1. У дисертації наведене узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у розробленні концепції й теоретико-методологічних засад контролю та його інституціалізації як суспільно значущої (владної) функції щодо ефективного у контексті підконтрольного здійснення публічної влади. Раніше ця проблема в цілому спеціально не досліджувалась, хоча питання громадського та державного контролю в окремих сферах були предметом уваги учених і практиків. Відсутність науково обґрунтованих інституційних моделей ефективного, в основі якого є підконтрольне, здійснення публічної влади, зокрема державної, та насамперед недостатність і недосконалість інструментарію розробки таких моделей є однією з основних проблем інституційного розвитку України та проведення політичної й адміністративної реформ. В основу дисертаційної роботи покладено комплексний системний підхід до визначення змісту поняття “публічна влада” та вирішення проблеми ефективного у контексті підконтрольного її здійснення, яке структурується за функціональною та організаційною ознаками, де контроль є і “наскрізною”, і самостійною функцією, тому в механізмі противаг і стримувань контроль є способом його реалізації, організаційно-правова сутність якого розкривається через поняття “управління управлінням”. Це також дало можливість зробити низку принципових висновків і пропозицій стосовно напрямів інституціалізації контролю у сфері публічної влади, зокрема державної влади та місцевого самоврядування. 2. Враховуючи особливості й важливість контролю у функціонуванні громадянського суспільства, зокрема державної влади та місцевого самоврядування, доцільно виділити його в окремий вид та розрізняти за основними напрямами й формами та інституціями публічно-владної діяльності. Концепція контролю, що розвинута в роботі як вид здійснення публічної влади, дозволяє розвинути й розглядати публічну владу та її види в контексті ефективного її здійснення основними складовими громадянського суспільства, а саме: громадою та народом й інституціями, яким вони делегують здійснення відповідної влади, зокрема президентом, конституційним судом, органами державної влади, територіальними органами влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Сутність концепції контролю як функціонального напряму здійснення публічної влади та окремих її видів є основним висновком та методологічним аспектом ідеї замкнутості й ефективності здійснення публічної влади. 3. В основу авторської концепції публічної влади покладено гіпотезу про владний стан як об’єктивно детерміноване явище, яке досягається внаслідок здійснення комплексу суспільно значущих (владних) функцій, насамперед контрольної. Виходячи з аксіоматичного трактування того, що будь-яка діяльність соціального характеру завжди ідеологічно обумовлена, стверджується, що вона не може відбуватися без контролю як іманентного явища. У такому контексті контроль є як первинною, так і вторинною (похідною) діяльністю чи функцією. Діяння соціального суб’єкта завжди ідеологічно мотивовані, тому в аспекті питання мотивації контроль є і “наскрізним”, і первинним щодо будь-яких неінстинктивних діянь соціальних суб’єктів. Мотивація діянь дієздатного суб’єкта обумовлена контролем фактів, подій, явищ тощо, тому контроль в авторському трактуванні, на відміну від поширеної думки, є насамперед первинною, а не тільки вторинною діяльністю. Сутність здійснення контролю як владного явища виявляється у функціонуванні суспільних відносин відповідно до певних норм і програм. Головною метою здійснення контролю є недопущення відхилень і приведення у відповідність із нормами і програмами розвитку об’єкта за допомогою відповідних засобів чи “управління управлінням” через різні види впливу, зокрема відновлюючого, встановлюючого, констатуючого та спрямовуючого тощо. 4. В основу достатньої умови ідентифікації громадянського суспільства покладено поняття волі та реальної здатності народу реалізувати доктрину “громадянського обов’язку повстати”, сутність оновленого змісту якої полягає в тому, що підконтрольне й відповідальне здійснення публічної влади та різних її видів є суспільно обумовленим та необхідним (значущим) мировим засобом забезпечення справедливості. Ядром цієї доктрини є провідний принцип чи ідеологічна “громадянська” установка такого змісту – “народ зобов’язується та має реальну здатність у мировому порядку самостійно та під відповідальність органів і посадових осіб здійснення публічної влади встановити нові засоби забезпечення справедливості, коли зловживання здійсненням влади створює реальну загрозу її узурпації”. 5. Сутність суверенітету та правосуб’єктності народу, якому належить верховенство влади, полягає в тому, що його безпосереднє волевиявлення має найвищу юридичну силу, а волевиявлення всіх інших інституцій здійснення публічної влади, зокрема глави держави (президента), органів здійснення державної влади та органів здійснення місцевого самоврядування, їх посадових осіб мають відповідати волевиявленню суверена (народу), тому будь-які нормативні акти цих органів і осіб належать до ієрархічної системи, в якій акти безпосереднього волевиявлення суверена мають найвищу юридичну силу. У цьому контексті вибори трактуються як процес укладання “виборчого договору” чи “делегативного договору” між, з одного боку, народом чи громадою, а, з другого боку, є система інституцій, яким делегується повноваження здійснювати відповідні владні функції та повноваження. З метою впорядкування прав та обов’язків сторін, зміцнення договірної дисципліни тощо кожна зі сторін у процесі укладання договору зобов’язана у відповідній формі легалізувати програму своєї діяльності на термін тривалості мандата. Обов’язок легалізувати ці програми сприятиме створенню режиму підконтрольності, спонукаючи сторони визначитися зі своїми “політичними пріоритетами” та “політичною позицією”. Контроль за легалізацією та виконанням кожної програми та відповідними рішеннями, зокрема політичними, має бути безпосередньою підставою для відповідних санкцій як щодо продовження договору, так і щодо притягнення до відповідальності. 6. Контроль як здійснення влади у сучасних конституційних моделях розвивається як напрям управління управлінням у контексті творчої місії щодо спрямування суспільних процесів через специфічний вплив на всі види державновладної та самоврядної діяльності. У механізмі здійснення публічної влади загалом та окремих її видів необхідно реалізувати принцип “реординаційності” повноважень. Сутність реординації проявляється двояко: по-перше, шляхом надання керованим інституціям гарантованих належним захистом прав вимагати від керуючих інституцій належної ролевої поведінки; по-друге, шляхом покладання на керуючі інституції чітких обов’язків щодо неухильного виконання вимог з боку керованих інституцій. Принципи рівноцінності та реординаційності дають можливість якісно змінити відносини між інституціями здійснення публічної влади. 7. Відповідальність, зокрема політична, у контексті права розглядається щодо будь-яких (ретроспективних, поточних чи майбутніх) діянь із мотивів не тільки букви закону, а також його сутності (духу) та справедливості чи відповідальності за “неефективну поведінку”. Санкцією в аспекті відповідальності, зокрема “позбавлення цінностей”, є відставка чи інше усунення від виконання публічно-владних повноважень та функцій. В основі перспективної чи “позитивної” відповідальності є оцінка правильного розуміння та поточного виконання чи виконання у майбутньому суб’єктом (об’єктом відповідальності) своїх повноважень та функцій. Політична в позитивному аспекті відповідальність розкривається через вимогу “ефективної поведінки”, сутність якої полягає не тільки у відповідності поведінки суб’єкта вимогам легітимних норм, а його обов’язку (самовідповідальності) вибирати таку лінію поведінки, яка максимально відповідає заданій програмі розвитку чи напрямові суспільного прогресу. Аксеологічний ефект від позитивної відповідальності досягається недопущенням чи оптимізацією можливої шкоди. В основу політичної та політико-правової самовідповідальності покладено принцип “судді у власній справі”, що полягає у вольових діяннях відповідних суб’єктів щодо вираження політичної волі. 8. В основу розвитку інститутів публічної влади, зокрема державної влади та місцевого самоврядування, покладено уточнений спеціально дозвільний принцип діяльності відповідних інституцій їх здійснення. Сутність цього принципу полягає в тому, що державний політик, державний службовець, як і будь-який інший працівник, а загалом – дієздатна особа, повинен діяти ефективно, приймаючи рішення за своїм ніким не нав’язаним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності відповідно до закону в інтересах суспільства (людини, громади та народу). Якщо та чи інша посадова особа органу здійснення влади (голова, депутат, окремий член чи склад уряду, колегії чи виконавчого комітету тощо) не згодна з будь-яким рішенням органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, тоді вона зобов’язана вжити всіх доступних їй засобів для опротестування цього рішення аж до самовідставки. Інакше її діяння в імперативному порядку всіма іншими суб’єктами та органами влади, їх посадовими особами кваліфікуються у контексті “мовчазної згоди”, що у свою чергу кваліфікується як “мовчазна співучасть”, тому тягне за собою невідворотність відповідальності та відповідних санкцій. Реалізація цього принципу означає, що, наприклад, мотивація дій Президента України випливає з його відповідальності від імені держави перед людиною за виконання обов’язку держави щодо утвердження й забезпечення прав і свобод людини, тому має ґрунтуватися на понятті “справедливості” у межах права. Це означає, що Президент України уповноважений з мотивів справедливості та вираження політичної волі спрямовувати суспільні процеси, впливати на діяння інших інституцій влади, зокрема законотворчий процес, у напрямі суспільного прогресу, ініціюючи відповідні офіційні документи, в тому числі законопроекти, та повертати для повторного розгляду закони, що не відповідають цьому критерієві. 9. Практичне забезпечення підконтрольності публічної влади вимагає реалізації принципу системності контролю через здійснення відповідних функцій та повноважень системою моно- та полікратичних інституцій. До монократичних інституцій у роботі віднесено Президента України, міністрів, глав місцевих державних адміністрацій та глав територіальних громад, а до полікратичних – Конституційний Суд України, Верховну Раду України, колегії міністерств й інших органів виконавчої влади, місцеві ради та виконавчі комітети органів місцевого самоврядування. Доцільно також створити інститут державного контролю, зокрема Комітет (чи Палату) державного контролю як вищий орган здійснення державної влади функціональної спрямованості. Повноваження щодо легітимації вищих органів контрольної влади в системі органів державної влади відповідно до сучасної конституційної моделі України доцільно покласти на Президента України та Верховну Раду України у порядку консенсусу, або зв’язаної ініціативи. 10. З метою розробки теорії та методології контролю у сфері публічної влади як інструментарію вирішення проблем підконтрольності її здійснення виникає необхідність подальшого наукового дослідження низки пов’язаних із цим тем. Так, з точки зору змісту та форми контролю у сфері здійснення публічної влади й окремих її видів необхідно провести подальший пошук шляхів системного органічного поєднання контролю та підконтрольності. Це вимагає додаткових досліджень у частині запровадження нової ідеології впливу на суспільні відносини в умовах широкомасштабних суспільних реформ, пов’язаних із розвитком національних основ громадянського суспільства. Важливе значення має дослідження зростаючого впливу чинників європейської інтеграції та світової глобалізації на інституційну та функціональну структуру здійснення публічної влади. Це водночас означає, що вирішення проблеми в рамках цього дисертаційного дослідження окреслило такі проблеми: розробки критеріїв дієздатності інституцій здійснення різних видів публічної влади, зокрема важливо встановити та юридично закріпити критерії дієздатності парламентської більшості та меншості чи опозиції; контрольної діяльності та підконтрольності “наддержавних”, насамперед міжнародних інституцій; парламентського контролю та найперше контролю за діяннями парламенту; президентського контролю та контролю за діяннями президента; розвитку контролю у сфері державної влади; контролю у сфері місцевого самоврядування тощо. Назріла потреба у правовому врегулюванні контрольної діяльності, зокрема у прийнятті “Основ законодавства України про контроль і контрольну діяльність у сфері публічної влади” та низки законів про контроль у сфері здійснення різних видів публічної влади, насамперед державної влади та місцевого самоврядування. |