Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Політичні науки / Політичні інститути, етнополітична конфліктологія, національні та політичні процеси і технології


Шипунов Геннадій Володимирович. Теоретико-методологічні засади аналізу сучасного авторитаризму (на прикладі Росії та Білорусі). : Дис... канд. наук: 23.00.02 - 2008.



Анотація до роботи:

Шипунов Г.В. Теоретико-методологічні засади аналізу сучасного авторитаризму (на прикладі Росії та Білорусі). – Рукопис (195 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007.

Однією з головних особливостей трансформаційних процесів на пострадянському просторі стало формування та утвердження у значній частині країн цього регіону таких політичних режимів, які, поєднуючи у собі елементи авторитаризму та демократії, утворюють новий, гібридний тип політичних режимів. Необхідність теоретично послідовного та емпірично адекватного дослідження цього феномену вимагає наявності певної теоретико-методологічної бази. З огляду на це, у дисертації здійснено комплексний аналіз головних підходів щодо розуміння поняття «політичний режим», на основі якого сформульовано авторську дефініцію цієї категорії. Визначено основні етапи становлення та розвитку транзитології як напряму політичної науки, на підставі чого розкрито суть основних принципів транзитологічної парадигми дослідження суспільно-політичних трансформацій.

Проаналізовано та систематизовано головні підходи щодо концептуалізації гібридних режимів, подано авторське визначення цієї категорії, виділено основні індикатори, які дають змогу ідентифікувати належність певного режиму до розряду гібридних, а також розроблено авторську методику підрахунку цих індикаторів. На основі розробленої теоретико-методологічної схеми проведено комплексний аналіз особливостей функціонування політичних режимів Росії протягом президентства В.Путіна та Білорусі в період правління А.Лукашенка, за наслідками якого ці режими визначено як напівавторитарний режим та режим авторитарної ситуації.

Головна мета дисертаційного дослідження полягала у виробленні теоретико-методологічного інструментарію аналізу політичних режимів, які, поєднуючи у певних пропорціях демократичні та авторитарні елементи, формують новий, гібридний тип політичних режимів. Відповідно до сформульованої мети, а також завдань дослідження, які конкретизують шлях її досягнення, одержано такі результати:

1. На підставі ретроспективного аналізу історичного розвитку категорії «політичний режим» з’ясовано, що у становленні та входженні до наукового обігу політичної науки це поняття пройшло декілька етапів від Античності, коли його відповідником міг бути термін «політія», до нашого часу. Початок оформлення сучасного терміна «політичний режим» пов’язаний з Великою французькою революцією, коли виникає поняття «ancien regime» («старий порядок»/«старий режим»). Сьогодні у рамках політичної науки існує щонайменше два основні підходи щодо осмислення цього феномену – політико-правовий або інституціональний і соціологічний.

2. Доведено, що дослідження функціонування політичного режиму певної країни повинно ґрунтуватись на соціологічній традиції розуміння поняття «політичний режим», у межах якої акцент робиться не тільки і не стільки на аналізі формально-юридичних засад формування, організації та реалізації державної влади, викладених переважно у нормативно-правових актах (як це зафіксовано в рамках інституціонального підходу), скільки на тому, як фактично відбувається цей процес, що робить такий підхід найбільш придатним для використання в контексті дослідження недемократичних, зокрема гібридних, політичних режимів, відобразити суть яких абсолютно неможливо, аналізуючи тільки формально-правові засади їхнього функціонування.

3. Відповідно до соціологічної традиції уточнено зміст поняття «політичний режим» та з’ясовано, що повноцінний теоретичний аналіз особливостей функціонування політичного режиму кожної конкретної країни повинен відбуватись із врахуванням таких позицій: 1) спосіб формування та обсяг повноважень центральних інститутів державної влади. Характер реальної взаємодії між гілками влади на горизонтальному та вертикальному (у розрізі «центр-регіони») рівні; 2) характеристика виборчих процесів: стан електоральної конкуренції; 3) можливості для ведення опозиційної діяльності: становище опозиції в рамках режиму; 4) можливості доступу громадян до альтернативних джерел інформації: ситуація з засобами масової інформації;
5) характеристика «третього сектора»: ситуація з незалежними неурядовими організаціями; 6) характер участі правоохоронних, судових і контрольно-ревізійних органів у політичному житті країни; 7) визначення домінуючого типу політичної культури суспільства.

4. Один із магістральних напрямів аналізу політичних режимів пов’язаний з дослідженням тих суспільно-політичних та економічних перетворень, які призводять до зміни одного типу політичного режиму в інший, представлений транзитологічною парадигмою. У контексті дослідження еволюції цієї теоретичної моделі з’ясовано, що її головним положенням є концептуалізація трансформації типів політичних режимів як поетапного процесу, кожному з яких (етапів) відповідають ті або інші зміни у структурі режиму. Отже, центральною категорією цього підходу є поняття переходу (транзиту).

5. Досвід суспільно-політичних трансформацій більшості з пострадянських країн заперечує трактування транзиту лише як переходу від авторитаризму до демократії, яке склалось у 70-80-ті роки протягом перших трьох етапів становлення транзитології як напряму політичної науки. Формування на пострадянському просторі недемократичних, у тім числі гібридних політичних режимів, зумовлює необхідність концептуалізації транзиту як процесу перетворення одного типу консолідованого режиму в інший, що робить становлення консолідованої демократії лише одним із можливих сценаріїв нарівні з утвердженням нового авторитаризму або одного з типів гібридних режимів.

6. У рамках цієї теоретичної схеми обґрунтовано необхідність дослідження гібридних режимів як самодостатнього результату транзиту, а не як нестійкого, нестабільного стану, в якому «заклинило» перехід до демократії. При цьому тип сформованого гібридного режиму залежить від ступеня реформування (лібералізації та демократизації) попереднього (авторитарного чи одного із типів гібридних режимів з більшою кількістю авторитарних елементів) режиму. У разі згортання процесів лібералізації та демократизації може відбуватись зворотний перехід до одного з попередніх типів політичних режимів.

7. Оцінка певного політичного режиму як гібридного передбачає врахування дії цілої низки індикаторів та повинна опиратись на розроблену авторську методику їхнього підрахунку. Необхідною умовою визначення у рамках цієї методики конкретного типу гібридного режиму є звернення до каталогів індикаторів авторитарного та демократичного режиму, які були сформовані на підставі аналізу основних теоретичних підходів щодо визначення їхньої суті.

8. Застосування відповідної методики дає змогу розмістити результати транзитів на умовному континуумі «авторитаризм-демократія», де «авторитаризм» означає регрес до старого режиму або встановлення нової форми диктатури, а «демократія» – найбільш оптимальну, але не задану (тобто не безальтернативну) кінцеву точку переходу. Між цими протилежностями розташовані різні типи гібридних режимів: режим авторитарної ситуації –гібридні режими у вузькому значенні (напівавторитарний та напівдемократичний режим) – режим демократичної ситуації.

9. Дослідження особливостей функціонування політичного режиму Росії протягом президентства В.Путіна та Білорусі в період правління А.Лукашенка дає підстави констатувати, що політичні режими обох країн повинні бути класифіковані як гібридні режими з чіткою тенденцією розвитку в бік авторитаризму. Про це свідчать такі факти: сьогодні домінуючу позицію в системі державної влади обох країн займають їхні президенти, у повному фактичному підпорядкуванні яких перебуває законодавча та судова гілка влади. Крім того, вони мають усі можливості для використання формально незалежних правоохоронних, судових і контрольно-ревізійних органів для боротьби зі своїми політичними опонентами. Гіпертрофований характер президентської влади в цих країнах значною мірою зумовлений також слабкістю тих демократичних інститутів, які б мали обмежувати та врівноважувати владу президентів (передусім йдеться про парламент і Конституційний суд). Місце формальних, тобто прописаних у конституціях та інших нормативно-правових актах, інститутів займають неформальні правила, які відкривають широке поле для позаконституційних і незаконних дій президентів.

Унаслідок створення інституційних і фактичних перешкод для проведення опозиційної діяльності, зокрема шляхом позбавлення та обмеження участі опозиційних партій і кандидатів у виборах, нерівності проведення передвиборчої кампанії (преференції тут мають кандидати від влади), а також втручання влади у виборчий процес на всіх його етапах, вибори, які регулярно відбуваються в рамках цих політичних режимів, не стають інструментом для зміни суб’єктів влади та набувають характеру частково вільних і несправедливих.

Незважаючи на те, що партійні системи обох країн формально багатопартійні, у Росії та Білорусі встановлений чіткий контроль з боку держави над утворенням і діяльністю політичних партій, що дає змогу допускати до участі у політичному житті та розподілі депутатських мандатів лише ті партії, які не можуть створити потенційної небезпеки для існуючого режиму. Аналогічну ситуацію фіксуємо також у сфері «третього сектора»: в обох країнах влада чітко регламентує процес утворення громадських організацій, контролює та визначає межі їхньої діяльності, а також має усі можливості для нейтралізації тих з них, які ці межі перетинають, створюючи потенційну загрозу збереженню владних позицій правлячої групи.

У білоруському та російському суспільстві переважає змішаний тип політичної культури, який характеризується поєднанням елементів авторитарної та демократичної політичної культури. Відповідні погляди, цінності, ідеали, почуття, оцінки політичної системи, які характерні для цього типу політичної культури, формуються значною мірою під впливом контрольованих державою засобів масової інформації: хоча в обох країнах громадяни формально наділені правом на безперешкодне отримання альтернативної інформації, всі значущі ЗМІ перебувають у певній залежності від влади, що перетворює їх на канали конструювання необхідної громадської думки.

10. Використання розробленої методики підрахунку індикаторів гібридних політичних режимів дає підстави стверджувати, що найбільш явно тенденцію розвитку у бік авторитаризму демонструє політичний режим Білорусі, який ідентифіковано як режим авторитарної ситуації. Політичний режим Росії класифіковано як напівавторитарний режим. Отримані результати дають змогу констатувати емпіричну адекватність виробленого теоретико-методологічного інструментарію аналізу гібридних політичних режимів та придатність його використання у контексті дослідження інших посткомуністичних країн.

Публікації автора:

  1. Шипунов Г. Особливості становлення транзитології як напряму політичної науки // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2006. – Випуск 17. – С. 123–130.

  2. Шипунов Г. Категорія «політичний режим»: суть та основні підходи щодо визначення // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2006. – Випуск 18. – С. 235–242.

  3. Шипунов Г. Гібридні політичні режими: основні підходи до концептуалізації та індикатори визначення // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. – 2006. – Випуск 4. – С. 131–137.

  4. Шипунов Г. Теоретичне підґрунтя використання поняття «гібридний політичний режим» в контексті аналізу перехідних процесів (транзиту політичних режимів) на пострадянському просторі // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. – 2007. – Випуск 5–6. – С. 90–95.

  5. Шипунов Г. Реформа федеративного устрою Росії в контексті становлення моноцентричного політичного режиму президента В. Путіна // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2007. – Випуск 19. – С.189–198.