Аналіз і узагальнення одержаних результатів дозволяє сформулювати такі висновки. Інноваційний розвиток шкільної освіти є соціально-педагогічним явищем, детермінованим низкою зовнішніх (соціально-економічних та технологічних змін, сучасних викликів суспільства щодо нової якості освіти, державної політики у сфері інноваційного розвитку, його законодавчої підтримки) та внутрішніх чинників (особистісною потребою педагогів реалізувати свій творчий потенціал, позбавитися консервативних, усталених стереотипів професійної діяльності, прилучитися до процесу реформування шкільної освіти).
Аналіз термінологічного поля педагогічної інноватики дозволяє виділити базові поняття дослідження: “інноваційний процес” – цілеспрямовану організацію творення, впровадження та поширення нового (змісту, засобу, методу, форми, елементу), з метою змін в освітньому середовищі (школи, регіону, держави) та переходу освіти в систему нової якості; „управління інноваційними процесами” як процес інноваційних змін, що забезпечує взаємозв’язок усіх компонентів системи, ефективність етапів якого досягається шляхом оновлення управлінських функцій, поданих у трьох блоках (стратегічно-цільовому, організаційно-управлінському, соціокультурному) та задоволення потреб особистості в якісній освіті; „інноваційне середовище” як сукупність нормативно-правових, соціально-педагогічних, психолого-педагогічних та організаційно-управлінських умов, що комплексно дозволяють виявити і забезпечити педагогічну ініціативу, здійснити науково-методичний супровід освітніх новацій. 2. Історичні джерела освітніх новацій пов’язані з періодом зародження експериментальної педагогіки другої половини ХІХ ст. Значну роль у формуванні інноваційних процесів в останнє десятиріччя відіграли тенденції розвитку педагогічної науки й практики: поєднання інноваційних змін з освітніми реформами, активізація інноваційного руху педагогів-практиків, створення міжнародних інноваційних мереж, державних інфраструктур з координації інноваційних процесів, підтримки недержавних утворень. Результати інноваційної діяльності педагогів дозволили утвердити альтернативність педагогічних систем; подолати стереотипи педагогічної і управлінської діяльності щодо нових цілей і стратегій в освіті; розширити мережу інформаційних джерел; утвердити соціально-педагогічну роль ініціативи освітян. 3. Ефективність інноваційних змін у шкільній освіті залежить від їхньої керованості. Управління інноваційними процесами ґрунтується на положеннях наукового менеджменту, згідно з якими основою системного керівництва є стратегічне управління, що спрямоване як на функціонування, так і розвиток. Педагогічно-зіставний аналіз трьох векторів інноваційного розвитку освіти: загальнодержавний, регіональний та інституційний (рівень загальноосвітніх навчальних закладів) дозволив виявити функції управління, необхідні для ефективного розгортання інноваційних процесів. На загальнодержавному рівні роль таких функцій полягає у забезпеченні умов для реалізації освітніх потреб особистості і суспільства, які визначаються освітньою політикою; державними стандартами змісту навчання і вимогами до якості освіти; підтримкою інноваційних процесів; забезпеченням умов для реалізації демократичних принципів розвитку освітніх регіонів. Суттєвими ознаками управління інноваційним розвитком освіти в столичному регіоні є: широка мережа ЗНЗ різних типів і форм власності; високий рівень потреб громадськості до якісної освіти; прийняття стратегічних рішень щодо управління інноваційними процесами; можливості розробки та впровадження варіативного змісту освіти на основі регіонального матеріалу; реалізація інноваційних проектів і програм комбінаторного та модифікаційного типів; організаційне, наукове та навчально-методичне забезпечення інноваційних процесів; вивчення та поширення інноваційного досвіду; ресурсне забезпечення інноваційних процесів; підготовка педагогів до інноваційної діяльності. Управління інноваційними процесами на інституційному рівні здійснюється на базі загальноосвітніх навчальних закладів як експериментальних майданчиків з освоєння, узагальнення та поширення освітніх новацій, основними завданнями якого є: впровадження державного компоненту змісту шкільної освіти та навчальної літератури; апробація інноваційних проектів і програм комбінаторного та модифікаційного типів; пошуки нових форм і методів організації освіти школярів; освоєння продуктивних технологій навчання; розробка нових організаційних структур та механізмів управління; проведення поточного діагностування та коригування інноваційного процесу. Управління інноваційними процесами є складною організаційно-структурною системою та водночас комплексом взаємозалежних циклічно повторюваних процесів з розробки та реалізації рішень, спрямованих на забезпечення функціонування та розвитку усіх складових системи освіти. Основними проблемами, які гальмують інноваційний розвиток шкільної освіти в регіоні є: неусвідомленість частиною педагогів впливу на освіту соціально-економічних та інформаційно-технологічних змін у суспільстві; відсутність стратегічних орієнтирів поступу регіональної освіти на засадах її інноваційного розвитку та відповідних інфраструктур для забезпечення умов ефективного розгортання інноваційних процесів; ігнорування діагностичної складової в контролі та оцінюванні результатів інноваційних змін; недостатньому рівні інноваційної компетентності і мотивації педагогічних працівників до потреб інноваційного розвитку школи у межах діючої системи післядипломної педагогічної освіти. 4. Концептуальні положення інноваційного розвитку шкільної освіти в регіоні полягають у тому, що: інноваційні зміни в освіті відтворюють закономірності суспільного розвитку, її соціально-культурної детермінованості; є динамічною взаємодією незалежно існуючих об’єктів як закономірний процес самоорганізуючих систем; відтворюють гуманістичні цінності у професійній діяльності особистості як біосоціальну потребу реалізації творчих здібностей та здатності до змін. Ефективність управління інноваційними процесами в регіональній освіті залежить від системного підходу до розроблення і впровадження моделі управління інноваційними процесами, реалізації нормативно-правових, соціально-педагогічних, психолого-педагогічних умов та наступних ідей: інноваційні зміни в загальній середній освіті враховують загальнодержавні стратегії та соціальні запити регіону; впровадження нововведень в освітньому регіоні вимагає створення керованої системи освітніми новаціями, забезпечення умов для їх науково-методичного та організаційного супроводу; ефективність розгортання інноваційних процесів залежить від контрольно-оцінної функції управління, діагностичного забезпечення, а також підготовки педагогів до професійної діяльності в умовах змін. 5. У дисертаційному дослідженні вперше теоретично обгрунтовано, розроблено та експериментально перевірено систему управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону. В основу покладено модель системи управління інноваційними процесами, у якій відтворено комплекс науково-методичного, організаційного забезпечення та послідовність управлінської рефлексії в розгортанні етапів “життєвого циклу” нововведення. Модель складається з умов управління та шести блоків: зміст управління, суб’єкти, функції, організаційно-технологічне забезпечення, етапи управління, інноваційне середовище. Процесуальна частина системи відтворена у структурі етапів управління інноваційними процесами: інформаційному, логіко-операційному, організаційному та продуктивному. 6. Впровадження моделі системи управління інноваційними процесами здійснювалося на основі алгоритму управлінських дій, визначених до кожного етапу. Загалом це дозволило оновити функції управління, реалізувати зміст управління інноваційними процесами, забезпечити організаційно-технологічний супровід інноваційних змін, здійснити підготовку педагогів-практиків на основі традиційних та альтернативних форм післядипломної освіти, сформувати інноваційне середовище в регіоні. Зміст та організаційно-технологічний супровід управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону складають комплекс соціально-педагогічного проектування, що є інноваційною формою організації освітнього середовища, комплексний характер управління якої визначається на основі нормативного, науково-методологічного та технологічного забезпечення, що відбувається в умовах активної взаємодії з оточуючим середовищем, спрямований на реалізацію стратегічних цілей і завдань розвитку шкільної освіти у контексті сучасних викликів. Змістову частину проектування інноваційного середовища забезпечують: Програма розвитку освіти регіону, Концепція інноваційного розвитку освіти регіону, Концепції інноваційного розвитку загальноосвітніх навчальних закладів, інноваційні проекти і програми. Технологічна складова охоплює комплекс освітніх новацій, які мають ефективні результати у практиці освіти столичного регіону. Виявлено, що ефективне розгортання інноваційних процесів значною мірою залежить від адекватних форм і методів управління (науково-практичних конференцій, ділових бесід, семінарів-презентацій, науково-методичних форумів, дискусійних “круглих столів”, “мозкових штурмів”, тренінгів тощо). Динаміка ефективності управління інноваційними процесами визначена шляхом аналізу результатів формувального експерименту. Отримані дані засвідчили, що в умовах цілеспрямованого і системного управління розширюється тематичний спектр новацій, їх продукування співвідноситься з потребами регіону і особистості, а якість організації відповідає нормативно-правовим, соціально-педагогічним та психолого-педагогічним вимогам, збільшується кількість освоєних інноваційних проектів.
Рефлексивно-оцінний етап дослідження показав значний приріст ЗНЗ інноваційного типу (з 3,1% до 36,3% від загальної кількості ЗНЗ у столичному регіоні), що засвідчує зростання мотивації педагогічних колективів до інноваційних змін та зниження соціально-педагогічного спротиву. Підвищився рівень інноваційної компетентності педагогів, методистів, управлінців, необхідної для науково-методичного та організаційно-управлінського супроводу інноваційних процесів. Стратегічного значення в системі регіональної освіти набула співпраця з ученими. 8. Виявлено, що нововведення, вступаючи в активну взаємодію із соціокультурною сферою регіону, формують відповідне інноваційне середовище, у межах якого особливого значення набуває взаємозв’язок особистісного та соціального. Результатом такого взаємозв’язку є поєднання особистісно-професійних якостей з характеристиками середовища як фактору розвитку інноваційної компетентності педагога. Встановлено кореляційний зв’язок між освітнім середовищем та рівнем розвитку особистості. Як системне утворення інноваційне середовище має власну організаційно-функціональну структуру, основними складовими якого визначено: стратегія розвитку освіти регіону, тактика формування інноваційних процесів, зміст інноваційного середовища регіону, організаційне забезпечення розвитку інноваційного середовища (операційні управлінські технології), прогнозування розвитку освіти регіону. Кожен із елементів структури наповнює інноваційне середовище характерною спрямованістю змін. Взаємодіючи між собою, вони утворюють єдине інноваційне тло, яке виступає основою розвитку професійної компетентності педагогів та освіти регіону загалом. У широкому регіональному контексті інноваційне середовище визначається соціально-педагогічною сферою, яка сприяє формуванню освітньої політики та освітньої культури, виступає об’єктом інноваційної діяльності педагогів, забезпечує різноманітність освітніх потреб та інтересів. У вузькому смислі інноваційне середовище є результатом змін освітньої культури в навчальному закладі. 9. Основним принципом структурування інноваційного середовища є керованість переходу від стихійної організації інноваційного пошуку до формування нових соціально-педагогічних умов управління інноваційним розвитком шкільної освіти. Інноваційне середовище характеризується комплексом критеріїв та показників: стратегічне спрямування, широта охоплення, інтенсивність, формалізація, упорядкованість, когерентність, інформаційність, професійність, соціокультурна активність. Визначено, що інноваційне середовище регіону має здатність змінювати рівень свого розвитку (адаптивний, професійно-репродуктивний, творчий, стратегічно-цільовий). На основі критеріїв та показників встановлено, що у досліджуваному регіоні переважають професійно-репродуктивний і творчий рівні розвитку інноваційного середовища. 10. Розв’язання поставлених у дисертації завдань, що грунтувалися на розробленій концепції, моделі системи управління інноваційними процесами дозволили досягти мети дослідження: здійснити наукове обгрунтування системи ефективного управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону; розробити і запровадити її у практику освітнього регіону столиці. На основі вивчення дослідженої проблеми встановлено кореляцію між розвитком інноваційного потенціалу особистості та рівнем інноваційного середовища, визначено залежність модернізації загальної середньої освіти в Україні від ефективного управління інноваційними процесами в освітніх регіонах. Результати дослідження започаткували науково-практичні рекомендації з розвитку інноваційного середовища в загальній середній освіті регіону, навчальні модулі “Регіональне управління інноваційними процесами загальної середньої освіти”, інноваційні проекти і програми регіонального та інституційного рівнів. Виконане дисертаційне дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми інноваційного розвитку шкільної освіти в Україні. До перспективних напрямів наукових досліджень належать: теоретичне обгрунтування змін в нормативно-правовій базі управління інноваційним розвитком освіти; теоретико-методичні основи розвитку інноваційної компетентності педагога в умовах післядипломної освіти; системне управління інноваційними змінами у вітчизняній освіті; форми і методи поширення інноваційних змін в освіті; аналіз соціально-економічних чинників управління інноваційним розвитком в освіті. |
