У дисертаційній роботі теоретично узагальнено та запропоноване нове вирішення важливої наукової проблеми щодо розробки теоретико-методологічних засад системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку в умовах трансформаційної економіки та обгрунтування практичних заходів щодо її удосконалення. Результати авторських досліджень сутності, проблем, тенденцій людського розвитку, його динаміки із урахуванням економічного стану країн дозволили сформулювати узагальнення, висновки та пропозиції концептуально-теоретичного, методологічного та прикладного характеру, які відображають вирішення поставлених завдань відповідно до визначеної мети: 1. Встановлено, що в сучасній науковій літературі людський розвиток трактують відповідно до концепції людського розвитку, що стала основою ще першої Доповіді про світовий людський розвиток 1990 року. Однак, це визначення людського розвитку є занадто спрощеним і не відображає повною мірою сутнісного розуміння зазначеної категорії. Аргументовано авторське розуміння ”людського розвитку”, як системи відносин, якими визначається процес постійного зростання можливостей особистості за умов оптимального економічного забезпечення задоволення зростаючих потреб життєдіяльності (насамперед, її якісних складових), що спрямовані на гармонійний та всебічний розвиток людини і сприяють підтриманню тривалого, здорового і творчо активного життя, високого загального рівня освіти, передусім, професійної, реалізацію можливості культурного і духовного збагачення, що має суттєве значення при дослідженні мотивації та механізму забезпечення людського розвитку. 2. Обґрунтована необхідність оцінки ефективності системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку за групою запропонованих кількісних та якісних показників, що характеризують досягнутий рівень реальних доходів та майнової забезпеченості населення, споживання матеріальних благ, культурних і побутових послуг, ступінь забезпечення населення належними умовами у виробництві і побуті, сферах духовного, фізичного та соціального розвитку, рівень існуючих соціально-правових гарантій населення, а також надійність у забезпеченні політичних свобод і прав громадян у суспільстві. 3. Виокремлено та проаналізовано основні чинники людського розвитку, а саме: а) за рівнем впливу — макро-, мезо-, мікроекономічні й особистісні; б) за характером впливу — прямі і непрямі (опосередковані); в) за результатами впливу — позитивні і негативні (стимулятори і дестимулятори); г) за характером впливу в процесі відтворення — інтенсивні, що збільшують можливості людського розвитку (можливості вибору людини) шляхом мобілізації внутрішніх резервів системи, тобто якісних параметрів, і екстенсивні, що збільшують показники людського розвитку за рахунок збільшення кількісних параметрів; д) за змістом – демографічні, соціально-демографічні, соціальні, економічні та екологічні. 4. Визначено, що тенденції й проблеми регіонального розвитку України, пов'язані з становленням ринкової економіки, громадянського суспільства, зумовлюють необхідність нової державної регіональної політики, покликаної подолати існуючі диспропорції у розвитку окремих регіонів. Але це означає не вирівнювання їх за економічними показниками чи рівнем виробництва на одну особу, а, насамперед, стандартизацію рівня та умов життя населення, забезпечення рівного доступу до якісних освітніх та медичних послуг, сучасного комфортного житла, рівних умов зайнятості як основного джерела доходів. Водночас, реалізація єдиних стандартів рівня життя населення досягається забезпеченням ефективності бюджетних витрат, управління в цілому та ефективною діяльністю місцевих органів влади. Головною метою державної регіональної політики на сучасному етапі має бути забезпечення державних стандартів (нормативів) та державних соціальних гарантій гідного рівня життя кожного громадянина, незалежно від місця його проживання. 5. Доведено, що існуюча система правового забезпечення умов людського розвитку сьогодні не відповідає потребам. Створення нормативних актів йде шляхом вирішення окремих конкретних проблем без необхідного їх узагальнення. За таких умов виникають суперечливі тенденції у розвитку законодавства, що є основною причиною низької його ефективності. Перед Україною стоїть нагальне завдання удосконалення нормативно-правової бази інститутів людського розвитку (передусім сфери охорони здоров'я, освіти, соціального захисту), приведення її у відповідність до міжнародних стандартів. При цьому в ході реформування законодавства держава повинна, з одного боку, йти шляхом забезпечення його ринкового спрямування з метою реалізації творчого потенціалу, закладеного у кожній особистості, а з іншого – активно захищати своїх громадян від можливих соціальних ризиків, які супроводжують людину протягом усього її життя та загострюються під час ринкової трансформації. 6. Показано, що за своєю суттю механізми державного соціального захисту та забезпечення соціально-економічних гарантій являють собою сукупність ефективно (або неефективно) функціонуючих економічних, соціальних важелів, інструментів, заходів, стимулів та мотивацій, що використовуються державою та іншими інститутами суспільного регулювання в ринкових умовах з метою досягнення необхідного рівня народного добробуту. Проте існування в суспільній практиці форм і принципів соціального захисту, що не є адекватними внутрішній сутності домінуючих суспільних відносин, а це особливо проявляється в період суспільної трансформації, призводить до поглиблення деформацій, які мають негативні наслідки. Саме тому, чим більше механізми соціально-економічного регулювання та гарантування відповідатимуть природі суспільних потреб, тим динамічнішим буде людський розвиток населення. 7. Аргументовано, що в сучасних умовах досягти відчутних позитивних зрушень у сфері медичного реформування можливо лише за певних умов: по-перше, забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування; по-друге, запровадити систему обов'язкового медико-соціального страхування, забезпечити ефективність управління її коштами; по-третє, здійснити перехід до фінансування закладів охорони здоров'я залежно від обсягу та якості медичних послуг, що надаються населенню; по-четверте, забезпечити на програмній основі покриття витрат на профілактику та лікування соціально значущих хвороб, придбання особливо належного обладнання, будівництво нових об'єктів охорони здоров'я; по-п’яте, здійснити перехід від оплати фактичних обсягів медичної допомоги до оплати її планованих обсягів за окремими видами, які визначаються на основі замовлення медичними організаціями. 8. Підвищення рівня освіти населення є самостійною і цілком самодостатньою цінністю в контексті людського розвитку. Але за браку бюджетних коштів цілком можливим видається варіант, коли за рахунок бюджетного фінансування готуватиметься робоча сила тільки відповідно до прогнозу потреб економіки. За позабюджетні кошти — і це абсолютно економічно виправдано — готуватимуться кадри вищої кваліфікації відповідно до попиту населення. Це дасть змогу поступово вирівняти структурні перекоси у підготовці фахівців і уникнути масштабного безробіття серед випускників вищих навчальних закладів. 9. Порівняльній аналіз сучасних моделей соціально-економічного забезпечення людського розвитку провідних країн світу (американської, скандинавської, німецької, японської, англосаксонської), зумовив висновок, що модель соціальної політики Української держави повинна представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення. |
