи: світоглядно-філософські (діалектизму, об’єкт-суб’єктної єдності, поліконцептуальності, рефлексії, ціннісної орієнтації), загальнонаукові (системності, холістичності, самоорганізації, еволюційності, поліінформативності), суспільно-географічні (територіальної цілісності, просторово-часової єдності, територіальної ієрархічності, регіонального типологізму) та методичні (історичності, цільової спрямованості, варіантності, аналогій, внутрішньої несуперечливості). 4. Методично суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку передбачає виконання трьох етапів: початкового, аналітико-розрахункового та синтетично-конструктивного. Методи суспільно-географічного прогнозування об’єднано у дві групи – експертні та фактографічні. Серед фактографічних виділено методи аналізу та прогнозування динаміки регіонального розвитку, аналізу та прогнозування просторової взаємодії, таксономічного групування, класифікації та оптимізації розвитку регіонів. Методика суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку має блокову структуру, включаючи окремі методики та відповідні методи: виділення територіальних одиниць суспільно-географічного прогнозування (суспільно-географічне районування), аналізу еволюційності регіонального розвитку (методи історико-географічний, літературний, теорії поля, гравітаційні, оверлейного аналізу, теорії графів), його рейтингової оцінки (методи кластерного, дискримінантного аналізу, теорії нечітких множин, експертних оцінок), статистичного (методи факторного, спектрального, кореляційно-регресійного аналізу, згладжування, аналітичного вирівнювання), нелінійного (методи нейромережеві, фрактальної геометрії, нелінійної авторегресії) та оптимізаційного (методи математичного програмування, балансові, нормативні) прогнозування регіонального розвитку. 5. Суспільно-географічне районування передбачає здійснення таких процедур: виділення ядер районоутворення, делімітацію регіонів, аналіз їх просторової структури. Ґрунтуючись на застосуванні математико-картографічних методів, визначено шість регіональних ядер районоутворення в Україні: Київ (Київська столична агломерація), Харків (Харківська агломерація), Одеса (Одеська агломерація), Дніпропетровськ (Придніпровський агломераційний простір), Донецьк (Донбаський конурбаційний простір) та Львів (Львівська агломерація). З використанням методу багатокутників Тіссена визначено межі відповідних регіонів – Столичного, Харківського, Причорноморського, Придніпровського, Донецького та Карпатського. З урахуванням наявності поза сферою інтенсивного впливу регіональних ядер районоутворення значних периферійних („буферних”) територій необхідною є державна підтримка формування нових („програмних”) регіонів – Подільського (з потенційним ядром районоутворення у Хмельницькому), Волинського (Луцьк) та Центрального (Черкаси). Аналіз еволюційності регіонального розвитку найефективніше здійснювати шляхом поєднання двох методичних елементів: історико-географічного аналізу (на основі вивчення різночасових літературних джерел, архівних матеріалів тощо) та математико-картографічного і оверлейного аналізу (шляхом побудови серій карт статистичних поверхонь потенціалів поля людської діяльності за базисні роки та їх накладання). У результаті аналізу еволюційного регіонального розвиту в Україні виділено хвилі районоутворення (як періоди інтенсивного формування ядер районоутворення) та відповідні елементи просторової структури (регіональні, внутрішньорегіональні та локальні ядра). Рейтингова оцінка регіонального розвитку включає дві складових – статистичну (визначення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, регіональної безпеки) та перцепційну (визначення рівнів перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів, побудову їх перцепційних портретів). Найвищий рівень соціально-економічного розвитку характерний для Столичного, Придніпровського та Донецького макрорайонів; Київського, Дніпропетровського, Донецького, Запорізького мезорайонів; найнижчий – Подільського, Центрального, Волинського та Карпатського макрорайонів; Чернівецького, Тернопільського, Закарпатського, Херсонського, Кіровоградського, Рівненського, Хмельницького, Житомирського, Волинського мезорайонів. Найвищий рівень регіональної безпеки характерний для Столичного регіону, найнижчий – Донецького. Рівень перцепційної соціально-економічної привабливості найвищим є для Київського та Кримського, найнижчим – Донецького та Луганського мезорайонів. Чіткі перцепційні портрети мають Столичний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський та Карпатський макрорайони. 6. Статистичне прогнозування передбачає виконання таких послідовних процедур: оцінка чинників регіонального розвитку (з використанням факторного аналізу), ретроспективний аналіз динаміки регіонального розвитку (передбачає виявлення циклічних (на основі спектрального аналізу) та випадкових коливань), побудову, вивчення і використання прогнозних однофакторних (трендових, декомпозиційних, авторегресійних) та багатофакторних (множинної регресії) моделей. Отримані результати свідчать, що у регіонах України можна виділити 2-3 виражених цикли динаміки густоти населення як важливого прогнозного індикатора – 24-26-річні, 12-14-річні та 8-10-річні. Найяскравіше 24-26-річні цикли виражені у Донецькому, Луганському, Дніпропетровському, Київському, Львівському, Закарпатському та Кримському регіонах, найслабше – у Вінницькому, Житомирському, Волинському, Рівненському, Чернігівському. У цих же регіонах 8-10-річні цикли практично не виражені. Для більшості регіонів України протягом останніх 3-5 років характерний перехід від стадії експоненційного скорочення до стадії асимптотичного скорочення індикаторів регіонального розвитку, що унеможливлює використання прогнозних трендових моделей (окрім восьми регіонів України, для яких побудовано прогнозні моделі з використанням логарифмічної апроксимуючої функції). Побудовані модель експоненційного згладжування Голта та авторегресійна модель АRІМА дозволяють визначити, що густота населення найвищими темпами скорочуватиметься до 2010 року у Кіровоградському, Чернігівському, Вінницькому, Хмельницькому, Житомирському, Черкаському, Сумському, Донецькому та Луганському регіонах. Найнижчі темпи скорочення характерні для Івано-Франківського, Львівського, Чернівецького, Рівненського регіонів, а у Київському регіоні відбуватиметься її зростання. Нелінійне прогнозування передбачає визначення точок біфуркації у регіональному розвитку, прогнозування кількості та можливих варіантів формування дисипативних структур у регіонах, їх групування на основі карт самоорганізації, нейромережеве прогнозування суспільно-просторових процесів. Як індикатор розвитку процесів просторової самоорганізації визначено рівні територіальної концентрації та диференціації соціальних негараздів. Про перебування регіону поблизу точки біфуркації свідчать різке зростання рівня концентрації та низькі значення коефіцієнта варіації соціальних негараздів. Такими регіонами в Україні нині є Тернопільський, Херсонський та Черкаський. Регіонами, у яких формуються дисипативні структури, можна вважати території із відносно незначним рівнем концентрації та високими значеннями коефіцієнта варіації соціальних негараздів (Київський та Одеський регіони). Побудована нейронно-кластерна модельна на основі карт самоорганізації у межах північно-центральної та західної частин України дозволила ідентифікувати два чітко виражених регіональних ядра концентрації людської діяльності – Київське та Львівське, навколо яких у формі багатокутників розміщені ядра нижчих рангів. 7. Суспільно-географічне прогнозування виступає науково-інформаційною основою для розробки основних складових державної регіональної політики. Експертне узагальнення результатів оцінки передумов, аналізу синтетичних індикаторів регіонального розвитку, оптимальної територіальної спеціалізації регіонів, циклів, стадій, тенденцій регіонального розвитку дозволяє визначати типи проблемності регіонів та обґрунтовувати відповідні заходи регіональної політики. Визначено перспективні стратегії просторової організації людської діяльності в Україні на макро-, мезо- та мікрорівнях. На макрорівні відповідно до рівня соціально-економічного розвитку, регіональної безпеки, привабливості, сформованості регіонального ядра перспективні стратегічні напрями пов’язані із розвитком зовнішньої периферії; розвитком внутрішньої периферії та рекламно-інформаційним підвищенням презентативності регіонів; розвитком внутрішньої периферії та пріоритетним підвищенням соціальної привабливості; стимулюванням розвитку нових ядер районоутворення. На мезорівні відповідно до рівня концентрації населення та господарської діяльності перспективні стратегії просторової організації людської діяльності пов’язані із розвитком сервісно-інформаційних видів діяльності; розвитком виробничих високотехнологічних видів діяльності у поєднанні з окремими видами сервісно-інформаційної; розвитком виробничих та вузькоспеціалізованих сервісних видів діяльності. З урахуванням процесів самоорганізації на мікрорівні утворення внутрішньорегіональних ядер відбуватиметься у межах індустріальної стадії розвитку, а регіональних – у межах постіндустріальної стадії на основі розвитку відповідних видів людської діяльності. |