Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Філологічні науки / Українська мова


Василько Зоряна Степанівна. Символізація значення слова в українському фольклорному мовленні (на матеріалі фауноназв у казках, піснях і пареміях): дисертація канд. філол. наук: 10.02.01 / НАН України; Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні. - К., 2003.



Анотація до роботи:

Василько З.С. Символізація значення слова в українському фольклорному мовленні (на матеріалі фауноназв у казках, піснях і пареміях). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України. - Київ, 2003.

Дисертація є комплексним дослідженням символізації значення слова у фольклорному мовленні. На базі картотеки, укладеної за матеріалами академічних видань прислів’їв, казок та пісень, проаналізовано тематичну групу лексики на позначення реалій фауни.

На широкому тлі фольклорних текстів різного жанру проведено перше комплексне дослідження тематичної групи фаунолексем у плані формування в них символічного компонента значення слова, здійснено також спробу ідеографічного опису зазначених лексем української мови, подано їхні етноконцептуальні моделі, простежено тенденції розвитку лексичної системи мови взагалі з огляду на місце в ній аналізованих мовних одиниць. Національномовна картина світу, якою вона постає в українських піснях, казках, прислів’ях, відтворює не лише мовний і мовленнєво-творчий, але й світоглядний образ народу. Фольклорні контексти чи не найбільшою мірою увиразнюють загальну структуру значення слова, яке (значення) на численних прикладах фаунолексем універсалізується в тріаді “слово (побутова назва) – образ (метафоризована назва) – символ (етнокультурна назва)”.

1. Посередницька роль слова видається універсальною, бо через нього усвідомлюємо не лише поняття про той чи інший предмет, а й творчі потенції самої мови. Нове значення виникає на основі міфу-порівняння, нового узагальненого поняття, що постало в колективній свідомості мовців. Національно-культурний компонент лексичного значення слова є універсальним у цьому нашаруванні, породженому етнокультурною специфікою сприйняття реалії, яку воно позначає. Значення (зокрема й символічне) кожної лексичної одиниці зумовлюється її системним співвідношенням з іншими мовними одиницями на різних мовних рівнях. Ці відношення визначаються як поняттєвою природою лексеми, так і її місцем та роллю в мовній системі.

2. Сутність символу втілює в собі узагальнений образний смисл предмета; його власний зміст, який його ж конструює і моделює; його відображення, однак не пасивне, не мертве, а наділене силою самої дійсності; його узагальнення, спільність, типовість; його закономірність у співвідношенні з іншими предметами; його впорядкованість, подану у вигляді загального принципу конструювання, тобто його внутрішньо-зовнішнє вираження; його невідокремлену структуру, заряджену низкою відповідних одиничних її проявів; його знак, який породжує численні та одиничні структури, позначувані ним у загальному вигляді як окремо дана ідейна образність; його знак, який перетворює різноманітні та протилежні один одному означувані одиниці в певним чином організовану цілість; його тотожність з означуваною ним ідейною образністю.

3. У народнопоетичній, індивідуально-авторській художніх системах символ як універсальне загальнофілософське поняття стає фактом відповідної словесно-художньої реальності. Він не затемнює реалізму відображення об’єктивних речей у людській свідомості, образного відтворення їх з огляду на дійсність. Навпаки, будь-яке відображення тільки й можливе з застосуванням ірраціональних і трансцендентних моментів. Однією з визначальних характеристик символу є його непряма співвіднесеність із конкретним денотатом. Тобто символ-номінант завжди вказує на об’єкт, явище, які мають переважно інший лексичний код і своєрідно вписуються в світ денотатів. Символізовані лексеми, що функціонують у фольклорі, становлять багату і складну систему, якій притаманні різні типи відношень: парадигматичні, синтагматичні, фразеотворчі. Парадигматичні відношення реалізуються на рівні ідеографічних мікрогруп – тематичних рядів і груп, семантичних полів. Саме у процесі ідеографічного аналізу найвиразніше виявляється суть символу – особливості його номінації, значення, експресивності. Остання виступає домінантою символічного значення не лише слова, але й стійкого словосполучення. Емотивна функція символу реалізується в акті комунікації. Контекст однаковою мірою сприяє реалізації як предметно-смислових, так і емоційно-експресивних потенцій слова. Смисл контексту (словосполучення, речення чи ширшого тексту) не дорівнює сумі значень лексичних елементів, з яких він складається. Більше того, смисл може віддалятися від значеня, навіть переходити в його протилежність.

4. Становлення номінації поєднане зі знакоутворенням, а процес означення залежить від завдань відображення. Змінюючи модус, слово змінює не тільки свою значущість, а й значущість тих компонентів, які утворюють його смислову структуру. Тому якісна визначеність буття внутрішньої форми слова щоразу інша. Властивість подвійної референції слів є основою формування безкінечного ряду висловлювань і підставою інтерпретувати будь-яку діяльність людини, охоплюючи широку гаму емоційних переживань, раціональних оцінок і чуттєво-образних уявлень. Основою зоофразеологізмів є такі типи вторинної номінації, як метафора та порівняння. Віднесеність переосмислених мовних форм до позначуваних властивостей лише на основі референції суб’єкта – носія властивостей або введенням додаткових засобів актуалізації призводить до синтаксичної зумовленості таких значень. Непряма віднесеність до позначуваних властивостей зближує предикативно-характеризувальні значення слів з фразеологічно зв’язаними, але специфічний спосіб опосередкованості перших є основою для виділення їх в особливий вид непрямо-похідних значень слів.

5. Концепти фауноназв, що є водночас і результатом і засобом пізнання природи, хоч і не належать до центральних термінів культури, але є чи не найважливішими “працюючими” одиницями у площині “людина – природа”. Семантика ж лексем, що становлять лексико-семантичне поле назв тварин, відображає численні аспекти взаємодії людини з близькими або віддаленими, реальними або міфічними, видимими або уявними просторовими сферами. У досліджуваній фразеосемантичній групі фауносимволів найпомітніше місце займають усталені вирази з ключовими образами свійських тварин. Фразеосемантична група із символізованими назвами диких тварин, добре відомих у певній місцевості, певним групам людей, не така численна. Причому деякі образи тварин із символічним значенням трапляються лише в поодиноких випадках, що пояснюється, по-перше, моносимволічністю тієї чи іншої фаунолексеми (ягня, ластівка, соловей, сорока), а по-друге, тим, що деякі фауносимволи (лев, слон, крокодил, павич) зорієнтовані на екзотичний денотат.

6. Характерною рисою мовної системи казки є використання способу номінації, коли предмет не описується, а лише іменується. Разом з тим відбувається своєрідне “вміщення” світу в слово-образ. Семантика казкового образу підпорядкована загальнофольклорному принципу поступового звуження. Вона виконує важливу роль загального тла для ситуативних ознак дії, створюючи тим самим умови для синтезу реального та фантастичного. Тому мовні символи як особливий, асоціативно-образний спосіб розуміння та осмислення дійсності дають змогу оцінювати реалії через ту чи ту мовну модель, певний конкретний мовний образ.

7. З огляду на доцільність використання методу концептуального аналізу, досліджуючи значення слова, варто подавати схему дефініювання, специфічну для груп подібних концептів, тобто у проекції на певні тематичні групи слів. Ієрархія виявлених “фасет” для багатьох із таких груп є помітно відмінною від уніфікованої за родо-видовим принципом ієрархії ознак при компонентному аналізі. Лексеми тварина, звір, скотина, худоба, товар існують у семантичному полі, яке складається з низки підполів. Головною номінацією, яку використовують для позначення тварини як частини природи в українській мові, є, безперечно, лексема тварина. У цій самій функції, але рідше, виступають і лексеми звір, худоба. У контекстах, що відтворюють картину природи (особливо це стосується народних казок, приповідок), лексема тварина позначає одну з важливих реалій, яка відіграє велику етнокультурну роль. Функціонування лексем скотина, товар, худоба у контексті досліджених матеріалів обмежене здебільшого збірним значенням “тварини, призначені на продаж”. Семасіологічний аналіз символізованих лексичних одиниць засвідчує їхню значеннєву автономність та позиційну (синтаксичну чи лексичну) закріпленість їхньої номінативної функції.