1. Господарські системи регіонів світу відносяться до складних суспільно-географічних об’єктів. Це територіально-господарські утворення, сформовані на основі конвергенції господарських комплексів розташованих поряд країн в процесі їх інтеграції в світову господарську систему. Розрізняють два аспекти вивчення господарських систем регіонів світу: з одного боку, вони розглядаються як підсистеми світового господарства, утворені внаслідок активізації зовнішньоекономічної функції національних господарських комплексів, з іншого, як результат взаємного зближення функціонально-структурних підсистем (територія, населення, виробнича сфера, невиробнича сфера та ін.) на основі системоформуючих відношень і зв’язків. 2. Головною закономірністю територіальної організації господарських систем регіонів світу і світового господарства в цілому є територіальна нерівномірність, яка полягає в чіткому розподілі видів господарської діяльності між центром (ядром) та периферійними територіями. Нерівномірність розвитку окремих територій пояснюється неоднаковим і неповсюдним виникненням базових інновацій і хвилеподібним їх розповсюдженням від центру до периферії. В якості основних макроінновацій, розповсюдження яких суттєво вплинуло на господарську діяльність та умови життя людини і визначає сучасну територіальну структуру світогосподарської системи в цілому і господарських систем регіонів зокрема, нами розглядається індустріалізація (як процес втілення в господарство досягнень першої промислової і другої, машинно-технічної, революцій) та науково-технічна революція (НТР), яка в останній час переростає в інформаційно-технологічну, що визначає становлення в постіндустріальних країнах принципово нового етапу цивілізаційного розвитку. 3. Фундаментальні зрушення, які відбувалися останнім часом, в системі взаємодії “людина — природа” і впровадження в найрозвинутіших країнах світу інформаційно-технологічного способу виробництва, що детермінує формування основ автотрофної економіки, вимагають перегляду підходів в суспільно-географічних дослідженнях. Сьогодні чи не єдиною соціологічною концепцією, яка дозволяє адекватно осмислити нову глобальну ситуацію є теорія постіндустріального суспільства. Згідно неї, запорукою суспільного прогресу є стрімкий технологічний розвиток, оснований на перетворенні науки в безпосередню продуктивну силу, а його мірилом — становлення всебічно розвинутої особистості і розширення творчих можливостей людини. 4. Територіальна організація господарської системи регіону Південно-Східної та Східної Азії формується під сукупною дією цілого ряду передумов і факторів. Основними чинниками господарського прогресу регіону в двадцятому сторіччі стало сповідування країнами моделі “життєвого циклу товару”, що давало змогу максимально повно використовувати порівняльні переваги, при дотриманні принципів регіонального поділу праці між більш розвинутими країнами, які формують його ядро, та менш розвинутими, що представляють периферію. 5. Сучасна територіальна організація регіональної господарської системи Південно-Східної та Східної Азії передбачає тісний взаємозв’язок моделі індустріалізації і геополітичних особливостей розвитку регіону в ХХ сторіччі. Розповсюдження хвилі індустріального розвитку, а в останній чверті ХХ сторіччя і науково-технічної революції, з центрів світового розвитку на периферію в Південно-Східній та Східній Азії відбувалося за рахунок трансформації економіки найбільш розвинутих країн регіону. В їх господарських комплексах ресурсо- і працемісткі галузі змінювалися більш складними, капітало- та наукомісткими підприємствами, швидко прогресуючим третинним сектором, що автоматично відкривало перед менш розвинутими країнами можливість “включитися” в регіональний поділ праці шляхом створення у себе менш складних підприємств. Така економічна політика знаходить відображення у активізації зовнішньоторгових і інвестиційних зв’язків в межах АТР, що в свою чергу стимулювало процеси формування в межах регіону єдиної господарської системи, ядро якої формують Японія, Сінгапур, Південна Корея, китайські провінції Тайвань та Гонконг, напівпериферію — Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Бруней, Китай та КНДР, а окремі слаборозвинені, в основному аграно-видобувні за своєю спеціалізацією райони цих країн разом з В’єтнамом, ЛНДР, М’янмою та Камбоджею — периферію регіональної господарської системи. 6 Характерною для сучасного етапу рисою цивілізаційного розвитку є формування в постіндустріальних країнах світу основ і окремих елементів автотрофної економіки. Це суттєво змінює механізми розвитку світового господарства. Та криза, в якій опинилися зараз нові індустріальні країни Південно-Східної Азії та Східної Азії, вимагає критичної переоцінки можливостей використання моделі “життєвого циклу товару”, коли перед національними економіками стоїть завдання не прискорення темпів економічного росту на основі індустріалізації господарського комплексу, а переходу до постіндустріального етапу розвитку. |
