Анотація до роботи:

Манойло Н.Г. Світоглядно-мотиваційна визначеність правосвідомості: соціально-філософський дискурс. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2008.

У дисертації правосвідомість розглянута під кутом зору визначеності як її змісту, так і практичного застосування в індивідуальній життєдіяльності людини змістом світоглядних типів свідомості як форм самосвідомості, що безпосередньо спонукають людину до трансформації правових норм у площину суспільної діяльності. Проводиться думка про органічну єдність свідомості й правосвідомості, оскільки взаємодія між людьми, в процесі якої створюється їх суспільно-сумісне життя, завжди підпорядкована необхідності утвердження миру і злагоди, добра і справедливості як визначальних змістовних характеристик свідомості кожної людини.

Стверджується, що правовий простір суспільства визначається міфологією, засобами якої людина заявляє про себе як універсальну суб’єктивну істоту, чиї бажання, потреби й інтереси вільно проектуються назовні в духовний соціум героїчних персонажів, які демонструють можливий масштаб волі, засобами якої вони задовольняються. Релігійний світогляд обирає інтроспективний шлях досягнення справедливої правової міри задоволення бажань, спонукаючи людину до аналітико-критичної роботи самосвідомості, яка діє не стихійно, а розумно-вольовим чином, обраним як засіб віри в існування ідеального суб’єкта справедливого облаштування світобуття. Філософський світогляд облагороджує правосвідомість тим, що розкриває перед людиною історичний досвід людства як досвід, вивчаючи який, її самосвідомість наповнюється об’єктивним духом, який виправляє суб’єктивність тим, що робить її суб’єктно спрямованою, отже, справедливою у правовому вимірі.

У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, відображені концептуальні підходи до вирішення поставлених завдань.

1. Індивідуальна свідомість людини за своїм змістом збігається з правосвідомістю, адже способом існування самосвідомості є відомості про життєво необхідні потреби й інтереси кожної людини. У зв’язку з цим не можна стверджувати, нібито людині не відомі її стратегічні цілі – потреби в щоденному життєзабезпеченні, які й роблять матеріальний інтерес визначальним. Конституційне право тому й утверджує право на життя як вихідне, підпорядковуючи йому всі інші права й зобов’язання держави.

2. Розглядаючи світ як об’єкт свого життєвого інтересу, людина вмотивовує власну життєдіяльність світоглядним чином: взаємодіючи з ним, вона сприймає світ як своє органічне тіло. Звідси очевидна аксіома: світоглядна свідомість є водночас правосвідомістю. Якщо її ігнорувати, порушується фундаментальний принцип соціальної онтології: єдність людини і природи як єдність мікро- й макрокосму, відкидається наявність загально-родового й індивідуально-видового в кожній людині.

3. Міфологічний світогляд правдиво проголошує увесь спектр людських потреб і інтересів, розкриваючи їх засобами певних оповідань (міфів) і втілюючи в предметно-речові форми самої природи і форми, створені власною працею, яку спрямовує духовний простір людської фантазії. Це так звана «природна» правосвідомість, засобами якої об’єкт-об’єктна єдність тотожна суб’єкт-суб’єктній. Людина має бути свідомою того, що якраз засобами міфологічного світогляду вона утверджує не лише реальність образів уяви й уявлення у власній душі, але й практичну спрямованість своєї дорослої життєдіяльності, коли здійснює дитячі мрії предметно-духовним чином. Тому міфологія є тим душевним духовно-соціальним простором, який визначає виміри як соціально-філософської, так і правової свідомості.

4. Релігійний світогляд суттєво корелює виміри правосвідомості тим, що вводить її в свідомо обмежувані аналітикою автономного мислення межі. Людина здатна усвідомити, що виміри її душі не лише об’єктно-предметні, матеріально-речові, але й об’єктивно-закономірні, суб’єктно-раціональні, отже, прогнозовані. Тут йдеться не стільки про єдність мікро- й макрокосму, скільки про божественну силу об’єктивного розуму, право на яке має кожна людина, яка, щоб його здійснити, зобов’язана стати на шлях самопізнання, метою якого якраз і є пізнання розуму в собі самій і життєдіяльності на основі розумно-вольової, а не свавільної, дії. Так правосвідомість стає правозобов’язувальною, соціалізованою духом об’єктивного розуму.

5. Філософський світогляд, поєднуючи міфологічний і релігійний, освячує зв’язок людини з об’єктивним духом пізнавального досвіду людства. Маючи його як свій власний здобуток, людина стає суб’єктом світового духу, залишаючись вільною у виборі напрямків життєдіяльності індивідуальністю. Філософська правосвідомість немовби зсередини підносить її до рівня суб’єкта світової історії, не забираючи почуття суб’єктивності й причетності до сучасності, адже для філософії головним правом людини є право на свободу мислення. Філософія як синтетико-аналітичне мислення поєднує в цілісний дух і дух цілісності етико-правові, сформовані на основі міфологічного та релігійного типів світогляду, та морально-етичні виміри свідомості. Етичне в соціумі такого мислення набуває статусу моральної ідеї, в якій як споріднені протилежності поєднані одиничне, особливе й загальне. Це той вимір правосвідомості, маючи який, громадянське суспільство не приходить до думки про закінчення історії, оскільки не корелює її зміст із досягненнями емпіричного права, а лише з можливостями пізнавального розуму кожної людини-громадянина шукати і знаходити нові напрямки для самодіяльно вмотивованого способу життя.

6. Подібним чином інтерпретований зміст філософського світогляду, будучи «батьківщиною» правосвідомості, в свою чергу, продовжує свій духовно-практичний розвиток завдяки їй. Право, зафіксоване на індивідуальному рівні як право на щось, дійшовши до усвідомлення права на свободомислення, отримує внутрішню мотивацію до саморозвитку. Складається ситуація так званої об’єктивної діалектики як дієво-практичної єдності протилежностей об’єктивного духу історії пізнання, презентованого його методологією, та духу правової свідомості, підсиленого не лише індивідуальною волею, але й волею законодавчо обґрунтованого об’єктивного розуму.

7. Щоб утвердити громадянське суспільство, правосвідомість засобами філософського рівня всіх щаблів освіти має народитись із материнського лона загального як безумовно аксіоматичного й об’єктивного начала, народжуючи не особливе загальне, а загальну правосвідомість, яка і є практичною філософією. Можна стверджувати, що правосвідомість являє собою синтетичний інтегративний світогляд, який в емпірично достовірному суспільному житті утверджує безпосередню органічну єдність свідомості кожної людини в її індивідуально-родовому статусі. Через правосвідомість загальне як категорія знання реалізується як принцип існування суспільного загалу, тому що людина усвідомлює її не в нормативно розчленованому, а інтегративно цілісному в її самосвідомості вигляді.

Публікації автора:

Статті у фахових виданнях:

1. Манойло Н.Г. Філософія як світоглядно – мотиваційний чинник правосвідомості // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Просвіта. – Випуск № 19. – 2007. – С. 199-203.

2. Манойло Н.Г. Методологічний потенціал основних типів світогляду // Збірник наукових праць Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – Запоріжжя: ЗДІА. – Випуск № 29. – 2007. – С. 137-145.

3. Манойло Н.Г. Суспільно-практичні проблеми формування світоглядно визначеної мотивації поведінки // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Просвіта. – Випуск № 20. – 2008. – С. 158-163.

4. Манойло Н.Г. Морально - релігійні визначення правосвідомості: світоглядний аспект // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Київ. – Випуск № 71. – 2007. – С. 66 - 76.