Процес консолідації українських націоналістичних сил завершився створенням у 1929 р. ОУН. В основі ідейно-політичної платформи новоствореної організації була боротьба за державну незалежність української нації. Вона мала проходити шляхом втілення політики перманентної революції і завершитися національним повстанням на всіх українських землях. Головними критеріями світогляду українських націоналістів були нація та держава, навколо яких будувалася ідейно-політична платформа ОУН. Її аналіз засвідчує наявність у програмі ОУН значної кількості волюнтаристських і агресивних рис. Однак це не є підставою для проведення прямих аналогій з тогочасними європейськими праворадикальними рухами. З початку свого існування керівництво ОУН розпочало активну організаційно-політичну діяльність. Вона спрямовувалася у напрямі розбудови закордонної мережі ОУН, військової підготовки членства, об’єднання еміграції, спроб співпрацювати у проблемі розв’язання українського питання з провідними країнами Європи, поширення впливу ОУН на територію УСРР, Буковини та Закарпаття. Дотримуючись такої політики, ОУН швидко перетворилася для зацікавлених країн у серйозного геополітичного гравця, який впливав на їх зовнішню та внутрішню політику. На Західній Україні ОУН створювалася, насамперед, як легальна організація. Тому вона засновувалася на базі СУНМ. Однак націоналістична галицька молодь притримувалася думки про необхідність ведення боротьби саме радикальними методами. Тому досить швидко західноукраїнський осередок ОУН розпочав революційно-бойову діяльність, чим зумовив свій перехід на нелегальне становище та обмежив свої можливості для політичних маневрів в українському політикумі. Перетворюючи ОУН на законспіровану терористично-бойову організацію, КЕ, по суті, йшла врозріз із власною концепцією перманентної революції, яка передбачала якомога ширше залучення народних мас у національно-визвольну боротьбу. Такий стан речей неодноразово викликав конфлікти між ПУН та крайовиками. У цьому контексті особливо гостро стояло питання політики ставлення ПУН перед доконаними фактами, що особливо виразно виявилося під час саботажної акції 1930 р. Поступово, під тиском КЕ, ПУН була змушена ліквідувати УВО та передати її функції ОУН, що різко збільшило кількість бойових акцій, здійснених західноукраїнськими націоналістами. Період 1933–1934 рр. став часом найактивнішої діяльності ОУН на Західній Україні. Велика заслуга у цьому належить Крайовому провіднику С.Бандері, який зумів реформувати діяльність ОУН та спрямувати її у трьох ключових напрямках: посилення роботи в “органічному секторі” і проведення широкомасштабних акцій, боротьба з радянофільством, індивідуальний терор проти польських урядників. Завдяки активізації та зростанню обсягів діяльності ОУН на Західній Україні вперше почала реально втілюватися концепція перманентної революції. Однак посилення виступів ОУН проти польського режиму призвело до трагічних і незворотних наслідків. Завдяки багатьом чинникам, польській поліції вдалося швидко розкрити мережу ОУН. На лаві підсудних опинився майже повний склад КЕ, було ув’язнено багато керівників низових ланок та рядових членів організації. Одночасно, під тиском Польщі, переслідувань почали зазнавати і представники закордонної мережі ОУН. Тому умови, в яких опинилися ПУН та ОУН у другій половині 1934 р., слід трактувати як максимально критичні. Нові реалії змусили ПУН кардинально змінити стратегію діяльності ОУН, а саме: відмовитися від тактики перманентної революції та розпочати підготовку до неминучої, на їх думку, війни в Європі. |
