Анотація до роботи:
Смерть В. Н. Каразіна в 1842 році залишилася подією особливо не поміченою ні в наукових колах, ні в колах широкої громадськості. Це пояснюється головним чином репутацією самого Каразіна - його "політичною неблагонадійністю". Тому навряд чи був випадковим той факт, що перша публікація, присвячена Василю Назаровичу, з'явилася тільки в 1860 році. Вана належала Г.Данилевському, який в п'яти номерах журналу "Северная пчела" помістив біографічний нарис про його дитячі і юнацькі роки. Вибіркове ставлення до висвітлення життєвого шляху Каразіна пояснюється вже зазначеними причинами - небажанням порушувати існуючу традицію розгадування після петербурзького періоду його життєдіяльності. В той же час, вона зняла своєрідне табу на звернення до особистості Каразіна і його епістолярної спадщини, частина якої в 1860-ті роки почала з'являтися на сторінках деяких петербурзьких видань. З них особливу увагу дослідників привернула публікація каразінського проекту створення "Царства слов'ян". В підсумку в 1870-ті роки записку Каразіна було введено до наукового обігу як факт, який свідчив про появу в Росії вже на початку XIX ст. ідей політичного єднання слов'ян ( в працях І.Первольфа і О. Питіна ). Згодом прізвище Каразіна з'являється в дослідженнях, присвячених питанням панславізму зарубіжних авторів. Причому, саме він оголошувався ними засновником "раннього руського політичного панславізму". В працях же російських дослідників ця теза не отримала подальшого розвитку. І взагалі звернення російської історіографії до каразінської тематики почалося тільки з кінця 1880-х років і було пов'язано з появою статті Н.Лощенкова і двотомної роботи В.Сємєвського ( присвяченій селянському питанню в Росії XVIII - першій половині XIX ст. ). Тут вперше виявилися суттєві розходження в оцінці поглядів Каразіна на селянську проблему. На відміну від Н.Лощенкова ( який вважав Каразіна прибічником скасування кріпацтва ), В.Сємєвський не знайшов підстав вважати його світогляд антикріпацким ( тому, що Каразін нібито виступав тільки за особисте звільнення селян без земельних ділянок ). Характерно, що точка зору В.С.Зємєвського стала домінуючою в літературі. Тому в подальшому цей аспект світогляду Каразіна або не розглядався взагалі, або про нього згадувалося з оглядкою на Сємевського ( це стосується, насамперед, роботи Я.Абрамова ). Прикладом першого ж була праця Н.Тихого, яка являла собою виключно спробу класифікації робіт Каразіна без аналізу їх змісту. Те ж саме характерно і для серії праць Д.Багалія, який зосередив увагу на висвітленні ролі Каразіна в заснуванні Харківського університету, і трьох досліджень Е.Трифіл'єва, присвячених окремим епізодам життя Каразіна . Таким чином, на початку XX століття в історичній літературі сформувався стереотип про Каразіна як людину, яка відстоювала консервативні принципи, що зробило його суспільно-політичні погляди "не цікавими" для радянської марксистської історичної науки. Тому не дивно, що до середини XX століття прізвище Каразіна , за рідким винятком, практично не згадувалося ні в навчальній літературі, ні в узагальнюючих працях з історії суспільної думки Росії і України. Ситуація змінилася в 1940-ві роки. Це було пов'язано з початком вивчення його дослідів в галузі природних наук. Внаслідок цього, переважно на сторінках періодичних видань, з'явився ряд публікацій, які об'єднував єдиний висновок: Каразін - це вчений, який випередив свій час. Однак подібне твердження в марксистській науці не з'ясовувалося з його репутацією прихильника монархічної в лади і кріпацтва Вихід було знайдено в акцентуванні уваги на тих аспектах його світогляду, епізодах біографії і суспільної діяльності, яві давали однобічну уяву про особистість Каразіна Характерним прикладом цієї тенденції стала "Биобиблиография" Василя Назаровича. "Прикрашення" Каразіна було продовжено в працях А.Слюсарського, потім В.Козловського, в узагальнюючих роботах з історії суспільної, соціологічної, філософської думки і суспільного руху в Росії і в Україні. Але це суперечиш вимогам політичного панування дворянства, монархічним принципам, які відстоював Каразін. Існуючі протиріччя, як здавалося окремим дослідникам, розв'язувалися версією про відмову Каразіним від своїх політичних переконань. Але про причини і час Ідах метаморфоз говоришся досить невизначено. Примітним фактом зарубіжної історіографії цього часу став вихід книги Ю.Лавриненко, в якій зроблено зовсім необгрунтований висновок про Василя Назаровича як головного ''натхненника і рушія" ліберальних реформ в Росії і "національно свідомого українського патріота" в сучасному розумінні цього терміну. На цю публікацію відреагував І. Лисяк-Рудницький, який відвів Каразіну місце "предтечі" 'піонера" українського відродження, який залишився державним патріотам Росії і регіональним патріотом Слобідської України. Погляд на Каразіна як представника національного українського відродження не був прийнятий українською історіографією 1990-х років. В той же час, в літературі останнього десятиріччя формувався образ Каразіна, характерний для радянської історіографії 1960-1970-х років. Він подається діячем, який зазнав політичних репресій з боку російського уряду . Саме "прогресивність" його політичних визначається головною причиною його арештів. Реанімується ідея Я. Абрамова про причетність Каразіна до повстання Семенівського полка в 1820 році . Зосереджується увага на тих сторінках його біографії, які дозволяють подати суспільно-політичні погляди Каразіна близькими до переконань представників послідовно демократичної ідеологи того часу. Так; в кжіжйному виданні висловлювання про нього підібрані саме з такою метою, а у вступній статті М.Бєляєва наголошується на бажанні “кручанського поміщика" “міцніше врости" в буржуазні відносини. В "Енциклопедії українознавства" ж Б.Винар подав Каразіна діячем, який відстоював ідею скасування Кріпацтва. Джерельну базу дослідження складають численні статті, проекти, записки Каразіна, які збереглися не повністю. Значна частина цих матеріалів опублікована Причому, за життя Василя Назаровича широкому колу могли бути відомі його рукописні творі, деякі публікації в харківській періодиці і три його опубліковані твори. Подальша публікація праць Каразіна проходила вже в другій полонині XIX століття. Невелика частина його робіт, присвячених проблемам освіти, побачила світ в 1860-ті роки в двох збірках, підготовлених Г.Данилевським. Окремі листи Каразіна” адресовані імператору Олександру і князю АЧарторийському, з'явилися на сторінках петербурзької періодики в 1868-1873 роках Робота по збиранню і систематизації рукописів Каразіна була продовжена Д.Багалієм її підсумком стала публікація творів і листів Василя Назаровича. До теперішнього часу це видання залишається останнім і найбільш широким, хоча й не достатньо повним. Архівні документи, що стосуються життєдіяльності і суспільно-політичних поглядів Каразіна зосереджені у відділі рукописів Російської Національної бібліотеки Петербурга і деяких архівосховищах. Більшість архівних матеріалів опублікована, але частина їх ще не була введена до наукового обігу. Для характеристики суспільно-політичних поглядів Каразіна використані джерела можна розділити на слідуючи групи: публіцистичні праці, які являють собою міркування з найбільш злободенних, з його точки зору, (суспільно-політичних питань; особисте листування, яке дозволяє визначити коло знайомих Каразіна, що впливаю на формування і еволюцію його суспільно-політичних переконань; послання Василя Назаровича до Петербургу, які були його реакцією на діяльність і окремі виступи деяких суспільних діячів, погляди яких відзначалися радикальністю щодо існуючих державних інститутів; матеріали, пов'язані з його діяльністю по створенню і організації роботи Філотехнічного товариства і Товариства добрих поміщиків; слідчі матеріали; наукові статті; публікації мемуарного характеру. Окремі твори учених, суспільних діячів, мислителів України, Росії, а також вчених, які на початку ХІХ століття працювали в Україні, дозволили охарактеризувати світогляд Каразіна на фоні сучасних йому суспільно-політичних теорій. 3 метою вирішення поставлених у дослідженні завдань , дисертантом було застосовано ряд універсальних і загальних методологічних принципів. Насамперед принцип об'єктивності, що передбачає орієнтацію автора на суспільно-політичну “нейтральність", всебічний аналіз світогляду Каразіна і реконструкцію його біографи. Керування принципом історизму дозволило охарактеризувати суспільно-політичні погляди Каразіна з урахуванням специфіки історичного часу., яка відзначалася різностадійністю розвитку політичної думки в різних європейських країнах. Дотримання принципу багатофакторності, який передбачає дослідження усього спектру об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливають на історичні процеси, обумовило необхідність аналізу неоднозначного впливу різних суспільно-політичних течій на переконання Каразіна Завдяки використанню проблемно-хронологічного принципу викладання матеріалу, погляди Каразіна досліджувались через виділення наукових проблем: політичні погляди і селянське питання. При написанні дисертації використано принцип плюралізму, що передбачає визнання кількох точок зору на проблему; що висвітлюється. Предмет і завдання дисертації визначили вибір методів вивчення обраної теми. Застосування хронологічного підходу дозволило розглянути життєдіяльність Каразіна у часовій послідовності і виробити критерії її періодизації, історико-генетичний метод сприяв розкриттю історичної обумовленості, динаміки розвитку його світогляду. Розгляд сутності і особливостей суспільно-політичних поглядів Каразіна став можливим завдяки застосуванню порівняльно-історичного підходу. Історико-типологічний і синхронний методи частково використані при характеристиці різних течій суспільно-політичної думки і регіональної специфіки світогляду української еліти. У другій главі - "Життя і діяльність В.Н.Каразіна" - досліджено біографію Каразіна, яка відобразила основні етапи формування його суспільно-політичних поглядів. Василь Назарович був нащадком стародавнього дворянського роду, який мав свій герб ще з 1627 року. Засновником роду вважається Григорій Караджи ( прадід Василя Назаровича ) - архієпископ міста Софії. Дід Каразіна, Олександр Григорович, переїхав до Росії за часів імператора Петра І. Саме тоді його прізвище було записано з російським закінченням ( Каразін ). Батько Василя - Назар Олександрович Каразін успадкував професію від свого батька - також став військовослужбовцем. Пішовши у відставку в 1770 році, Назар отримав "в вечное пользование" села Кручик і Основці на Харківщині. Вже в Україні він одружився з донькою козацького сотника Харківського полку Якова Івановича Коваленка Варварою Петрівною ( майбутньою матір'ю Василя Назаровича ). В селі Кручик Харківської губернії ЗО січня 1773 року в селянській хаті і народився Василь Назарович Каразін. Дитячі роки Василь провів в колі рідної сім'ї, слухаючи розповіді батька про війни, в яких той брав участь, про життя своїх предків - сербів, які вели боротьбу з Туреччиною за своє національне визволення. Таке оточення обумовиш бажання підлітка продовжити справу своїх батька і діда - стати військовослужбовцем. Разом з цим він мав можливість бачили життя звичайного українського маєтку. Із селянського середовища він виніс переконання, що поміщик відповідає за селян, якими керує. Пізніше хлопчика було влаштовано в приватний пансіонат міста Кременчука, а потім Харкова, але Василь не залишив своєї дитячої мрії - стати військовослужбовцем і скористався нагодою, яка в нього з'явилася. Під час приїзду до Кременчуга графа Румянцева-Задунайського Каразін сказав йому про своє бажання. Граф служив з батьком Василя і тому записав його сина в Кірасірський полк, який очолював сам. Незабаром прізвище Каразіна було занесене в список лейб-гвардії Семенівського полку. Перебуваючи в Петербурзі, Каразін систематично відвідував лекції в Гірничому корпусі, де придбав глибокі знання в галузі математики, фізики, хімії, вивчив латинську, німецьку, французьку мови. Час навчання став періодом його знайомства і спілкування з В.Капністом, М.Карамзіним та ін. Думку про військову службу він облишив. В той час у суспільстві зростає зацікавленість суспільно-політичними питаннями. Цікавлять вони і Каразіна Василь Назарович був сином поміщика, тому його турбували, насамперед, суспільні відносини на селі. Не випадково, з 1792 по 1795 роки він здійснив подорож по селах Роси і України, яка переконала його, що відносини між поміщиками і селянами не потребують радикальних змін. Як один із засобів трансформації соціальних відносин він пропонує створену ним в 1793 році в маєтку батьків Сільську Думу, до складу якої, крім самого Каразіна, увійшли селяни. В 1796 році на російському престолі сталася зміна імператора Одне із розпоряджень нового правителя, Павла І, торкнулося і Василя Назаровича Прізвище Каразіна продовжувало залишатися в списках лейб-гвардії Семенівського полку, за що він отримував гроші. Прибути на місце служби він не закотів і був позбавлений і офіцерського звання, і додаткового прибутку. Почуваючи себе ображеним, Каразін замислив емігрувати, але видача закордонних паспортів була заборонена, тому він вирішив втекти; втеча закінчилася невдачею - на кордоні його було затримано і заарештовано. Подальший розвиток подій став несподіваним навіть для самого Каразіна Його прийняв сам імператор і після тривалої розмови з ним Каразіна було призначено на посаду в державній скарбниці. З лютого 1800 року рішенням Сенанату Василя Назаровича призначають перекладачем в канцелярію медичної колегії. А ще через рік він отримує посаду колезького асесора Таким чином, у двадцять вісім років Каразіну вдалося зайняти досить високе місце серед петербурзьких чиновників. В ніч з 11 на 12 березня 1801 року внаслідок змови було вбито Павла 1. Трон перейшов до одного з його синів - Олександра До кола змовників Каразін не входив, але він знав про неї, і не підтримуючи змови і не ставлячись до неї ворожо, готувався до неминучого по-своєму. Вже 12 березня у нього був готовий лист на ім'я нового самодержця, який з одного боку, справив на останнього враження, а з другого” довів, що Каразін добре орієнтувався в обстановці при дворі. Лист зацікавив Імператора, адже думки, що були викладеш в ньому, відповідали імператорським. Продовжувалося просування Каразіна по службі: 21 квітня 1801 року він одержав звання колезького радника Розширюється коло спілкування Василя Назаровича - він знайомиться з О.Радіщевим, М.Сперанським, стає активним членом гуртка Радіщева Знайшлося місце Каразіну і в структурі державного управління - він очолив одну із комісій створеного Міністерства народної освіти одним з завдань якого було проведення реформи освіти. Вона, окрім всього іншого, передбачала кількісне збільшення університетів. Першим на території України, що входиш до складу Російської імперії, став Харківський університет. Він став і першим серед закладів освіти такого типу в Росії, який було створено не за бажанням уряду, а за Ініціативою патріотичного слободсько-українського дворянства, виразником Інтересів якого став В.Н.Каразін. Він запропонував скликати дворянські збори, скласти прохання до уряду і почати збір коштів. Ініціатива Каразіна була підтримана тільки після його неодноразових виступів на дворянських зборах Петербурга, Харкова і Слободсько-Української губернії. Його заклик підтримали і купці, і селяни, і ремісники, і дрібні землевласники, і громадськість десяти міст України, а 24 січня 1804 рову був підписаний указ про відкриття Харківського університету. Весь тягар робіт лежав на Каразіні, який був змушений розриватися між Петербургом і Харковом, але йому не вдоюся закінчити почату справу. 24 серпня 1804 рову він був відправлений у відставку з Міністерства із суворою дога і позбавленням права втручатися в справи університету. Урочисте відкриття пройшло 17 січня 1805 року без участі Василя Назаровича. Відставка підвела підсумок петербурзькому періоду життя Каразіна Він повертається на Харківщину з наміром поселитися тут. Зіткнувшись з сільською дійсністю, Каразін виявив, що вона далека від ідеальної і не тільки в його маєтку, але й по всій країні. Він почав реорганізовувати управління своїм маєтком. Адміністративні зміни Василь Назарович поєднував з науково-дослідницькою діяльністю” водночас продовжуючи уважно стежити за політичними подіями і настроями людей в державі. Власними спостереженнями він ділиться з імператором, за що в другий раз опиняється під арештом. Після звільнення Каразін стає організаторам Філотехнічного товариства заснована ним спілка об'єднала понад сто поміщиків семи областей України і Області Війська Донського. В межах цього товариства Василь Назарович вів активну науково-дослідницьку діяльність. Визнанням його заслуг стали три подяки від уряду. Товариство ж в 1818 році припинило своє існування як внаслідок від-сутності матеріальної підтримки з боку держави, так і у зв'язку з тим, що у Каразіна з'явилися інші справи. Він від'їзжає до Петербургу, де знову отримує місце в Міністерстві народної освіти, реорганізує управління маєтком своєї дружини під Москвою, бере участь в обговоренні селянського питання. Взяв Кяразін участь і в громадському житті столиці. Він став дійсним членом, а потім віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, зробив спробу заснувати Товариство добрих поміщиків. В петербурзьких колах його прізвище з'являється у зв'язку з повстанням Семенівського полку, коли Каразіна був в третій раз заарештовано як підозрюваного в авторстві листівки, знайденої у казармах. З того часу і до кінця життя він знаходився під адміністративним наглядом і жив в Україні. Смерть забрала Василя Назаровича в той час, коли він проводив наукові пошуки на півдні України. В жовтні 1842 року він поїхав з Миколаєва до Кручика, але по дорозі захворів, повернувся до Миколаєва і 4 грудня 1842 року помер. Чимало людей, які знали Каразіна, відзначали багато негативних рис його характеру. Але, без сумніву, Василь Назарович жив загально державними інтересами, турбуючись про розвиток наукових знань, освіти, вдосконалення духовного світу людей. І не дивлячись на суттєві життєві негаразди, продовжував з оптимізмом дивитись в майбутнє своєї вітчизни. У третій главі - "Політичні уявлення ВН.Каразіна" - показано зацікавленість Каразіна політичними питаннями, питаннями історії політики як внутрішнє усвідомлене джерело його поведінки, показник його вибіркового ставлення до політичних явищ, процесів, які грунтувалися на принципах і уявленнях його світосприймання. В.Н.Каразін не був представником політичної еліти, але він зберіг живу зацікавленість політичними питаннями, що знаходила вияв в надсиланні листів російським імператорам, урядовим чиновникам, в яких Каразін неодноразово торкався тем державного управління, відгукувався на найважливіші, з його точки зору, події внутрішньої і зовнішньої політики, аналізуючи їх і пропонуючи власні варіанти рішень, часом, складних політичних питань. Його невичерпана активність була зовсім невипадковою. Своє звання дворянина він вважав цілком достатнім для того, щоб мати статус державного чиновника. Діяльність Каразіна в період який став особливим етапом розвитку української суспільно-політичної думки, яка розвивалася в тому просторі який визначався їй Російською імперією, де в роки царювання Катерини II проводилася політика "освіченого абсолютизму", що домінувала протягом XVIII століття в більшості європейських країн. Логічним її наслідком була централізація влада, що обернулася для України ліквідацією в кінці XVIII ст. політичної автономії. Втративши з автономією свої привілеї, козацька старшина намагалась отримати можливість бути в імперській соціальній структурі на одному рівні з російським дворянством. Отже, на початку XIX століття для більшості українського дворянства не існувало протиріччя між “малоросійським" і “великоросійським" патріотизмом. Тому не було нічого дивного в тому, що Василь Назарович Каразін, як і більшість представників українського дворянства, включився в обговорення питань, які розглядалися російською суспільною думкою, і, часом саме “російський ракурс свідомості” визначав його ставлення до ключових українських проблем. Тим часом суспільно-політична дамка Росії, не давлячись на інтерес певної частини ідеологів до обгрунтування революційних планів перебудови державного устрою, в своїй більшості, зосереджуватися на проблемах монархічного правління, як прийнятій формі організації влади, тому що багато мислителів саме з діяльністю монарха пов'язували надії на справедливий суспільний устрій в майбутньому. Не був винятком і Каразін, бо вважав монархію єдино можливою формою державною правління. Засадою його міркувань про монархічну владу є визначення її "природного" характеру, де центральне місце посідає ідея “єдиноначалія" - головного принципу, відповідно з яким функціонують і живі організми, і нежива природа. Тому цей принцип не може бути порушений і в державному устрою. При цьому Каразін не враховував, що навіть в гурті тварин ватажок повинен був завойовувати таке право і постійно доводити свою вищість, Монарх же, незалежно від своїх здібностей, ставав правителем лише у зв’язку з народженням у родині царя. Роблячи акцент на різниці потреб людей, їх віку, статі Каразін стверджує, V/ що в державі не може бути єдиної думки, тому громадяни не зможуть досягти соціального компромісу без допомоги інстанції, яка, знаходячись в суспільній ієрархії над ними, ними ж керує. Звідси негативне ставлення Каразіна до теорії суспільного договору. В його інтерпретації справжнім виразником інтересів громадян повинна бути особа не обрана людьми, а призначена, начебто, богом. Принциповим моментом теорії державотворення Каразіна є твердження про необхідність абсолютної монархії. Не змінює його ставлення до неї і заява про необхідність створення при правителі із Представників благородного стану" своєрідного Представницького органу дворянства - "Державної Думи", яка , на Його думку, приведе до зростання авторитету монарха в очах підорних і посилить елемент легітимності самодержавства В той же час, заснування Думи переслідувало мету створення перешкод на шляху переродження абсолютної монархії в деспотію. Важливим в теорії державності Каразіна є твердження про те, що опора монарха на орган із представників дворянського стану спроможна забезпечити стабільність не тільки державної влади, але і всієї держави, Ідо саме дворянство виконує функцію носія монархічної ідеї. Отже; на його думку, головний принцип людською співжиття становить соціальна нерівність і опрощена соціальна структура. В ідеальній державі цілком достатньо трьох станів: дворянства, духовенства і селянства, які мають певний обсяг прав і обов'язків, виконуваних соціальних функцій, зумовлених неоднаковим рівнем освіти і корпоративного виховання. Каразін покладав на державну владу обов'язок контролювання галузей які мали, на його думку, важливе політичне значення, До них він відносив міжстанові стосунки, сільське господарство, зовнішню і внутрішню торгівлю, зовнішньополітичну діяльність. Зокрема, діяльність державної влади на міжнародній фені повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для вирішення внутрішніх проблем, зберегання існуючих в державі політичних інститутів. В четвертій главі — "Селянське питання в трактовці В.Н. Каразіна: історія, сучасний стан і пропоновані реформи" - з'ясовано місце селянського питання в системі світогляду Каразіна, визначена своєрідність теоретичного трактування кріпацтва і мотивація діяльності Каразіна як поміщика. Інтерес Василя Назаровича до селянського питання є органічною частиною його світогляду. Без її характеристики неможливо скласти повне і цільне уявлення про його суспільно-політичні погляди. Його зацікавленість селянською проблемою була зовсім не випадковою. Це був і інтерес поміщика, який турбувався про підвищення рентабельності своєю маєтку, і занепокоєння рівнем ефективності всього аграрного сектору економіки людини, мислячої загальнодержавними категоріями Адже селянське питання наприкінці XVIII століття стає для України одним із актуальних питань і політичного, і суспільного, і економічного життя після запровадження в 1783 році на території України, що належала Російській імперії, кріпацтва. У Василя Назаровича було своє бачення його перспектив, зумовлене рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва, агротехніки, характером землекористування і землеволодіння, що визначили стан соціальних відносин на селі. Дослідниками проведена велика робота по вивченню історії селянського питання за період з кінця XVIII до 30-х років XIX століть. Охарактеризовані особливості світогляду багатьох представників суспільної думки, напрацьовані критерії диференціації напрямків у відношенні селянської проблеми. І хоча виявлення течій в суспільній думці початку XIX століття не є завданням, вирішеним остаточно, можна визнати обгрунтованість точки зору про існування трьох течій: консервативної, буржуазно-реформаторської і просвітительскої. При цьому буржуазно-реформаторська течія була більш перспективна і прогресивна по суті. Розглядаючи різні аспекти життя середньовічного села, Каразін акцентує головну увагу на проблемах взаємовідносин селян і поміщиків. Характерно, що в своїх роботах він уникає вживання терміну “селянин” ( “крестьянин” ), віддаючи перевагу слову “поселянин", тому що вважає "селянин" і “раю” словами-синонімами. Василь Назарович окреслює коло обов'язків, які повинні виконувати селяни: з повагою ставитися до поміщика, в повному обсязі сплачувати повинності, бути на відстані “від того, що може внести порушення” в існуючий порядок і вірити в бога. Цю можливість для селян мати громадські і політичні права в міркуваннях Каразіна мова навіть не заходить. Ключовою постаттю на сет він вважав поміщика - спадкового чиновника, якому держава доручила піклування про селян. Таким чином, із його міркувань виходить , що селяни не є власністю поміщика, а тому кріпацтво - це не юридична “залежність”, а зловживання, “погана звичка”, зумовлена недбайливістю державної влади. Отже, кріпацтво для нього - тільки обов'язок підпорядкування своїм поміщикам в формі “адміністративної опіки і відношення хлібороба до свого спадкового орендатора". Проявом кріпацтва ( "зловживанням" ) він вважав право на заслання селян, їх продаж і т.ін. Теоретичні погляди Каразіна знаходили своє втілення в його практичній дальності. Звернувшись після відставки з Петербургу на батьківщину, він приділив багато уваги питанням взаємовідносин зі своїми селянами. Головне, на його думку, було визначити характер і обсяг повинностей, які селяни повинні нести на користь поміщика за те, що той керує їх працею. Він шукає “мірило" оцінки його власності. Оскільки ним не може бути ні певна кількість грошей, ні головний продукт - хліб ( курс і ціна яких з часом можуть змінюватись ), для Каразіна залишається тільки "один день хліборобської праці", тобто панщини. Він підрахував, що кожен кріпак обійдеться йому в 45 крб. на рік, отже за рік ( 150 робочих днів ) селянин своєю працею повинен повернути цю суму поміщику. Кожному селянину, який досяг повноліття, Каразін надавав у користування півдесятини землі для будинку, сім з половиною десятин орної землі і одну десятину сінокосу, певну кількість дров і забезпечував ремонт сільськогосподарського знаряддя. Після десятирічного володіння земельною ділянкою селянин мав право закласти, або продати її за умови, що купець стане мешканцем Кручика і візьме повинності колишнього володаря на себе. Бажанням зберегти свою в ладу над общиною, Каразін керувався і при проведенні адміністративних змін. Ще в 1793 році він створив на зразок міської думи Сільську Думу. До її складу увійшли сам Каразін, “два старці і писар". З 1805 року було значно розширено кількісний склад Думи. Окрім Каразіна, це були старший і молодший ''виборні", священик, 4йаглзздач" (його призначив сам поміщик ) і “письмоводець" Думи. За Думою закріплялися обов'язки сільської поліції, під її контроль було поставлено набір в рекрути, питання спадковості і опіки, діяльність сільського училища Впевненість Каразіна в своїй правоті дозволила йому пізніше встановити такий порядок управління в маєтку своєї дружини під Москвою, де справами керувала Сільська Дума на чолі зі старостою, призначеним Каразіним. Не залишився він осторонь обговорення селянського питання і в 1820-ті роки, коли запропонував створити Товариство добрих поміщиків, як засіб здатний розрядиш соціальну напруженість на селі. Ця спроба стала останньою можливістю для Каразіна публічно показати своє ставлення до селянської проблеми. Певно, порядки в Кручику його повністю влаштовували, а проблему підвищення рентабельності свого господарства він вирішував вдосконаленням "засобів землеробства". У висновках до дисертації підведені основні підсумки проведеного дослідження. Суспільно-політичні переконання Каразіна базувалися на певній системі його світогляду; який зумовив вибіркове ставлення до соціальних і політичних подій, явищ і процесів. Для світогляду Каразіна властивий загальнодержавний підхід до вирішення соціально-політичних питань. Шлях незначного оновлення Існуючих соціальних і політичних інститутів бачився йому більш перспективним, ніж заміна старих феодальних порядків новими буржуазними, здатними, на його думку, призвести до політичної і соціальної катастрофи. Суспільно-політичні погляди Каразіна відзначалися консервативністю: самодержавство, кріпацтво, привілейоване положення дворянства - були для нього священними традиціями державності. В той же час, його світогляд не можна вважати ортодоксально консервативним. Виступаючи за збереження існуючих політичних інститутів, він виступав насамперед за збереження державної, політичної і соціальної стабільності. Каразін розглядає встановлену завдяки волі бога абсолютну монархію як найкращий засіб досягнення соціального компромісу в умовах існування різних станів в державі, які мають різні соціальні ідеали. Караті відстоював принцип спрощеної соціальної структури, наполягаючи на тому; що і в ідеальному суспільстві повинно бути тільки три соціальні групи: дворянство, духовенство і селянство, які відрізняються обсягом громадянських, політичних і економічних прав, зумовлених вродженими здібностями. Каразін давав своєрідну, відмінну від традиційної, інтерпретацію кріпацтва як форми встановлених богом і цілком природних і справедливих, маючих перспективу розвитку взаємовідносин між людьми двох станів. Практична діяльність Каразіна-поміщика по вдосконаленню управління маєтком, регламентації взаємовідносин зі своїми селянами, а також його спроба заснувати Товариство добрих поміщиків мали своєю метою збереження інституту кріпацтва в умовах початку розвитку капіталістичних відносин. Публікації автора, що відображають основні положення дисертації: Историко-политические представлення БНКаразина/У Грани. -2001. № 4 (18). - С. 54-58 ( 0,5 др.арк).
2. Жіття і діяльність В.Н.Каразіна // Гуманітарний журнал. – 2001. № 7.- С 110-115 ( 0,5 др.арк.). 3. Крестьянский вопрос в трактовке В.Н.Каразина // Грани. - 2001. - №5-6 (19-20) - С. 73-77 ( 0,5 др.арк. ). АНОТАЦЯ Хрідочкін A.R Суспільно-політичні погляди В.Н.Каразіна. -Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ; 2001. У дисертації проаналізовано особливості сприйняття і інтерпретації В.Н.Каразіним сучасних йому суспільно-політичних проблем, специфіка соціальних і економічних аспектів його світогляду. На основі архівних матеріалів, частина яких до наукового обігу вводиться вперше, висвітлено біографію Каразіна, яка відображає основні етапи формування його світогляду. Розкрито особливості соціальних і економічних поглядів Каразіна, що зумовили своєрідність трактування ним важливих політичних питань щодо державного устрою, ролі державної влади в розвитку економічної, політичної і ідеологічної галузей. З'ясоване місце селянського питання в системі його світогляду, показана своєрідність інтерпретації Каразіним соціальної природи врішвдва, як форми станових взаємовідносин. Розкриті зміст і мотивація діяльності Каразіна як поміщика і засновника ряду громадських організацій того часу. Обгрунтовано висновок про те, що для Каразіна властивий консервативний підхід до вирішення важливих соціальних і політичних проблем. |
