Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Політичні науки / Політичні інститути, етнополітична конфліктологія, національні та політичні процеси і технології


Михальчишин Юрій Адріянович. Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP і PNF (порівняльний аналіз). : Дис... канд. наук: 23.00.02 - 2009.



Анотація до роботи:

Михальчишин Ю. А. Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP і PNF (порівняльний аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2009.

У дисертації на підставі опрацювання широкого кола джерел і матеріалів досліджено проблему трансформації протестного соціально-політичного руху в масову антисистемну політичну партію нового типу на прикладі Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (NSDAP) та Національної фашистської партії Італії (PNF) у період 1919–1925 та 1919–1922 рр. У роботі запропоновано авторську робочу модель транзиту дивергентних політичних феноменів, якими є рухи та партії, на підставі методів структурної конфліктології та системи якісних індикаторів інституалізації. Визначено основні характеристики ідеологічної бази й соціального складу націонал-соціалістичного та фашистського рухів, тенденції до зміни цих параметрів і їхнього впливу на конституювання NSDAP і PNF як антисистемних партій-рухів.

У “Висновках” дисертації подано загальні підсумки дослідження відповідно до визначених мети та завдань.

Встановлено, що проблема дослідження механізмів трансформації протестних соціально-політичних рухів у контексті інституалізації антисистемних політичних партій, які ставлять за мету ліквідацію існуючого політичного режиму революційним шляхом, у політичній науці залишається недостатньо вивченою. Аналіз наявного історичного досвіду функціонування та еволюції найтиповіших політичних феноменів антисистемного спрямування дає змогу обґрунтувати адекватність теоретичної моделі інституалізації в контексті ілюстративно-аргументаційного фактологічного матеріалу. Дослідження базувалось на наступній гіпотезі: внаслідок революційного підйому та латентної громадянської війни в умовах стабілізації партійної системи екстремального плюралізму в Німеччині та Італії у 1919–1925 рр. відбувалось інституційне оформлення антисистемних політичних партій нового типу, представлених Націонал-соціалістичною партією Німеччини (NSDAP) та Національною фашистською партією Італії (PNF). Підтверджено, що ґенеза цих політичних партій була нерозривно пов’язана з ефективним функціонуванням масових протестних націонал-соціалістичного та фашистського рухів, відтак, трансформувавшись у партійні суб’єкти, вони зберегли окремі характерні ознаки політичних рухів, набувши при цьому низку якісно нових характеристик. Останнє дає змогу говорити про доцільність запровадження поняття “партія-рух” для адекватного опису об’єкта дослідження.

Доведено, що процес трансформації протестного руху в антисистемну політичну партію нового типу передбачає подолання внутрішніх структурних конфліктів, які виникають у процесі еволюції організаційної структури та ідеологічно-світоглядної бази руху. До того ж, вивчення процесу становлення соціально-політичних рухів, які стали об’єктом цього дослідження, дає підстави припускати наявність загальної кореляції між інституалізацією структурного конфлікту та інституалізацією політичних партій антисистемного типу як незалежними змінними величинами.

Німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм слід віднести до протестних суспільно-політичних рухів, що зародилися та інституалізувалися в масові антисистемні політичні партії нового типу на периферії політичної системи з домінуванням чинника регіоналізації. В Італії фашистський рух корелював із регіональними особливостями традиційних суспільно-політичних рухів, відтак набуваючи специфічної республіканської орієнтації в провінції Романья, іредентистської – в провінції Трентіно, синдикалістської – в Емілії, монархічної – в південних областях країни. Націонал-соціалістичний рух у Німеччині отримав специфічну охоронницько-консервативну орієнтацію в Баварії, націонал-революційну – в Рурському промисловому районі, нігілістсько-народницьку – в Шлезвіг-Гольштайні тощо. На відміну від Італії, де фашистський рух, попри регіональну специфіку, залишався однорідним, у Німеччині в 1925–1926 рр. націонал-соціалістичний рух фактично поділився на баварський та північно-західний напрями.

Ґенеза структурного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах зумовлена об’єктивними факторами – вичерпанням ресурсів протестної мобілізації, неадекватністю організаційно-управлінської структури викликам масовості членсько-активістської бази, суперечностями між парадигмами діяльності протестних опортуністів та антисистемних революціонерів, еклектичністю програмно-теоретичних засад, що об’єднали гетерогенні протестні середовища. Накопичення конфліктогенного потенціалу та взаємна антагонізація різних груп лідерів і активістів за ієрархічно-організаційною, галузево-функціональною, ідейно-світоглядною, ментально-психологічною та територіально-географічною ознаками ставили протестні рухи та їхнє керівництво перед альтернативами дезінтеграції або трансформуванням формату діяльності. Конфлікт розгорнувся в процесі конкуренції харизматичних протолідерів через суперечності в питаннях вироблення політичної тактики й стратегії. Його предметом стала боротьба за пріоритет між різними групами та організаційно-управлінськими ланками керівних структур у контексті протистояння антагоністичних парламентсько-легалістичної та парамілітарно-повстанської парадигм потенційного приходу до влади. У світоглядно-ідеологічному аспекті предметом структурного конфлікту стала альтернатива між догматизацією програмно-ідеологічних засад і їхньою перманентно-креативною адаптацією.

Динаміка комплексного структурного конфлікту в протестному фашистському русі досягла апогею в період серпня – листопада 1921 р., коли загострилось антагоністичне протистояння, що складалось із суми конфліктів, до яких можна зарахувати конфлікт лідера руху Б. Муссоліні та місцевих лідерів, конфлікт політичного керівництва руху та керівництва воєнізованого крила, конфлікт політичного крила руху та воєнізованого крила загалом, конфлікт центрального апарату та регіональних організацій. Загальносистемним контекстом конфліктної ситуації виступав ментально-методологічний конфлікт між протестними опортуністами (Б. Муссоліні та його міланське оточення) та антисистемними революціонерами (Д. Гранді, І. Бальбо). Інституалізацію конфлікту було здійснено через досягнення компромісу стосовно зміни організаційно-правового формату діяльності під час проведення установчого з’їзду Національної фашистської партії Італії в Римі 7–11 листопада 1921 р.

Динаміка комплексного структурного конфлікту в протестному націонал-соціалістичному русі досягла апогею в період січня–лютого 1926 р., коли загострилась боротьба за консолідацію вождистської влади в русі. Сума конфліктів, що складали антагоністичне протистояння, загалом була меншою, аніж кількість конфліктних вимірів у випадку італійського фашизму. До наявних конфліктів слід зарахувати: конфлікт лідера руху А. Гітлера та місцевих лідерів братів Г. і О. Штрассерів, конфлікт центрального апарату та регіональних організацій, конфлікт центрального апарату та парламентської фракції. На відміну від італійського досвіду, конфлікт між політичним і воєнізованим крилом руху, що розпочався в націонал-соціалістичному русі внаслідок провалу путчу 8–9 листопада 1923 р. та відходу Е. Рьома 1925 р., був латентним, а не відкритим, відтак не став частиною загальносистемного структурного конфлікту 1925–1926 рр., а набув пролонгованого статусу, артикулюючись лише у 1930–1931 рр. Загальносистемним контекстом конфліктної ситуації виступав організаційно-методологічний конфлікт між засновниками руху (А. Гітлером і його мюнхенським оточенням) та новими регіональними лідерами (Г. Штрассер, О. Штрассер і група керівників обласних партійних організацій Північно-Західної Німеччини).

Інституалізацію структурного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах побудовано на компромісі з приводу визнання неадекватності внутрішньої революційної місії зовнішнім протестним організаційним формам та потребі створити політичну організацію нового типу. Такою організацією стала антисистемна партія-рух.

Еклектичність, амбівалентність і гетерогенність програмово-ідеологічних засад була однаковою мірою притаманна націонал-соціалістичному та фашистському протестним рухам. Оголошення партійної програми NSDAP “незмінною” рішенням вищого статутного органу партії 22 травня 1926 р. мало квазі-релігійний характер і об’єктивно демонструвало раціоналізовано-сакральний вимір буття політичного феномену як заперечення духовних реалій модерну. На відміну від націонал-соціалістичного руху, якому в питаннях визначення програмно-ідеологічних засад був одразу притаманний ригористичний редукціонізм, методологічний монізм і радикалізований догматизм, італійський фашизм здійснив доволі серйозну програмно-ідеологічну еволюцію за короткий період часу (1919–1921). Революційно-синдикалістська парадигма, посилена антикапіталістичною та антиклерикальною риторикою з елементами великодержавного націоналізму і демократичного республіканського соціалізму, зазнала суттєвої трансформації й усунення радикальних положень. У 1920–1921 рр. можна констатувати поступовий перехід фашизму на платформу підтримки націонал-етатистських охоронницьких цінностей та ідей регульованого корпоративного державного капіталізму. Також слід зазначити конституювання в цей період націонал-монархістського крила фашистського руху, особливо успішного в південних регіонах Італії. В італійському фашизмі, попри ідеологічні дискусії та існування опозиційно зорієнтованого, стосовно платформи Б. Муссоліні, угрупування в другій половині 1921 р. – на початку 1922 р., можна констатувати відсутність спроб розробити альтернативний комплекс програмово-ідеологічних засад у протиставленні до генеральної лінії. Це відрізняло італійський фашистський рух від німецького націонал-соціалізму, де в період 1925–1926 рр. групою, зорієнтованою на братів Штрассерів, були згенеровані реальні ідейно-теоретичні розробки, покликані замінити програму NSDAP, відому як “25 пунктів”. На додачу до ідей етнічно-расової однорідності, революційної соціальної справедливості, етатизму, великодержавного німецького націоналізму, альтернативна програма NSDAP містила низку дієвих антикапіталістичних положень, метою яких було задати націонал-революційний вектор діяльності партії.

Організаційно-методичною формою політичної боротьби, застосованою націонал-соціалістичним і фашистським протестними рухами, став масовий народний воєнізований рух, що використовував у своїй практиці політичний інструменталізований терор. Різновидами світоглядно та функціонально мотивованого політичного терору слід вважати локалізований індивідуальний терор, дисперсно-масовий вуличний терор і масовий ненасильницький терор.

Кадровий склад керівництва фашистського протестного руху в період 1919–1920 рр. сформувався на основі ядра вихідців із Соціалістичної партії, діячів футуризму, активістів синдикалістських профспілок і ветеранів спецпідрозділів. Можна стверджувати наявність у великої групи керівного активу попереднього досвіду успішної громадсько-політичної діяльності. У період 1920–1921 рр. до зазначених категорій долучились представники гуманітарної та технічної інтелігенції, а також нове середовище лідерів фашистських парамілітарних формувань, які стали окремим центром впливу в середині 1921 р.

Кадровий склад керівництва націонал-соціалістичного руху в період 1919–1922 рр. формувався з демобілізованих представників сержантського складу збройних сил, гуманітарної інтелігенції та дрібних підприємців. Важливу роль у формуванні кадрового потенціалу NSDAP відіграли контакти з середовищем лідерів нелегальних “добровольчих корпусів” Г. Ерхардтом і Г. Россбахом. Тенденція до мілітаризації націонал-соціалістичного руху спричинила домінуючу роль генерала Е. Фон Людендорфа та капітана Е. Рьома в період травня – листопада 1923 р. Відсутність попереднього досвіду громадсько-політичної діяльності керівництва NSDAP, з нашого погляду, спричинила нігілістичне ставлення до електоральних процедур та змагального політичного процесу в умовах пост-революційної кризи.

Визначаючи антисистемні партії-рухи як масові народні рухи з кадровою верхівкою та враховуючи виявлені в цьому дослідженні особливості персонально-кадрового складу керівництва NSDAP і PNF, можна зробити висновок про наявність в структурі їхньої політичної місії функції генерування контреліти. Займаючи симетрично антагоністичну позицію стосовно ліберально-консервативної та марксистсько-революційної політичної парадигми, націонал-соціалістичний та фашистський рухи в досліджуваний період запропонували суспільству альтернативні механізми соціальної мобільності. Виходячи з ідейно-світоглядних засад німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму, для яких була спільною ідея органічної солідарної народної спільноти, та їхньої суспільно-політичної практики, заснованої на ідеї загальнонаціональної революції, можна відзначити специфічну діалектику егалітаризму та популізму як метафізичну основу антисистемної політичної боротьби.

Спільною тенденцією еволюції структури соціального складу NSDAP і PNF було домінування молоді над іншими віковими категоріями та майже однакова частка робітників у розрізі станово-професійного поділу членства. І для італійського фашизму, і для німецького націонал-соціалізму значною проблемою було рекрутування членства в середовищі міського пролетаріату, однак робітничий клас у провінції став надійним і важливим джерелом поповнення для обох рухів. Урбанізовано-індустріальне середовище накладало специфічний відбиток на фашизм і націонал-соціалізм, спричинивши утворення диференційованих внутрішньопартійних угруповань в майбутньому. Загалом класово-детермінована природа німецького націонал-соціалізму була не така чітка, як дуалістична класова природа італійського фашизму, що спирався на принципово відмінні соціальні групи в урбанізованих та аграрних регіонах. Обидва рухи відзначалися спершу недостатньою, а згодом непропорційно високою часткою представництва населення сільської місцевості, що й стало фактором стрімкого зростання кількості їхнього членства. І великі підприємці, і середні, були загалом недостатньо широко представлені в соціальному складі фашизму та націонал-соціалізму етапу ґенези та інституалізації. Надкласовий, народний характер NSDAP і PNF, що виявився у пізніші періоди їхньої діяльності, було потенційно закладено під час формування ядра партійної бази у досліджуваний період.

Стратегію Націонал-соціалістичної робітничої німецької партії в період 1919–1923 рр. можна охарактеризувати як підривну антипарламентську з превалюванням путчистського шляху повалення існуючого режиму задля здійснення національної революції. Після провалу путчу, в листопаді 1923 р., політичну стратегію NSDAP можна в загальних рисах визначити як змішану, з поєднанням змагальницької та підривної з переважанням змагальницької стратегії в період 1924–1928 рр. Натомість, стратегія італійського фашизму в період 1919–1921 рр. характеризується як протестна змішана з переважанням змагальницької, що зумовлено реалістичною ймовірністю формування парламентської фракції. Від 1920 р. починається широкомасштабне формування парамілітарних структур, які самостійно задавали вектор трансформації стратегії руху в бік підривної, що спричинило домінування елементів путчистської підривної стратегії з початку 1922 р.