Наукова задача, розв'язанню якої присвячене дане дослідження, полягає у тому, щоб комплексно проаналізувати свободу віровизнання та свободу віросповідання як загальносоціальні та юридичні явища, оскільки дотепер вони такому дослідженню у вітчизняній юридичній науці не піддавались. Між тим саме таке дослідження є необхідною складовою розвитку як загальної теорії прав людини, так і науковою передумовою визначення шляхів та засобів підвищення ефективності державно-юридичного захисту зазначених свобод. За результатами проведеного дослідження зроблено наступні висновки. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Свобода ж віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Конкретизуючи, можемо відзначити, що свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання. Відтак, структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини - це система тих можливостей, котрі відображають змістовну конкретизацію зазначених прав та зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання та зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфери людини. Зовнішній же їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загальносоціальних (природних) явищ відображено у міжнародних (універсальних та регіональних) актах з прав людини. Ці акти слугують широко визнаними міжнародними стандартами розглядуваного права. До структурних елементів свободи віровизнання та свободи віросповідання як загальносоціальних явищ належать такі можливості людини: - приймати певну релігію чи інші переконання; - змінювати свої релігійні чи інші переконання; - сповідувати якусь релігію чи інші переконання; - утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім вищевказаних елементів, свобода віровизнання включає також ще один - можливість мати власні релігійні чи інші переконання. Законодавче закріплення принципів свободи віросповідання людини видається підставним уточнити та доповнити наступним чином: - у Конституції України необхідно закріпити принцип рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом; - принцип, згідно з яким жодна релігія не може бути визнана обов’язковою, слід доповнити положенням про те, що жодна релігія не може бути визнана й державною; - принцип відокремлення церкви і релігійних організацій від держави доцільно закріпити у такому формулюванні: "Україна є світською державою "', - принцип відокремлення школи від церкви, від релігійних організацій слід закріпити у такому формулюванні: "Державна система освіти різних рівнів має світський характер"; - у законодавстві України доцільно відобразити і такі принципи свободи віросповідання, як добровільність самовизначення кожного у сфері сповідування віри та вільний вибір форм і способів віросповідання. Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віросповідання включає наступні елементи (складники): - право приймати релігію або інші переконання за своїм вибором; - право сповідувати будь-яку релігію одноособове або разом з іншими; - право не сповідувати жодної релігії; - право змінювати свої релігійні або інші переконання: - право на релігійну та (або) світську освіту; - право на заміну окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. В Україні на конституційному рівні необхідно закріпити ті з названих можливостей, які нині в її Основному Законі ще не зафіксовані. Передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок, строки утворення релігійної громади, які слугують юридичною процедурою колективного сповідування релігії, потребують певних уточнень і змін, зокрема: - повідомлення державних органів про створення релігійних громад має бути юридичне обов'язковим; - необхідно збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади (скажімо, до 25 осіб), а також передбачити подання, крім заяви і статуту, додаткових документів для реєстрації релігійної громади (зокрема, протоколу загальних зборів релігійної громади, переліку громадян, що її утворили, відомостей про склад органів управління, копії статуту (положення) релігійного управління (центру), якщо він знаходиться за межами України; даних про основи віровчення, про ставлення релігійної громади до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я її послідовників, відомостей про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав та обов'язків); - засновниками релігійних громад повинні визнаватись не лише громадяни України (як це передбачено її законодавством), але й іноземці та апатриди, котрі постійно проживають в Україні. Іноземці ж, які перебувають в Україні тимчасово, можуть бути членами таких громад. Чинним законодавством не передбачено механізму захисту від таких порушень права, що розглядається, як примушування громадян до сповідування або, навпаки, до відмови від сповідування якоїсь релігії, до участі або неучасті у богослужіннях і релігійних обрядах, до навчання релігії або переконань; вимагання від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; зазіхання на виключне право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення; відмова посадових осіб від надання дозволу на проведення публічного богослужіння, релігійних обрядів, церемоній, процесій; примусове залучення учнів або студентів до участі у релігійних заходах чи релігійних організаціях. За вчинення таких дій слід передбачити конкретні заходи юридичної відповідальності. Законодавча регламентація права на релігійну освіту як складника свободи віросповідання потребує з'ясування поняття релігійної освіти. На основі аналізу висвітлених у літературі думок видається можливим визначити, що релігійна освіта - це навчальний процес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь і навичок щодо його сповідування. У зв'язку з цим, пропонується: - у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачити, а в Законі України "Про освіту" - уточнити, що релігійні організації мають право засновувати заклади освіти (наприклад, дошкільні, загальні середні, професійно-технічні, вищі) в порядку, визначеному законодавством України; - Закон України "Про свободу совісті га релігійні організації" доповнити нормою, за якою релігійно-філософські, релігієзнавчі навчальні дисципліни, викладання котрих не супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер, можна вводити до навчальних планів державних та інших закладів освіти (що, власне, подекуди й практикується). Тим більше, що дане положення знайшло своє відображення у нещодавно прийнятому Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 p. | 