В дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення і вирішене наукове завдання – розробка механізму формування наукового потенціалу та концептуальних засад його ефективного використання. Результати проведеного дослідження дозволили сформулювати такі теоретико-методологічні, методичні та практичні висновки. 1. Науковий потенціал – це цілісна, взаємозв’язана система галузевих і територіальних утворень, що існує на базі територіального поділу праці й охоплює складові наукової діяльності з метою забезпечення належного рівня науково-технічного розвитку країни, регіону. Він має функціонально-компонентну, функціонально-територіальну і функціонально-управлінську структури . Функціонально-компонентна структура наукового потенціалу – це склад, сукупність його функціональних компонентів – галузей, видів наукової діяльності, що розкривають його роль в процесах спеціалізації і комплексоутворення в регіоні: академічний, галузевий, вузівський, заводський, інші організації, які об’єднують наукові підрозділи і групи музеїв, архівів, бібліотек і книжкових палат, метеослужби, геолого-розвідувальні партії та ін. 2. Сукупність наукових закладів і кадрів, які проводять наукову діяльність, їх фінансове, матеріально-технічне, інформаційне та організаційне забезпечення, що характеризується раціональністю зв’язків і забезпечує додатковий економічний ефект за рахунок взаємодії із виробництвом на певній території формує науково-територіальний комплекс. Найважливішими принципами раціонального використання наукового потенціалу регіону є: системності, комплексності, інноваційності, альтернативності, гнучкого реагування. Для суспільно-географічної оцінки використання наукового потенціалу регіону доцільно виділити такі групи індикаторів: а) розміщення та розвитку наукових організацій; б) кадрового забезпечення наукового потенціалу; в) підготовки кадрів в Україні; г) фінансового забезпечення наукової діяльності; д) матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності; е) результативності наукової діяльності; є)зовнішньоекономічної діяльності наукових організацій. 3. Суспільно-географічне дослідженні наукового потенціалу передбачає виконання таких етапів: а) обґрунтування концепції наукового потенціалу регіону та виявлення його як цілісного суспільно-географічного об’єкту; б) визначення чинників формування наукового потенціалу; в) системно-структурний аналіз територіальної організації наукового потенціалу; г) обґрунтування основних напрямків підвищення ефективності використання наукового потенціалу в Україні. У розвитку наукового потенціалу в Україні можна виділити три історико-географічні зрізи: 1) становлення та розвитку наукового простору (до XVII ст.); 2) систематизації та уніфікації наукової діяльності (XVII - XVIII ст.); 3) інституалізації наукової діяльності та формування науково-територіальних комплексів (XIX - XXI cт.). 4. У 2006 р. загальний обсяг витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт становив 5164,4 млн. грн. (22,4% надходить на виконання фундаментальних досліджень; 15,7% - прикладних досліджень; 51,2% - на виконання науково-технічних розробок). На 1 грн. вкладених коштів отримано 1,04 грн. виконаних робіт. Частка наукового потенціалу у ВВП становила 1,0%. В Україні спостерігається деформація розподілу робіт за їх видами у бік збільшення частки виконаних фундаментальних досліджень (в Україні співвідношення виконаних робіт склалося таким: фундаментальні : прикладні : науково-технічні - 24 : 18 : 58, тоді як в економічно розвинених країнах - 15 : 25 :60). 5. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура. Після набуття державою незалежності спостерігається розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, порівняно з 1991 роком кількість аспірантур зросла в 1,2 рази, докторантур - у 2,6 рази . Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук України - 27%, Міністерству освіти і науки – 24%, Українській академії аграрних наук – 8%, Академії медичних наук – 6%, Міністерству охорони здоров'я – 5%, Міністерству аграрної політики – 4%. Аналогічна ситуація спостерігається і з підпорядкованістю докторантур. Аспірантура та докторантура досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Найбільше число аспірантів і докторантів навчається у галузі технічних, економічних та фізико-математичних наук. Звертає на себе увагу зростання підготовки наукових кадрів у галузі державного управління. 6. У 2006 р. загальна чисельність працівників організацій, які виконували наукові та науково-технічні роботи, складала 160,8 тис. осіб, з яких 80,5 тис. дослідників, 19,7 тис. техніків і 30,2 тис. осіб допоміжного персоналу. При загальній тенденції скорочення чисельності виконавців наукових досліджень і розробок, питома вага фахівців з науковими ступенями поступово зростала. Так у 2000 р. вона становила 14,1%, у 2006 р. - 16,3% . Разом з тим, частка дослідників з науковими ступенями становила 26,2%. В числі дослідників досить вагому частку становили жінки (44%). Майже три чверті числа фахівців з науковими ступенями, зайнятих науково-технічною діяльністю, працювали в організаціях державного сектору економіки. 7. Науковий потенціал України об’єднує 1452 підприємства і організацій: академічний (372 установи і організації); галузевий (831 дослідна установа і організація); вузівський ( науково-дослідні сектори і кафедри 175 вищих навчальних закладів); заводський ( наукові і дослідно-конструкторські підрозділи об’єднань і підприємств 76 установ). Окрему сферу становлять інші організації, до яких належать наукові підрозділи і групи музеїв, архівів, бібліотек і книжкових палат, метеослужби, геолого-розвідувальні партії та ін. Переважає галузевий сектор (57,2%). 8. Функціонально-територіальна структура наукового потенціалу – це співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження наукової діяльності. ЇЇ елементами є: райони, вузли, центри наукової діяльності. За своїм змістом вони можуть бути інтегральними, міжгалузевими та галузевими, за формами територіальної концентрації – регіональними, точковими та ареальними . 9. Конкурентоспроможність національної економіки повинна визначатися темпами впровадження новітніх науково-технічних розробок, рівнем розвитку наукоємного виробництва, ефективністю та динамічністю інноваційних процесів. В Україні на сьогодні відсутня ефективна система забезпечення проведення системних і регулярних прогнозно-аналітичних та стратегічних маркетингових досліджень у сфері науково-технологічного розвитку на середньостроковий та довгостроковий період. Тому створення єдиної системи прогнозно-аналітичних та стратегічних маркетингових досліджень науково-технологічного розвитку для підвищення ефективності державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності, задоволення потреб державного та приватного сектору економіки в об’єктивних і комплексних прогнозах щодо науково-технологічного розвитку, формування конкурентоспроможного вітчизняного сектору наукових досліджень та розробок є найважливішим напрямком перспективного розвитку національної економіки. 10. Необхідно посилити роль державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні як основного важеля впливу держави на розвиток прикладних наукових досліджень і розробок, довівши частку таких програм до 30 % від загальної суми коштів, що виділяються в Державному бюджеті на науку. Проведення фундаментальних наукових досліджень важливо здійснювати в основному за кошти Державного бюджету як через базове фінансування наукових установ, так і шляхом конкурсного надання грантів Державним фондом фундаментальних досліджень. | 